Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Все авторские права соблюдены. Напишите нам, если Вы не согласны.
Описание книги "Солоденьке на денці пирога"
Описание и краткое содержание "Солоденьке на денці пирога" читать бесплатно онлайн.
Юна Флавія – гідна спадкоємиця геніального Шерлока Голмса та спостережливої міс Марпл. Їй одинадцять, і її вважають темним боком Ненсі Дрю. За допомогою хімії вона творить дива не менш приголомшливі, ніж Гаррі Поттер за допомогою заклять та чарівної палички. Флавія влаштує справжні інтелектуальні перегони з інспектором поліції Г’ювіттом у пошуках викрадача рідкісної помаранчевої марки ціною в мільйон. І похмурий маєток, і тихе англійське селище, і престижна школа для хлопчиків – усюди вона буде на півкроку попереду. Навіть коли віч-на-віч зустрінеться зі справжнім убивцею…
Але розглядати було нічого, окрім сріблястого блиску місяця, що кружляв серед огірків і троянд.
Перегодом я почула цей звук – розгніваний голос, що нагадував гудіння джмеля наприкінці літа, котрий сікається вилетіти через зачинене вікно, а йому не виходить.
Я пірнула в один з японських шовкових халатів Гаррієт (один із двох, урятованих мною під час Великої чистки), тицьнула ноги в прикрашені бісером індійські мокасини, що були мені капцями, і попленталася до сходів. Голос долітав звідкілясь із глибини дому.
У Букшоу було двоє високих звивистих сходів, що виглядали дзеркально однаковими й вели з другого поверху на перший, трохи не досягаючи чорної лінії, котра розділяла навпіл викладену плиткою в шаховому порядку підлогу фойє. Мої сходи спускалися із частини Тара, тобто східного крила, і закінчувалися у велетенському холі, де кожен крок був громохкий; позаду нього, навпроти західного крила, містився музей вогнепальної зброї, а ще далі – татків кабінет. Саме звідти розкочувався голос. Я непомітно наблизилася до нього.
Притулилася вухом до дверей.
– Ну ж бо, Джако, – вів неприємний голос по той бік дерев’яної панелі, – як ти зміг жити після такого відкриття? Як ти із цим упорався?
На одну млосну мить мені здалося, що це Джордж Сандерс завітав до Букшоу й читає татові нотації там, за зачиненими дверима.
– Геть з-перед очей, – сказав тато, і, хоч у голосі не чулося злості, за його надміру стриманою інтонацією я зрозуміла, що він не тямить себе від люті. Подумки я побачила його насуплені брови, стиснуті кулаки й напружені, як тятива, м’язи щелепи.
– Ой, та ти облиш гніватись, старий, – улесливо промовив голос. – Ми з тобою обоє рябоє, і від цього не втечеш. Тобі це так само добре відомо, як і мені.
– Твайнінґ мав рацію, – відповів тато. – У тебе натура огидного, нікчемного сорту людей.
– Твайнінґ? Старий Каппа? Каппу точить хробаччя усі ці тридцять років, Джако. Як і Джейкоба Марлі. Однак, як казав Марлі, його привид дещо затримався. Як ти, напевно, помітив.
– І ми порішили його, – татів голос був глухим і безживним.
Невже я почула те, що почула? Як він міг…
Відірвавши вухо від дверей і зробивши спробу розгледіти що-небудь крізь замкову шпару, я проґавила те, що тато казав далі. Він стояв біля столу, спрямувавши погляд у бік дверей й звертаючись до незнайомця, котрий був до мене спиною. Я прикинула оком, що заброда дуже високого зросту – не менш як шість футів і чотири дюйми.[19] Своєю рудою чуприною й вилинялим сірим костюмом він скидався на канадського журавля, що його опудало я бачила в притіненому кутку музею вогнепальної зброї.
Я знову притулила вухо до панельної обшивки дверей.
– …усі знають, що ганьба не буває застарілою, – заявив голос. – Кілька тисяч тобі погоди не зроблять, правда ж, Джако? Ти мав би розживитися на чималу суму, коли померла Гаррієт. Сама тільки страховка…
– Стули свій мерзенний писок! – закричав тато. – Махай звідси, поки я…
Зненацька мене схопили в оберемок, мабуть, підкравшись іззаду, і груба рука затулила мені рот. Моє серце ледь не вискочило з грудей.
А що мене тримали так міцно, то я не могла й пальчиком поворухнути.
– Повертайтеся в ліжко, міс Флавіє, – зашипіло мені на вухо.
Доґґер. Це був він.
– Це не ваш клопіт, – прошепотів мені. – Повертайтеся в ліжко.
Він попустив затиск, і я швидко випручилася.
Йому не минути мого отруйного погляду. Проте навіть у напівтемряві я помітила, що його очі чомусь злагідніли.
– Зникніть звідси, – сказав він пошепки.
І я втекла.
Опинившись за дверима власної кімнати, я походила нею туди-сюди, як частенько робила, коли переді мною виростали перешкоди.
Я думала про те, що підслухала. Тато мав чиюсь кров на руках? Про це й думати дарма. Тут має бути якесь просте-простісіньке пояснення. Якби ж то мені вдалося підслухати всю розмову тата з незнайомцем… Якби ж то Доґґер не заскочив мене в темряві… За кого він узагалі себе має?
Я йому ще всиплю перцю.
– Не відкладаючи! – сказала я голосно.
