Олег Авраменко - Реальна загроза

• Название: Реальна загроза
• Автор: Олег Авраменко
• Жанр: Научная Фантастика

Випускник космічного коледжу Александр — син адмірала Бруно Шнайдера, який сімнадцять років тому організував спробу державного перевороту на планеті Октавія й сам загинув під час збройного заколоту. Через батька молодий пілот не може навіть мріяти про військову кар’єру; також для нього не знайшлося місця на цивільних міжзоряних кораблях. Проте, завдяки своїм непересічним здібностям і почасти — щасливому випадку, йому вдається вступити на службу до елітного дослідницького флоту, що займається вивченням Далекого Космосу.

Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...

---

— Схоже в Гарсії з’явився непоганий шанс частково реабілітуватися… Гм. Хоча я на місці шкіпера не ризикнула б.

Як незабаром з’ясувалося, командор Томасон поділяв думку Топалової й ризикувати не захотів. Він перевів до нашої групи лейтенантів Келлі й Михайленка — відповідно, третього та четвертого пілотів, а натомість забрав від нас Елі. Її, разом ще з чотирма наймолодшими за віком пілотами (не рахуючи мене), взяв під свою руку капітан Павлов. Друга група була досить рівна за складом, а в нашій Першій бракувало однієї людини, зате у нас зібралася солідна компанія — троє старших пілотів і старший навігатор. Плюс іще я — новачок, якого Топалова цілком серйозно назвала кращим на кораблі оператором занурення. Та навіть якщо прийняти це твердження за щиру правду, то все одно я був дуже здивований і навіть збентежений, коли виявив, що у списку особового складу нашої групи я фігурую як основний оператор, а старшого від мене і за званням, і за віком, і за стажом лейтенанта Михайленка призначено моїм помічником.

Після деяких вагань, я вирішив поговорити з самим Михайленком і висловити йому свої сумніви. У відповідь той лише недбало пирхнув:

— Не бери дурного в голову, хлопче. Я не Гарсія і такими дрібницями не переймаюсь. А роботи вистачить нам обом. Наступні сорок світлових років будуть справжнісіньким пеклом.

Щодо останнього він не помилявся. Вже на наступній вахті ми увихали як прокляті, і раз по раз мінялися ролями — то я виконував функції основного оператора, а Михайленко „підчищав“ мої дії, то навпаки. В такому ж режимі працювали й Топалова з Келлі, а Вебер мало не щохвилини передавав їм коректи — так на нашому жаргоні називалися розраховані на льоту поправки до курсу.

Від надмірного навантаження всі члени літно-навігаційної служби перебували на межі стресового стану й намагались якомога більше спати, а дозвілля — проміжок між вахтою та сном — проводили за спокійними розвагами, як-от перегляд фільмів або читання книжок. До спортзалу ніхто з нас не ходив, хоча за звичайних обставин, ще був обов’язковий пункт у розпорядку дня кожного льотчика; зараз для фізичних вправ нам просто бракувало сил. Та найбільше вимотував себе Томасон, який майже не покидав місток і лише на час короткого сну його заступали Павлов або Топалова.

З Елі я бачився уривками. Коли я змінювався з вахти, вона вже зазвичай спала, щоб набратися сил перед своїм чергування. Лише пізно ввечері, коли я збирався лягати, вона прокидалась і ненадовго заходила до мене. Незважаючи на напружений графік роботи і втому, Елі була в захваті — цілком щиро вона говорила мені, що це кращі дні в її житті. І я розумів чому: тільки тепер, у критичній ситуації, вона по-справжньому відчувала себе потрібною, усвідомла нарешті, що в команду пілотів її перевели не лише за моїм наполяганням, не завдяки прихильності Топалової, а тому, що вона справді має неабиякий талант.

На проходження останніх сорока світлових років нам знадобився цілий тиждень. Коли на дев’яносто п’ятий день польоту наша група прибула в рубку керування, щоб змінити групу Павлова, Томасон розпорядився:

— Лейтенант-командор Топалова — помічник штурмана. Суб-лейтенант Вільчинський — помічник оператора занурення. Решта вільні.

Стало ясно, що справа наближається до завершення, тому шкіпер вирішив не проводити повну зміну вахти, а лише зміцнив її двома свіжими пілотами. Займаючи своє місце, я глянув на Елі, чий пульт другого помічника штурмана знаходився поруч. Вона була цілковито занурена в роботу і мовби не помічала мене. Я трохи здивувався, чтому Томасон не замінив і її, а потім дійшов висновку, що він просто надав їй можливість взяти участь у завершенні польту. Схоже, він розумів, як це для неї важливо.

