Олег Авраменко - Реальна загроза

• Название: Реальна загроза
• Автор: Олег Авраменко
• Жанр: Научная Фантастика

Випускник космічного коледжу Александр — син адмірала Бруно Шнайдера, який сімнадцять років тому організував спробу державного перевороту на планеті Октавія й сам загинув під час збройного заколоту. Через батька молодий пілот не може навіть мріяти про військову кар’єру; також для нього не знайшлося місця на цивільних міжзоряних кораблях. Проте, завдяки своїм непересічним здібностям і почасти — щасливому випадку, йому вдається вступити на службу до елітного дослідницького флоту, що займається вивченням Далекого Космосу.

Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...

---

— Отже, тут теократична держава? — запитав головний інженер Роско. — На зразок режиму аятол на Аль-Акбарі?

— Аж ніяк, держава у нас світська. Найпарадоксальніше, що всі зусилля батьків-засновників Ютланда пішли намарне. Їхня релігія, специфічний спосіб життя були пристосовані для існування у ворожому оточенні; вони служили своєрідним захисним панцирем. А тут ніякого ворожого оточення не було — воно лишилося далеко за межами аномалії, яка стала неподоланою, бо всі три кораблі за рішенням старійшин було демонтовано в перші ж роки освоєння планети, а згодом ютландці взагалі втратили космічні технології. Через кілька поколінь нащадки ревних і фанатичних першопоселенців позбулися цього захисного панциря, як непотребу, й перестали бути мормонами, навіть занадто, як на мій погляд, впали в атеїзм. Зараз на Ютланді цілком нормальне суспільство — хоча, звичайно, зі своїми особливостями, серед яких найперше впадає в око полігамія. Ну і ще в науково-технічному відношенні планета помітно відстає від інших населених світів. А загалом я, уродженець Октавії, почуваюся на Ютланді цілком комфортно.

Павлов, що весь цей час пильно вдивлявся в обличчя полковника, зненацька посунувся вперед.

— Хай йому чорт! Я вас знаю. Другий лейтенант Григоров, Корпус космічної піхоти!

Той кивнув:

— У вас гарна зорова пам’ять, капітане. Бо ж стільки років минуло. І тепер, як бачите, я вже полковник. А невдовзі розраховую стати бригадним генералом.

Павлов знову відкинувся на спинку крісла.

— Щоб я здох… — промимрив він і знову поринув у похмурі роздуми.

3

У самому центрі міста наш флаєр здійснив посадку на даху висотної будівлі, розташованої неподалік озера. Проминувши пост охорони, ми спустилися поверхом нижче, перетнули з кінця в кінець довгий коридор, що теж перебував під охороною, і опинились у великій кімнаті з м’якими кріслами уздовж глухої лівої стіни. Навпроти дверей, що через них ми ввійшли, були ще одні двері, масивні, двостулкові, обабіч яких стояли струнко двоє сержантів (судячи з особливостей покрою парадних мундирів та кам’яного виразу облич — космічні піхотинці), а трохи правіше знаходився стіл з кількома увімкненими терміналами.

Нас зустрів чоловік років тридцяти п’яти, в цивільному костюмі строгого крою, з дещо бундючним і водночас професійно-ввічливим виглядом. Він являв собою типовий взірець секретаря високого посадовця.

— Добридень, пані та панове, — шанобливо привітався він, делікатно прикинувшись, що не помічає на наших руках „браслетів“. — Його Ексцеленція вже чекає на вас. Першими в списку значаться містер Вільчинський і міс Топалова.

Ми з Яною розгублено перезирнулися. Я взагалі не міг збагнути, навіщо мене привезли сюди разом з керівною верхівкою корабля. З Топаловою ще більш-менш зрозуміло — адже вона, як перший пілот, була заступником Томасона з літно-навігаційної служби… І все одно це не пояснювало, чому передовсім викликали її — та ще й мене на додачу.

Полковник Григоров повернувся до нас:

— Лейтенанте-командоре, суб-лейтенанте, прошу пройти зі мною.

Нам не залишалося нічого робити, як підкоритися.

— Ну й дивина! — промимрила Топалова. — І що далі, то дивніше…

Піхотинці відсалютували полковникові й розчахнули перед ним двостулкові двері. Григоров провів нас до просторого, гарно обставленого кабінету. Першої миті ми вирішили, що він порожній, бо крісло перед широченим столом з полірованого червоного дерева було вільне. Свою помилку ми усвідомили лише через кілька секунд, коли полковник, зачинивши за собою двері, взяв під козирок, тримаючи рівняння направо.

— Адмірал, сер!

Ми запізніло повернули голови в потрібному напрямку й побачили біля вікна літнього чоловіка в білій адміральській формі з п’ятьма зірками на золотистих погонах. Йому було вже під сімдесят, його колись темне волосся майже цілком вкрила срібляста сивина, проте я не міг не впізнати його, дарма що останнього разу ми бачилися сімнадцять з гаком років тому…

— Дякую, полковнику, — пролунав, ніби відгомін з мого безтурботного дитинства, такий знайомий і рідний мені голос. — Зніміть з них наручники й залиште нас утрьох.

