Владимир Владко - Сивий Капiтан (на украинском языке)

• Название: Сивий Капiтан (на украинском языке)
• Автор: Владимир Владко
• Жанр: Научная Фантастика

---

I знов Олесь вiдчув, що якась тепла хвиля пiдiймається в його душi, захльостує його i примушує стискуватися серце, сповнене поваги до цiєї надзвичайної людини, яка була не лише гордою, владною i навiть свавiльною, але знайшла в собi силу пожертвувати власним життям, рятуючи товаришiв. Вiн сумно схилив голову...

Бiля юнака пролунав голос Валенто Клаудо, похмурий i безбарвний, позбавлений будь-якого життя:

- Ви лишайтеся тут, чи що, Педро. Або йдiть до селища, все одно. А я повернуся до узгiр'я, там нашi ж... дiзнаюся, що вони й як. Повернуся згодом, тодi знайду вас... тут або в селищi, однаково. Мабуть, уже з ними повернуся...

Педро не вiдповiв, а Олесь вiдгукнувся:

- Але ж Капiтан наказав...

- Ти менi не згадуй зараз про Капiтана, - несподiвано гостро перебив його Валенто Клаудо. Юнак здивовано поглянув: що сталося? Хiба вiн щось сказав не так?

Валенто все ще тримав у руцi великий ракетний пiстолет, з якого вiн хотiв нещодавно подати сигнал про наближення лiтакiв. Вiн неуважно дивився на нього, наче не знаючи, що з ним робити. А тодi кинув пiстолет на землю:

- Це ще заважає тут, - буркотнув невдоволено. Потiм перевiв вiдсутнiй, наче чимсь заклопотаний погляд на Олеся.

- Капiтана немає, розумiєш? - сказав вiн чiтко. - I нема чого говорити про нього. Досить уже! Набалакалися!

Не кажучи бiльше й слова, Валенто повернувся i швидкими кроками пiшов у напрямi узгiр'я. Юнак розгублено дивився йому вслiд.

- Не засмучуйся, Алексо, - звернулася до нього Марта. її вологi ще очi спiвчутливо дивилися на Олеся. - Бач, Валенто такий розстроєний... Йому, напевно, дуже боляче, ти розумiєш, Алексо...

- Розумiю. А хiба менi не боляче? Всiм...

- Що тiльки нам тепер робити, Алексо? - вела далi Марта смутно. - Ми тут нiкого не знаємо... i куди подiтися?..

Олесь мовчки знизав плечима...

Вiн знов уже дивився на море, безкрає, спокiйне, тихе; наче i не було воно свiдком того, що сталося тут. Вiчне, то бурхливе, то лагiдне море, чого тiльки воно не бачило? Минули тисячi й сотнi тисяч рокiв, а воно, мабуть, все таке ж саме. Минуть iще тисячi рокiв, а воно залишиться таким самим синiм i незворушним, бо що для нього всi подiї, людськi радостi й горе, сум i надiї, грозова злива чи гаряче сонце?.. Все проходить, все минає, не лишаючи слiду на широких грудях моря, як i кораблi, що пропливають ним, як i отой корабель, що пливе зараз звiдкись з пiвдня, держачи курс на пiвнiчний схiд... Куди, до якої країни пливе вiн, цей корабель?..

На твоєму борту, невiдомий корабель, люди. Вони не знають i нiколи не взнають про те, що сталося над маленьким островом, повз який ти пропливаєш, щоб згодом вiддалитися. Який край чекає на тебе, великий бiлий корабель, що пливе вже зовсiм близько, який прапор майорить на твоїй кормi в подувах легкого бризу, що дме з острова Тарквенiдо?..

I враз наче гаряча хвиля залила серце Олеся, вiн здригнувся i завмер, вчепившись руками в скелю. Весь свiт у цю мить скупчився для нього в малесенькiй плямцi, яка червонiла на кормi бiлого корабля. Нi! Нi! В таке щастя не можна повiрити! Адже ж це вiн, рiдний, рiдшiй червоний прапор!..

