Анна Edelweiss - На кучерявих берегах Бугу

• Название: На кучерявих берегах Бугу
• Автор: Анна Edelweiss
• Жанр: Короткие истории
• Год: 2017

У збірці «На кучерявих берегах Бугу» представлено прозу Анни Edelweiss. Спектр тематики творів різноманітний: від чуттєвої романтики людських стосунків до подій як минулого, так і сьогодення. Автору притаманний свій, образно деталізований стиль з елементами автобіографізму. Оповідання містять соковиті замальовки, тонкий гумор та срібний дзвін психологічних одкровень. Образи героїв різнопланові й часом складні. Одні живуть у нашому сьогоденні, інші щемливими спогадами виринають з минулого. Проте всіх їх об’єднує одна одвічна істина: бажання простого людського щастя. Саме через це душа кожного персонажа тріпочеться, мріє, сумує, страждає, радіє і сподівається. У творах домінує психологічне змалювання образів із ненав’язливим супроводом авторського ставлення до них та зображуваних подій. Творчості Анни Edelweiss притаманні глибока емоційність, витончений романтизм і невимушена щирість. Дана збірка може стати цікавою для багатьох сучасних книголюбів.

---

Анна Edelweiss На кучерявих берегах Бугу

Цю збірку присвячую двом найріднішим людям: мамі й коханому чоловікові Петру Бутковському

Вона мала зоряне ім’я

Вже вкотре йому сниться той самий сон: нібито він іде вузьким темним коридором, тримаючись руками за холодні кам’яні стіни, а навколо – моторошна пітьма. Іде довго, і здається, кінця тому не буде. Та ось удалині нарешті з’являється яскрава цятка. Чим ближче він підходить до неї, тим вона стає більшою і, врешті решт, засліплює його. Він прикриває очі рукою, але йде вперед. Згодом зупиняється і бачить у тому сліпучому сяйві жіночу постать. Незнайомка повертається до нього обличчям, якого він не може роздивитися, оскільки голову жінки вкриває серпанок. Тоді, неначе вгадавши його думки, незнайомка піднімає край серпанка, і кожного разу саме в цю мить він прокидається.

Він відкрив очі й сів у ліжку: «Що це за сон? Як його зрозуміти?». Погляд блукає по кімнаті: під стіною, біля вікна стоїть пустий мольберт, на столі посеред розкиданих пензлів і фарб – філіжанка з недопитою кавою, до ніжки столу, як бідна сирота, притулилася палітра і благально дивиться своїми кольоровими «очима». А у кімнатному повітрі ще й досі відчувається наркотичний запах олійних фарб, до якого небайдужий жоден художник.

Все почалося з того часу, коли його, немов самотній човен, поглинула велетенська хвиля невдач. Він борсався у круговерті безплідних днів і безсонних ночей, намагаючись виринути на поверхню, та щось невпинно затягувало глибше й глибше у морок розчарувань і безнадії. Він утрачав сенс життя. І саме тоді йому почав снитися цей сон.

«Треба щось робити…» – він міцно стиснув руками голову. – «Я невдаха… Невдаха… І завжди був таким! Усе це – дитяча мазня, а не високе мистецтво. Треба з цим покінчити раз і назавжди! Чуєш, дурню? Ти – самовпевнений дурню!.. Тобі ніколи не стати справжнім митцем!»

Він різко підвівся, підійшов до вікна і розчахнув штори. В обличчя вдарило денне світло. «Як уві сні…» – чомусь подумалося. Постоявши трохи, вирішив пройтися містом, подихати свіжим повітрям. Він завжди так робив, аби заспокоїтись.

Коли вийшов на вулицю, мороз одразу безжально вколов обличчя крижаними голками. Не знаючи, куди саме піде, вирішив іти навмання. Ішов повільно, не кваплячись. Дивився на святково прикрашені вітрини, з яких весело підморгували та кокетливо вертілися на всі боки ялинкові прикраси. Під ногами хрустів грудневий сніг.

«Сьогодні Новий рік, а в мене навіть ялинки немає, – подумав він. – І знову свято наодинці… Хоча – ні! – на його обличчі з’явилась іронічна посмішка. – У мене є мої картини. Новий рік у парі з власними картинами… Непогано…». Біль з новою силою почав вгризатися в душу.

У місті було людно. Перехожі, немов комахи велетенського мурашника, снували туди-сюди, несучи на плечах передсвяткові турботи. Їм було байдуже до самотнього чоловіка, що йшов центральною вулицею. Проходячи повз кав’ярню, відчув приємний запах кави і вирішив зайти. Кав’ярня знаходилась у підвальному приміщенні. Він спустився по крутих сходах. Відвідувачів майже не було. Неголосно грала музика. Він подивився на вільні столики і сів при одному з них. Замовивши філіжанку кави, продовжував дослухатися до мелодії. На душі ставало тепліше, нервозність розчинилася у морозному повітрі, а її місце заступили спокій і розслабленість. Принесли каву. Він зробив пару ковтків, і у пам’яті чомусь спливла фраза, яку колись почув у львівській кав’ярні: «Кава повинна бути, як кохання: міцною і не надто солодкою». Раптом його ніби щось штовхнуло і змусило поглянути вбік. У кутку під стіною сиділа молода жінка у білому хутряному манто і такого ж кольору капелюшку з вуаллю. Світло від канделябра, м’яко розрізаючи напівтемряву приміщення, лягало ніжними хвилями на жіночий силует і створювало навколо нього якусь таємничу ауру.

