Анна Edelweiss - На кучерявих берегах Бугу

• Название: На кучерявих берегах Бугу
• Автор: Анна Edelweiss
• Жанр: Короткие истории
• Год: 2017

У збірці «На кучерявих берегах Бугу» представлено прозу Анни Edelweiss. Спектр тематики творів різноманітний: від чуттєвої романтики людських стосунків до подій як минулого, так і сьогодення. Автору притаманний свій, образно деталізований стиль з елементами автобіографізму. Оповідання містять соковиті замальовки, тонкий гумор та срібний дзвін психологічних одкровень. Образи героїв різнопланові й часом складні. Одні живуть у нашому сьогоденні, інші щемливими спогадами виринають з минулого. Проте всіх їх об’єднує одна одвічна істина: бажання простого людського щастя. Саме через це душа кожного персонажа тріпочеться, мріє, сумує, страждає, радіє і сподівається. У творах домінує психологічне змалювання образів із ненав’язливим супроводом авторського ставлення до них та зображуваних подій. Творчості Анни Edelweiss притаманні глибока емоційність, витончений романтизм і невимушена щирість. Дана збірка може стати цікавою для багатьох сучасних книголюбів.

---

– А ви імпульсивний… – сказала вона і засміялася ще раз. – Але якщо ми вирішили зустрічати Новий рік разом, то маємо відповідно підготуватися. У вас є шампанське?

– Ні, на жаль, немає.

– Але ж який Новий рік без шампанського?! То давайте вирішимо так: ви зараз ідете по крамницях за всім необхідним до столу, а я тим часом приведу до ладу ваше помешкання. Гаразд? А тепер вирушайте і без шампанського не вертайтеся!

Вона вивела його з кімнати.

Він знову опинився на центральній вулиці. Сутінки невпинно наступали на місто, тягнучи за собою оксамитовий шлейф ночі. Перші ліхтарі вже встигли порозливати жовто-блакитну акварель, а думки бджолами роїлися навколо одного-єдиного питання: хто ця прекрасна незнайомка і звідки вона?

Здійснивши похід по крамницях, вирушив у зворотню путь. Ноги несли вперед швидше за звичайне, а душа переживала важкі хвилини. Йому хотілося скоріше додому, туди, де на нього чекає жінка з дивовижними очима. І в той же час страх прийти і нікого там не побачити вносив у душу неспокій. Іноді йому здавалося, що все це – продовження сну.

Наближаючись до дверей власного помешкання, почав подумки молитися, чого ніколи раніше не робив. Від хвилювання руки дрижали і ключ ніяк не хотів заходити у замкову щілину. Нарешті опинився у передпокої. У напівтемряві скинувши пальто, попрямував до кімнати. Наліг на ручку, двері відчинилися, та він лишився стояти на порозі.

Кімнати художника-невдахи вже не було. І кудись подівся безлад. Напевно, як домовик, заховався на антресолях. Його заступили порядок і гармонія. Жодного натяку на присутність атрибутів малювання. Лише розвішані зі смаком картини на стінах говорили, що тут мешкає людина, не байдужа до мистецтва. У кутку стояла, виблискуючи прикрасами, ялинка. Її аромат наповнив кімнату лісовою свіжістю і нагадав нашому героєві далеке дитинство. Саме цей аромат завжди хвилював маленького Ігоря і навіював йому у новорічну ніч казкові сни… Невидима рука боляче здавила серце, і він повернувся у дійсність.

Біля вікна стояла вона. У білосніжній сукні з прозорим серпанком на маленьких тендітних плечах. Блискуче волосся попелястого кольору спадало ніжними хвилями на ті плечі, ховаючи під собою їх обриси.

Вона дивилася на нього зоряними очима, і він відчував, що й сам стає небесною зіркою і летить космічними просторами туди, де проліг Чумацький шлях, аби стати його одвічним подорожнім.

Вона підійшла до нього, взяла за руку і повела вглиб кімнати:

– За кілька годин проб’є дванадцята, – мовила вона.

Він почав швидко викладати на стіл пакунки. Вона з навичками господині брала все те і несла на кухню.

…Об одинадцятій годині вони сіли за стіл і запалили свічки.

– Кажуть, спочатку треба провести старий рік, – звернулася вона до нього. – То давайте віддамо данину цій традиції.

Келихи наповнилися вином. Він вирішив, що повинен першим сказати прощальне слово року, який ось-ось має вирушити дорогою століть.

– Цей рік був для мене нелегким. Але я вдячний, що насамкінець він зробив мені подарунок: зустріч із вами. То ж давайте вип’ємо за зустріч у старому році!

Почувся дзвін кришталю.

…На екрані телевізора крутився калейдоскоп кліпів, лунали передноворічні привітання, музика, сміх, жарти. За вікном тихо падав сніг. А в цій кімнаті сиділи двоє і вели безсловесну розмову, самими поглядами, які говорили набагато більше, ніж слова.

Раптом вона здригнулась. Годинник бив дванадцять раз.

– Пора, – її обличчя освітила посмішка, а рука піднесла келих для шампанського.

Пляшка гучно вистрілила, і з неї, як із кратера вулкана, потекла піниста лава золотистого напою.

– З Новим роком і за наше знайомство! – Його келих торкнувся келиха гості.

– З Новим роком!

