Владимир Владко - Сивий Капiтан (на украинском языке)

• Название: Сивий Капiтан (на украинском языке)
• Автор: Владимир Владко
• Жанр: Научная Фантастика

---

Педро Дорiлья нерухомо стояв на ешафотi, мов замислився про щось, вiдоме тiльки йому самому. Кат випростався, зробив ледве помiтний рух головою. Два його помiчники з'явилися на ешафотi позаду засудженого. Вони поклали мiцнi руки на плечi Дорiльї, щоб вести його до плахи, бiля якої чекав кат.

Несподiваним рвучким рухом Педро Дорiлья вiдштовхнув обох зразу, хоч цi люди, мабуть, були не слабшi вiд нього самого. Вiн випростався на весь зрiст, очi його виблиснули.

- Е, мабуть, його даремно вивели з вiльними руками, - пробурмотiв начальник полiцiї, мимоволi вiдступаючи на крок ближче до муру. - Як би не почав опиратися...

Нi, Педро Дорiлья не збирався чинити опiр. Навiщо? Навколо було стiльки озброєних ворогiв, що про це не варто було й думати. Але вiн не хотiв i того, щоб його хтось вiв, пiдштовхував, стримував. Як вiдважна людина, що перед розстрiлом зриває з свого обличчя боягузливу пов'язку i готова дивитися прямо в очi смертi, так i Педро Дорiлья хотiв мужньо i твердо дiйти до неминучого зараз кiнця. У нього вистачить рiшучостi, вiн не втратить самовладання перед усiма цими людцями, що зiбралися сюди полоскотати нерви кривавою стратою!

Помiчники ката завагалися, наче зважуючи мiць могутнiх м'язiв своєї жертви.

А Педро Дорiлья стояв самотнiй на ешафотi, вiн високо пiдвiв голову i наче вглядався вдалину, шукав когось запалими стомленими очима. Стiльки думок, стiльки спогадiв налинуло на нього в цю останню хвилину! За невловиму мить пролiтають вони одна за одною, цi гарячi, нестримнi думки, нiби все життя з незбагненною швидкiстю проноситься перед ним. I серед тих думок була одна, яка пiдкоряла собi всi iншi, найболючiша, найвразливiша думка про єдину, любиму доньку, чорнооку Марту.

Де вона зараз? Що з нею? Як житиме вона сама без нього, серед чужих людей?..

Доню, доню, хоч би востаннє поглянути на тебе, побачити твоє миле, ще таке дитяче личко, притиснути до серця, поцiлувати! Донечко, люба, хоча б хвилинку побути з тобою!

Та навколо самi чужi, холоднi, лютi вороги, цiкавi людцi, якi зiйшлися сюди, щоб розважитися, на власнi очi побачити, чи не здригнеться перед сокирою ката зацькована, змучена людина в строкатому арештантському одязi. Не буде цього! Вiн триматиметься мужньо, хоч би для цього треба було зiбрати останнi сили, вiн не здригнеться, оточений байдужими ворогами. Тримайся, Педро Дорiлья, тримайся так, щоб Фредо Вiкторе, старий i випробуваний твiй друг, взнавши про останнi твої хвилини, мовив зворушено: "Так, Педро не здав, вiн пройшов останнiй шлях з честю, як i належить мужньому робiтниковi!"

Схудле обличчя Педро Дорiльї просвiтлiло, немов його осяяло якесь тепле внутрiшнє свiтло. Тепер вiн вiдчував себе iнакше, вище вiд усiх тих, хто оточував його зараз у цьому замкненому кам'яному мiшку. Вiн обвiв поглядом людей внизу, якi вороже, але з неприхованою цiкавiстю дивилися на нього, пiдвiвши голови. їх цiкавило, мабуть, що ще зробить цей кремезний, непримиренний ув'язнений.

А, ви чекаєте, хижаки, звiрi! Ви хочете ще щось побачити, почути? Гаразд! Педро дасть вам таку приємнiсть, тiльки зробить це по-своєму, як вiн вважає за краще. I гучно, чiтко вимовляючи кожне слово, Педро Дорiлья заговорив, гнiвно кидаючи цi важкi слова в огиднi, ворожi обличчя людей, що скупчилися навколо ешафота.

- Ось вам моє останнє слово, кати! Запам'ятайте його! Ви вбиваєте мене, як убили ранiше сотнi й тисячi iнших чесних людей в країнi. Тi люди боролися з вами, з кривавими фалангiстами, вони загинули за священне дiло!..

- Спинiть його! - гукнув обурено начальник полiцiї. Та жандарми лише перезирнулися: як спинити? Адже ця людина зараз нiчого вже не боїться, нiяких погроз, бо вона стоїть перед неминучою смертю...

Педро Дорiлья помiтив, як помiчники ката посунулися до нього. Е нi! Не вийде, панове!

- Не пiдходьте! - гнiвно гукнув вiн. - Спинити мене вам усе одно не вдасться! А коли скiнчу, можете робити що завгодно... та нiчого вам i не треба буде робити, я не опиратимуся. Зрозумiли? Отож i краще. Так от, панове, - продовжував вiн, i в мужньому його голосi забринiла виразна гiркота, - я шкодую тiльки про одне. Надто мало, майже нiчого не зробив я для того священного дiла, за яке вмирали мої друзi. I коли б знов передо мною вiдкрилося життя, о, я вже знав би, як його використати! Для боротьби з вами, безжальної боротьби не на життя, а на смерть, от для чого використав би я тодi своє життя! Тепер можете страчувати мене, панове. Але рано чи пiзно народ стратить самих вас! На вас, гнобителiв i кровопивць, впаде його гнiв! Хай живе вiльний народ!