Я вийняла Хосе Ітурбі[20] із зеленого паперового конверта, гарненько завела патефон, хляпнула пластинку на програвач – і була винагороджена полонезом Шопена ля-бемоль мажор. Простягнувшись на ліжку, я почала задумано підспівувати:
– Да-да-да-да, да-да-да-да, да-да-да-да, да-да-да-да…
Звучання було таким, наче цю музику вигадали для фільму, де старий «бентлі» фуркотів і фуркотів на місці, хоч як його намагались зрушити: поганий вибір для супроводу в царство сну…
Коли я продерла очі, до вікон зазирала вранішня рожева, як устриця, зоря. Стрілки мідного годинника були спрямовані на 3:44. Улітку розвидняється рано, щонайбільше за чверть години вже з усієї сили шкваритиме сонце.
Якусь хвильку я повалялася в ліжку, роблячи потягусі й позіхаючи, і врешті встала. Патефон зупинився, обірвавши полонез на середині, голка безживно стриміла на доріжці. Мені майнула думка завести його знову й влаштувати домашнім пробудження на польський манір. І враз я згадала, що сталося кілька годин тому.
Я підійшла до вікна й визирнула на город. Трохи далі від садової буди, вікна якої затуманилися від уранішньої роси, лежала перекинута тачка Доґґера, яку він забув у вирі вчорашніх подій.
Збираючись поставити тачку на місце, щоб якось віддячити Доґґеру за те, в чому я навіть не була впевнена, що треба віддячити, я вскочила в одяг і тихцем спустилася задніми сходами на кухню.
Коли я проходила повз вікно, мені впало в око, що на таці з тортом місіс Мюллет бракувало одного шматка. Нечувана річ, здивувалася я, це, безсумнівно, не міг бути хтось з-поміж нас, де Люсів.
Якщо ми й могли дійти згоди з приводу чогось – стосовно питання, котре згуртовувало нас як справжню родину, – то це була відраза до кремових тортів місіс Мюллет, одна на всіх. Коли вона підсовувала нам замість нашого улюбленого ревеню чи аґрусу осоружний заварний крем, ми за своїм звичаєм відмовлялися й вдавали, що гуртом слабуємо, аби відправити її додому, спорядивши тортом і турботливою настановою почастувати ним її доброго чоловіка Альфа.
Надворі, побачила я, сріблясті проблиски світанку перетворили город на чарівну галявину, де тіні здавалися ще глибшими порівняно з тонкою смужечкою дня за стіною. Скрізь казково мерехтіла роса, і я б зовсім не здивувалась, якби з-за трояндового куща повагом вийшов єдиноріг і спробував покласти голову мені на коліна.
Чимчикуючи до тачки, я несподівано перечепилася й впала.
– Чорт забирай! – сказала я. Дарма що стояла навкарачки, я все-таки озирнулась і пересвідчилася, що мене ніхто не чує. Чорна волога земля вимастила мене.
– Чорт забирай! – повторила я тихіше.
Обернувшись подивитися на причину мого падіння, я одразу вгледіла якусь білу прояву, що вистромилася з-за огірків. Хвильку щось усередині мене відчайдушно прагнуло повірити, що там лежать маленькі граблі – маленьке чепурне сільськогосподарське знаряддя з білими вигнутими зубцями.
Але потім здоровий глузд узяв гору, і мені сяйнуло, що це долоня. І вона належала руці, схованій на грядці з огірками.
Там само жахливий зеленуватий відсвіт темного бадилля падав на обличчя. Обличчя, яке через те виглядало достоту як у зеленого чоловічка з лісових казок.
Немовби мене приневолювала якась сила, устократ могутніша від моєї власної волі, я опустилася накарачки поряд із цією примарою, віддаючи їй шану й водночас розглядаючи зблизька.
І раптом, коли я зазирала до тамтого лиця, його повіки здвигнулися.
Я заціпеніла від жаху.
Тіло на грядці з огірками тремтливо ковтнуло повітря… і потому під булькіт із носа спроквола видихнуло однісіньке слово, по-моєму, навіть трохи сумовито, просто-таки мені в обличчя.
– Vale,[21] – промовило воно.
Мої ніздрі мимоволі смикнулися, уловивши своєрідний запах – запах, назва якого крутилася в мене на язиці.
Блакитні очі, такої барви, як птахи на начинні, оздобленому вербовим візерунком,[22] уп’ялися в мої, немовби зорячи з далекої туманної минувшини, немовби щось угадуючи.
І погасли.
Хотіла б я сказати, що це мене вразило в саме серце, але ні. Також не можу сказати, що внутрішнє чуття змусило мене дременути звідси, адже це неправда. Натомість мені несила було стриматись, щоб не підмітити кожну деталь – пальці, що тіпнулися, ледь помітна металева бронзовість шкіри, котра, ніби навіяна подихом смерті, з’явилася просто на моїх очах.
І врешті-решт цілковитий безрух.
Хотіла б я сказати, що злякалась, але це було не так. Навпаки. Це було, мабуть, найцікавіше з того, що трапилося за все моє життя.
3
Я шугнула вгору західними сходами. Найперше, що мені спало на думку, це збудити тата, але на півдорозі мене зупинила якась перешкода – щось невловне змусило покинути цей замір. Від Даффі й Фелі не було користі в надзвичайних ситуаціях, нічого доброго з їхньої вовтузні не вийшло б і тепер. Якомога хутчіше й тихіше я метнулася нетрями будинку до невеличкої кімнатки, що тицьнулася нагорі до сходів, якими можна було піднятися з кухні, і злегенька постукала у двері.
Подписывайтесь на наши страницы в социальных сетях.
Будьте в курсе последних книжных новинок, комментируйте, обсуждайте. Мы ждём Вас!
Похожие книги на "Солоденьке на денці пирога"
Книги похожие на "Солоденьке на денці пирога" читать онлайн или скачать бесплатно полные версии.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
Отзывы о "Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога"
Отзывы читателей о книге "Солоденьке на денці пирога", комментарии и мнения людей о произведении.