— Сер, ви впевнені, що…

— Так, я впевнений. — У знайомому голосі забриніли знайомі сталеві нотки. — Виконуйте.

— Слухаюсь, сер.

Григоров звільнив наші руки від „браслетів“ і, козирнувши наостанок, мовчки вийшов.

Адмірал відступив від вікна й наблизився до нас. Погляд його сіро-синіх очей почергово звертався то на мене, то на Топалову. Я стояв як укопаний, не в змозі зібратися з думками, що знай розбігалися навсібіч. Мій розум досі відмовлявся сприйняти той факт, що мій батько, грос-адмірал Бруно Шнайдер, якого я впродовж багатьох років вважав загиблим, чию могилу бачив на власні очі поряд з маминою, насправді живий-здоровий. Власне, я завжди знав, що під надгробком лежить не урна з попелом, а запаяна капсула з пригоршнею космічного пилу — так було заведено робити, коли корабель гинув у вакуумі і разом з командою перетворювався на згусток чистої енергії. Проте раніше ніхто не сумнівався, що крейсер, де якраз перебував батько, було знищено в апертурі глибинною бомбою…

— Можете повірити, я справді живий, — нарешті заговорив він. — Це не містифікація. А от моя смерть була інсценована. Я мусив так учинити, коли стало ясно, що наше повстання приречене. Якби мене заарештували, знайшлося б багато гарячих голів, які до останнього боролися б за моє звільнення. Я не хотів марних і безцільних жертв, а звістка про мою загибель швидко поклала край кровопролиттю. — Батько замовк і знову зміряв нас жадібним поглядом. — Ні, це ж треба, як вдало склалося! Просто неймовірний збіг обставин — ви обоє опинилися на одному кораблі. Фаулер навіть не підозрює, що замість одного подарунка надіслав мені одразу два.

Зненацька Топалова зробила крок уперед і щосили відважила йому гучного ляпаса. Він прийняв цей удар стоїчно, навіть не спробувавши ухилитися.

— Отже, ти в курсі, — промовив батько. — Що ж, це й на краще. Відпадає потреба в довгих поясненнях. На своє виправдання можу сказати, що до вчора нічого не знав про тебе. Лише переглядаючи списки команди корабля, я побачив твоє прізвище, потім зажадав особову справу, звірив дати і все зрозумів… Все, крім одного: чому твоя мати нічого не розповіла?

— Бо вона була горда жінка, ось чому! — відповіла Топалова з люттю в голосі. — Вона вважала принизливим утримувати тебе таким чином. Для тебе ваш зв’язок був лише скороминущим захопленням, у той час ти не збирався розлучатися зі своєю першою дружиною, адже в такому разі її таточко, тодішній начальник Генштабу, міг зіпсувати твою блискучу кар’єру. А коли твій тесть пішов у відставку, ти поквапився відставити і його доньку, бо нестямно закохався в молоденьку акторку… А про мою маму ти вже давно забув. Жодного разу не поцікавився, як вона живе, не відвідав її, коли вона захворіла, навіть не прийшов на її поховання.

— Вибач, я не знав…

— Бо не хотів знати. І вибачатися ти маєш не переді мною, а перед пам’яттю моєї матері. Можливо, вона б пробачила тебе. А я ніколи не пробачу. До твого відома, я рада, що не ношу твого прізвища, що досі ніхто не знав, чия я дочка.

Можливо, ви назвете мене тугодумом, але я лише після останніх слів збагнув, про що йдеться, і від цього несподіваного відкриття нервово закашлявся. Топалова… хоча ні, яка вже там Топалова, просто Яна, моя сестра, повернулась до мене й міцно стисла мої руки в своїх руках.

— Це правда, Алексе, він мій батько. На жаль. Я… я дуже сподіваюсь, що ти не зненавидиш мене. Це дуже важливо для мене. Ти мені як брат, і я… — Вона затнулась, і в її очах застигло ошелешене розуміння. — То ти…

— Так, — сказав я. — Не „як брат“, а прото брат. Зведений. У нас з тобою спільна біда — ми діти одного батька.

Тут Яна утнула номер, якого я від неї зовсім не чекав. Вона знепритомніла…

Негайно викликаний до кабінету особистий батьків лікар констатував у Яни шок як наслідок тривалої нервової напруги. Що й зрозуміло: спочатку виснажливий політ через аномалію, потім заколот на кораблі, полон, а на десерт — зустріч з ріднею. Лікар не рекомендував повертати її до тями, а навпаки — зробив укол, який перевів її непритомний стан у міцний здоровий сон. Батько розпорядився відвести Яну до себе додому і не залишати без нагляду.

Коли метушня, викликана цієї подією, вляглась, і ми лишилися в кабінеті удвох, він сказав:

— Ну, тепер можемо спокійно поговорити.

— А чи варто? — засумнівався я. — Май на увазі: я не збираюсь чіплятись тобі на шию.

Батько зітхнув:

— Та вже ж розумію. Я цього чекав. Проте мені гірко через твою ворожість. Бачу, тобі грунтовно промили мізки за всі ці роки.