Начальник полiцiї люто лаяв коменданта в'язницi:

- I часто у вас бувають отакi сцени? Чортзна-що! Хiба можна припускати таке? Це що вам, трибуна для антидержавних промов чи ешафот? Неподобство! Я вам покажу!

Комендант щось намагався пояснити, але Карло Кабане-рос не хотiв його й слухати, вкрай розлютований тим, що йому довелося побачити й почути. Вiн обiрвав коменданта грiзним наказом:

- Досить! Кiнчайте вже! Страчуйте його!

Та й без того наказу помiчники ката вже самi наскочили на Педро Дорiлью, схопили його за руки i потягли до плахи. Педро не чинив нiякого опору. Це було б нi до чого. Вiн зробив останнє, що мiг зробити, вiн висловив катам те, що думав. Хай кiнчають.

Вiн ступив кiлька крокiв до широкої плахи, бiля якої стояв напоготовi кат з сокирою, i спинився тут, щоб востаннє на повнi груди вдихнути повiтря. Пiдвiвши голову, мов не помiчаючи зусиль помiчникiв ката, якi намагалися схилити його до плахи, напруживши мiцне своє тiло, Педро Дорiлья дивився на чисте блакитне небо, щоб ще раз перед смертю побачити не огиднi обличчя ворогiв, а бiлi яснi хмарки, на якi так любили дивитися вони з Мартою...

Мимоволi Мiгель Хуанес, як i чимало iнших присутнiх, також подивився вгору, куди скерований був останнiй погляд Педро Дорiльї, на небо, глибоке, бездонне небо над кам'яним двором в'язницi. I здригнувся. Нi, вiн, мабуть, марить, вiн збожеволiв, то дається взнаки безсоння, тривожна нiч i втома останнiх днiв!.. Такого ж не може бути!

Невiдомо звiдки, справдi, з чистого ясного неба на тюремний двiр насувалася темна тiнь. То було щось дивовижне, воно нагадувало дирижабль, довгасте, важке... i те "щось" збiльшувалося в розмiрах щомитi, зростало на очах! Воно хутко, невпинно падало на двiр, де мала вiдбутися страта, спускалося нижче й нижче, наче прямо на людей, якi вже кинулися врозтiч до стiн, шукаючи порятунку, лементуючи, задихаючись.

- "Люцифер"!..

2. ПОРЯТУНОК З ПОВIТРЯ

- "Люцифер"! - вигукнув Мiгель Хуанес. У розпачi вiн вiдмахнувся руками, мов вiд страшного привида.

- "Люцифер"! - лунало навколо в дикiй метушнi i панiцi, що охопила стадо зляканих тварин, на яке враз перетворився натовп у тюремному дворi.

З одчайдушними криками, вкрай переляканi несподiваною появою "Люцифера", люди, якi досi почували себе господарями становища, кинулися до дверей головного входу. Але дверi не вiдчинялися. Люди стукотiли в них кулаками, кричали, та дверi не пiддавалися, хоч як натискували жандарми i охоронники на рукоятки з обох їх бокiв. Дверi наче заїло. Мабуть, то була магнiтна дiя електричних приладiв "Люцифера".

А сiро-зелений корпус величезної машини опускався нижче й нижче, i дивно було, яка нез'ясовна сила тримала його в повiтрi. Ось вiн спинився над ешафотом. Товстi його колеса лiнькувато поверталися, "Люцифер" висiв у повiтрi всього за два-три метри вiд поверхнi ешафота, не пiдтримуваний нiчим, не спираючись нi на що. I крiзь шаленi крики людей внизу було чути напружене шипiння якоїсь великої машини, рiвне i безнастанне, мов звiдкись виходив пiд тиском могутнiй струмiнь пари.

Високий кат у масцi давно вже загубив свою сокиру, зiскочив з ешафота i кинувся до юрби переляканих чиновникiв i жандармiв, якi все ще намагалися вiдчинити важкi дверi, знайти вихiд з заклятого двору. Слiдом за ним, пiдiбгавши до пояса довгу чорну сутану, побiг патер, безпорадно розмахуючи непотрiбним хрестом; один за одним втекли помiчники ката.

На ешафотi лишився сам Педро Дорiлья. Вiн не мiг нiчого зрозумiти, все це сталося так раптово, так неймовiрно. Широко розкритими очима вiн дивився на "Люцифер", який упав з неба немов навмисно в останнi хвилини, останнi секунди. Адже, можливо, ще мить - i Педро Дорiлья вже нiчого не встиг би побачити, нiчого не змiг би почути... Вiн вiдчув, як тремтить усе його тiло. Чого з'явився тут "Люцифер", Педро Дорiлья не думав; та хiба ж вiн зараз спроможний був взагалi про щось мiркувати? Вiн знав тiльки одне: сталося дивне чудо, смерть, яка була досi неминучою, вiдiйшла кудись убiк, вiн знов вiльно дихає, бачить сонце, небо... чує одчайдушне лементування натовпу внизу. Але це його не обходить, бо не може, просто не може вже бути щось страшнiше вiд того, що було з ним перед тим...

Червоне, налите кров'ю обличчя Карло Кабанероса перекосилося, на ньому з'явилися якiсь сiрi плями. Губи його стрибали, коли вiн, запинаючись i зовсiм уже не думаючи приховати страху, швидко-швидко бурмотiв, сiпаючи Мiгеля Хуанеса за руку:

- Та вiдчинiть... вiдчинiть тi проклятi дверi... мерщiй!.. Вiн спалить нас тут живцем...