Він дивився на незнайомку, не взмозі відвести очей. У пам’яті поставав образ зі сну. Раптом незнайомка підняла руки і відкинула вуаль. Їх погляди зустрілися. «О Господи!» – вирвалося у нього. – Це вона! Жінка з мого сну!» Жодного разу він не міг роздивитися вві сні її обличчя, але тепер щось підказувало: це саме вона. Він зачаровано дивився в куток. Таких очей він ще ніколи не бачив. Здавалося, в них розлився океан космічного сяйва далеких зірок. Він сидів, не поворухнувшись. Так тривало кілька хвилин. Раптом незнайомка посміхнулася і поманила рукою до себе. Навіть не намагаючись опиратися, немов у гіпнотичному стані, він піднявся й рушив до її столика. Вона вказала на вільний стілець. Він слухняно виконав наказ і почув:

– Доброго дня! Мені здається, ви трохи здивовані?

Він промугикав щось незрозуміле. Жінка знову посміхнулась і торкнулася його руки. Він здригнувся, ніби вдарений током.

– Я розумію ваше здивування, але ви даремно хвилюєтесь, – продовжувала вона. – Я давно за вами спостерігаю і знаю, що зараз вам тяжко. Але легкого шляху не буває. Тим більше в мистецтві. Кожен мусить в цьому житті зустрітися з істиною. Та не всім це вдається. Щоб знайти Істину, треба, перш за все, знайти себе і потоваришувати з самим собою, як це не складно. Гармонія є провідником до Істини. Тому я хочу допомогти вам, хочу стати посередником між вами і вашим мистецтвом. Втрачати надії не треба. Просто митець, який живе в вас, утомився. Йому потрібен відпочинок. Дозвольте йому це. Потім він вам віддячить. А поки що я хотіла б подивитися на ваші картини. Ви дозволите це зробити?

– Так, звичайно, – нарешті він спромігся щось сказати. – Але… всі мої картини… вдома, а моє помешкання зараз… не в найкращому стані…

– Не турбуйтеся про це! Я не вибаглива. То що, ходімте?

– Авжеж…

Вони вийшли з кав’ярні. Незнайомка спиралася на його руку, і те місце, де лежала витончена, аристократична рука у білій рукавичці, ніби горіло вогнем. Він ішов, боячись навіть подивитися на цю дивну жінку.

– Здається, вас звати Ігорем? – мовила вона перша.

– Так.

– Гарне ім’я, княже… А мене – Зоряна.

Він нарешті наважився поглянути на супутницю.

– Знову бачу подив на обличчі…

– Але ваше ім’я дивовижно підходить до ваших очей.

Жінка таємничо посміхнулась.

– Ви вже маєте ялинку? – продовжила вона по хвилині.

– Мушу зізнатися, що ні.

– Тоді ми зараз все владнаємо.

Вони зайшли у крамницю, придбали цілу купу ялинкових прикрас, а по тому купили зелену пухнасту красуню. І поки йшли додому, він відчув полегшення. Хотілося отак йти і йти пліч-о-пліч, відчуваючи дотик руки прекрасної незнайомки, ловити її флюїди і ні про що більше не думати. Хотілося залишитися в цій миті назавжди.

За кілька хвилин вони підійшли до будинку.

– Ось тут я живу. Але ще раз перепрошую… Все сталося так несподівано…

– Будь ласка, не турбуйтеся. Все гаразд.

Він відчинив вхідні двері, пропускаючи панну вперед. Піднімалися темними сходами на третій поверх. Він підтримував її за лікоть, а обличчя палало вогнем сорому за кімнатний безлад: «Це ж треба так вляпатися! Маєш, телепню! Ведеш таку красуню у цей смітник! Нехай це стане тобі наукою!».

Скоро підійшли до його помешкання. Він довго нишпорив у кишенях пальто, шукаючи ключі, а від того ще більше нервував. Нарешті знайшов. Двері відчинилися, і він запросив жінку досередини. Поставивши у кутку ялинку та забравши від незнайомки коробки з ялинковими прикрасами, повів гостю до кімнати. Запропонував сісти, та вона відмовилася, попрямувавши просто до картин, що стояли безладною купою під стіною. Вона взяла одну з них, потім другу, третю… Він мовчки спостерігав біля столу, намагаючись за найменшим порухом м’язів її обличчя вгадати реакцію.

Нарешті вона переглянула картини і спрямувала свій погляд на нього:

– У вас талант. І неабиякий. Я відчула це з першої картини. А нинішні творчі негаразди тимчасові. Не треба впадати у відчай. Дайте відпочити вашому Рафаелю. Мине якийсь час, і вам знову захочеться працювати. Повірте мені, з багатьма митцями траплялося подібне. Але криза минала, і вони знову поверталися до життя. Криза завжди переслідує митця, бо він (пам’ятайте!) – у вічному пошуку. А тепер скажіть, де ви плануєте зустрічати Новий рік?

Його пальці почали нервово перебирати пензлі на столі:

– Удома…

– До вас мають прийти друзі?

– Ні, – він одвів очі вбік. – Я вже досить давно з ними не бачився.

– То ви хочете святкувати насамоті?

– Так… Але ні, – він спохопився. Відчув, як хтось із середини підказував: «Ну ж бо, давай, запроси! Не будь таким дурнем. Адже раніше ти не боявся запрошувати своїх подружок. Давай…». – Чи могли б ми зустріти сьогоднішнє свято разом? – В голову вдарила гаряча хвиля.

Її очі зблиснули міріадами зірок, а на чітко окреслених устах заграла посмішка.

– Гаразд. Зустрінемо разом.

Він не міг повірити! Його серце несамовито калатало, а рука так здавила тюбик із фарбою, що той тріснув, і жовтий кадмій поліз крізь пальці тоненькою цівкою просто на стіл. Врешті-решт він спам’ятався і підніс руку до очей: фарба лишила на ній якийсь абстрактний малюнок. Він перевів погляд на незнайомку і обидва враз засміялися.