За якусь хвилину він увімкнув магнітофон. Кімнату наповнили звуки чарівної мелодії. Він підійшов до жінки і простягнув руку:

– Дозвольте…

Вона підвелась, поклала руки йому на плечі й рушила в такт музики. Під ніжним шовком сукні випромінювало тепло молоде жіноче тіло. Він обхопив її стан руками, божеволіючи від щастя. Тонкий аромат вишуканих парфумів затуманював мозок, відсторонював від дійсності, переносячи у неземний світ, у світ, де існують лише почуття й бажання, де немає сірості та приземленості.

Вони дивилися один на одного, не вимовивши ще жодного слова. Звабливі уста манили до себе музикою жаги. Він наблизив своє обличчя до неї. За якусь мить їхні уста злилися у довгому поцілунку. І все зникло: і Новий рік, і творчі невдачі, і власні переживання, все…

…Він розплющив очі. Крізь фіранки пробився тоненький промінь сонця і тихо, як кошеня, приліг на килимі. На столі стояла пляшка з недопитим шампанським і догорілі свічки. Його погляд зупинився на ялинці. Під самим низом, на одній з її лапатих гілок лежав серпанок. Здавалося, що то Святий Миколай необережно натрусив снігу, побувавши тут уночі.

Він підвівся з ліжка і підійшов до ялинки. Рука повільно простягнулася вперед і пальці схопили той «сніг». Війнуло знайомим ароматом. То були парфуми чарівної незнайомки з зоряними очима і таким же ім’ям. Щось усередині обірвалося і зникло, лишивши по собі тільки гострий біль. Свято закінчилося…

Минуло півроку… Життя продовжувало грати свою симфонію, але вже в іншій тональності. Художник-невдаха пішов разом із старим роком, а майстер збирав плоди своєї слави. Його роботи мали незаперечний успіх у цінителів мистецтва, про нього говорили й писали. Він цілими днями перебував у майстерні або на зустрічах. І тільки пізно ввечері, коли місто поступово засинало, закутавшись в оксамитовий плед ночі, він брав у руки прозорий серпанок, і його душа летіла у небесний простір, туди, де проліг Чумацький шлях, аби віднайти там зірку, що подарувала йому свято. Але про те ніхто не знав…

1998 рік

Блакитні вогники

Присвячується М. М. Г.

Марічка сиділа на березі й задумливо дивилася вгору. Що вона там запримітила? Це необачне сонце… Поволі сідаючи за гори, воно необережно зачепило відерце і чорно-синя фарба залила небо і землю. Настала ніч…

З Маріччиних грудей вирвався тихий стогін. «Ш-ш-ш-ш-ш», – заспокоїли смереки.

Легкий вітерець, немов закоханий легінь, голубив дівоче волосся, перебирав біляві кільчики, лоскотав ними обличчя.

Марічка дивилася на небо. А там, у незбагненній чорній безодні хтось запалив блакитні вогники. І вони, немов сполохані зайченята, тремтіли під могутнім натиском космічних вітрів. Здавалося, ще один подих і вони згаснуть навіки.

Марічка знову зітхнула. Ці вогники так нагадують очі… Рідні й далекі очі…

…Марічка тоді вчилася у гімназії. Одного вересневого дня двері класної кімнати відчинилися і на порозі став молодий учитель. Він мав посісти місце пана Собіборського, який нарешті зважився піти на заслужений відпочинок.

Марічка підвела голову й зустріла очі, сині, як гірські озера. Їй стало ніяково, і вона одвернулась.

Як пройшло заняття, вона не пам’ятає. Закарбувались у свідомості лише великі сині очі, що дивились на світ із неприхованим сумом. Здавалося, вони намагаються заховати в собі якусь печаль, а вона проступає крізь ту синяву, випливає на поверхню й гойдається там самотнім човном. Ті очі протягом години не давали Марічці спокою. Коли їх погляди зустрічались, вона червоніла й нахиляла голову. Нарешті заняття скінчилося, і Марічка полегшено зітхнула.

Минуло півроку. Пан Назарій Римарук (так звали вчителя) став загальним улюбленцем гімназисток. Вечорами молоденькі вихованки точили розмови про вічні почуття, про кохання з першого погляду, а вночі кожна з них бачила казку, де чарівним принцем був пан учитель. Лише Марічка не брала участі в тих дискусіях. Вона завжди сиділа осторонь і мовчала. Подруги не звертали на неї уваги, знаючи Маріччину мовчазну натуру. Вони її просто не помічали. Але не помічали й іншого: тих поглядів, якими обмінювалися вчитель і гімназистка, тих випадкових дотиків руки, тих довгих хвилин очікування і таємної радості при зустрічах. Всього того вони поки що не помічали.

Але таємне все одно колись стає відомим. Невдовзі гімназистки стали примічати, що пан учитель якось по-особливому ставиться до їхньої мовчунки: називає неофіційно Марічкою, ставить лише високі бали і надто часто поглядає на неї. Неодноразово бачили, як вони стояли вдвох у коридорі й про щось розмовляли. Тоді все стало зрозумілим… Реакція була неоднозначною. Хтось дивився на Марічку із заздрістю, а хтось при зустрічі гордовито одвертав убік свого кирпатого носика. Коли ж з’являвся пан учитель, по класній кімнаті починали повзти «гадючки» невдоволеного шепоту. Вони «виповзали» з усіх кутків і прямували до тих двох, що мали спільний вогонь, теплом якого можна погріти холодні та слизькі тіла.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».