Я швидко ознайомився з показами приладів і перебрав на себе керування вакуумними емітерами, даючи основному операторові перепочинок. Глибина занурення корабля була аж на п’ять порядків менша за оптимальну — лише десять у тридцятому ступені. Вакуум штормило майже на дванадцять балів, а це була межа для нашого фрегата. До мети залишалося девятнадцять світлових днів, ми йшли на швидкості менше тисячі вузлів, і за умови її збереження нам потрібно було протриматися ще півгодини. Лише півгодини, щоб дістатися до системи Аруни. А якщо ні, якщо далі аномалія взагалі стане непрохідною, ми опинимося дуже далеко від зорі за досвітловими мірками, і нам знадобиться ще кілька місяців польоту в звичайному ейнштейновому просторі…

Я тримав корабель на максимально можливій за таких обставин глибині, щосекунди скидаючи з емітерів надлишки енергії. Капітан Павлов вів фрегат по курсу, який постійно підправлявся навігатором, а Топалова разом з Елі проводили „підчистку“, виконуючи безліч дрібних, але необхідних дій, що стабілізували рух корабля.

Ми таки досягли системи, хоча й витратила на це понад годину, бо при наближенні до Аруни вакуумні збурення дедалі посилювалися під впливом гравітації зорі, тож Павлову доводилося знову й знову зменшувати і так уже мізерну швидкість. Нарешті капітан перевів рушій у холостий режим — а оскільки в інсайді була відсутня інерція, корабель тут-таки зупинився.

— Це все, шкіпере, далі доведеться летіти на досвітловій. Надто сильно штормить. — Він зітнув. — Ех, шкода, що не маємо третьої пари емітерів… Та біс із ними. Зрештою, тридцять сім астроодиниць до зорі — не так і багато.

Визнавши за Павловим слушність, Томасон наказав розпочати підйом. Ми здійснили його акуратно і плавно, без найменших струсів і ривків, що за наявних умов було справою непростою — навіть в апертурі вакуум був розбурханий так, що електрослабкі відображення зірок на оглядових екранах розпливались у великі, безформні плями.

Але в звичайному просторі все було як звичайно. Зорі знову стали якравими крапками на чорному оксамиті космосу, а серед них виднівся невеличкий жовто-гарячий диск Аруни — мети нашої подорожі. До неї було 37 астрономічних одиниць, тобто в тридцять сім разів далі, ніж від Землі до Сонця і майже в сотню разів — ніж від нашої Октавії до Епсилон Еридана.

Елі нарешті відволіклася від свого пульту й подивилась на мене. Її обличчя виражало втому, на лобі виблискували дрібні краплі поту, але очі променіли радістю й тріумфом.

„Так, люба,“ — відповів я поглядом на її погляд. — „Тепер ти справжній пілот, і цього вже ніхто не посміє заперечити…“

— Пані та панове, — оголосив командор Томасон. — Перша частина нашого завдання успішно виконана — ми досягли околиць системи Аруни. Від імені командування Корпусу висловлюю вам і вашим колегам з літно-навігаційної служби подяку за високий професіоналізм і самовідданість.

Павлов повернувся в своєму кріслі до шкіпера, виразно глянув на нього, потім легенько кивнув головою в бік Елі. Томасон з розумінням усміхнувся й промовив:

— Сержанте Тернер… — він зробив очікувальну паузу.

Елі негайно підхопилася зі свого місця.

— Так, командоре?

— Мічман Тернер! — урочисто проказав шкіпер. — Пілот четвертого класу.

Вона просяяла.

— Так точно, сер!

Розділ третій Ютланд

1

Я завжди вважав, що космічний політ у звичайному просторі на слимачій досвітловій швидкості — неймовірно нудне заняття. Так воно, власне, і є, але після семи божевільних вахт, проведених у напруженій боротьбі з реліктовою аномалією, приємно було для різноманітності посидіти розслаблено в штурманському кріслі й практично нічого не робити — лише контролювати виконання комп’ютером програми автопілота і час від часу перевіряти функціонування підпорядкованих мені бортових систем.

Цю вахту ми з Елі несли удвох — за наявних обставин присутність на містку аж чотирьох пілотів була зайвою, тому командор Томасон розділив нас на пари і відповідно скоротив час чергування з восьми годин до чотирьох. Навіть попри те, що корабль зараз летів у звичайному просторі, я був дуже втішений рішенням шкіпера призначити мене старшим на вахті; а Елі, зі свого боку, була задоволена, що її зробили моїм напарником, а не віддали під опіку досвідчених Топалової чи Вебера. Тим самим Томасон чітко давав зрозуміти, що більше не вважає її стажистом-новачком, за яким потрібен постійний контроль.

Кинувши швидкий погляд на Елі, я вкотре нишком усміхнувся. У моїй усмішці були і радість, і гордість, і почасти — іронія. Минуло вже три дні, відколи їй надали мічманський чин, а вона, схоже, й досі не могла повірити в це і раз по раз мимоволі позирала на свої погони, немов у побоюванні, що коли довго не дивитись, то звідти візьме та й щезне широка золота нашивка.

— Чого шкіршся? — завваживши мою усмішку, озвалася Елі. Вона спробувала сердито надути губи, але в результаті вираз її обличчя вийшов радше примхливий, аніж суворий. — Смішно, га? Вже забув, як сам годинами милувався своїм офіцерським мундиром?