Як божевiльний, Олесь звiвся, пiдскочив i, шалено розмахуючи руками, нестямно заволав:

- Наш! Наш, радянський корабель, Марто, Педро! Наш!

- Що з тобою, Алексо? Що сталося? - занепокоїлась Марта.

- Наш! Радянський корабель у морi! - кричав Олесь. - Вiн пливе повз острiв! Наш порятунок!

- Де? Де? - вмить опинилася бiля нього Марта. Вона вдивлялася в море, прикривши очi вiд сонця тонкою смаглявою рукою.

- Червоний прапор! Хiба ж ти не бачиш? Он, на кормi! - продовжував несамовито вигукувати юнак.

- Ой, бачу, Алексо! Батьку, батьку, поглянь! Червоний, це ж значить радянський, так, Алексо?

- А який же ще? Вiн вiзьме нас на борт, вiн врятує нас! Бо це наш, радянський корабель!

Марта рвучко повернулася до Олеся:

- Так хiба ж вiн знає, що ми тут? Вiн пройде мимо, Алексо.

- Нi!

Олесь кинувся до ракетного пiстолета, що лежав на землi, кинутий Валенто Клаудо. Як добре, що Валенто лишив його тут!

- Радянський корабель не може пройти мимо, коли вiн бачить, що хтось подає йому сигнал бiди, - говорив юнак, зводячи курок. - А двi ракети одна за одною, це саме такий сигнал! Ось!

Вiн пiдняв руку з пiстолетом, натиснув на спуск. Вклав другу ракету, вийняту з рукоятки, ще раз вистрiлив. Двi червонi лiнiї простягайся з берега в напрямi корабля, два червонi сигнали, що закликали на допомогу i водночас указували, в якому мiсцi перебувають тi, хто просить допомоги.

- Дивись теперь! Дивись! - вигукнув Олесь.

Бiлий корабель, наче не помiчаючи сигналiв, сунув тим самим курсом, повз острiв.

- Вони не бачать нас, Алексо, - боязко сказала Марта.

- Ти так думаєш? Гаразд, на всякий випадок я дам ще сигнали, зараз, зараз!

Вiн знов перезарядив пiстолет, радiючи, що в його рукоятцi був запас ракет. I знову з острова в напрямi бiлого корабля простягайся двi тривожнi червонi лiнiї.

Але, мабуть, вони були вже зайвими. Бо майже водночас бiлий корабель подав свiй сигнал-вiдповiдь: довгий i протяжний гудок розлiгся над морем.

- Вiн спиняється, спиняється! - щосили радiсно гукнула Марта, не тямлячи себе вiд радостi.

Так, бiлий корабель спинявся. Деякий час вiн ще посувався вперед, але дедалi повiльнiше. I ось вiн зовсiм спинився. Було видно, як з нього спускали шлюпку.

- Я все розповiм нашим, вони вiзьмуть нас, - збуджено говорив Олесь, i вас, i Валенто, й iнших... - i раптом спинився.

Болiсна думка прорiзала його свiдомiсть. Так, корабель вiзьме всiх... всiх, крiм Сивого Капiтана, який навiки залишиться в глибинах синього моря, де вiн знайшов свою загибель разом з його чудесним створiнням, "Люцифером"... Наче живе, постало перед юнаком тонке обличчя Ернана Рамiро, з його гострими свiтлими очима, з шапкою кучерявого волосся, серед якого бiлiє сиве пасмо... i лагiдна усмiшка, що так прикрашала це суворе обличчя, i голос Ернана Рамiро, дружнiй, теплий...

Це живе обличчя вимальовувалося перед Олесем на синьому фонi моря, таке ясне, таке чiтке. А потiм воно почало танути, стало туманним i, нарештi, зовсiм прозорим, як згадка, як невимовно сумна i в той же час близька й рiдна згадка про дороге й миле, що нiколи не залишає нас, хоч i навiки зникло з нашого життя...

Бiла шлюпка наближалася до скелястого берега острова Тарквенiдо, бiла шлюпка з червоним радянським прапором на кормi...

1959