Екатерина Сергацкова - Война на три буквы

• Название: Война на три буквы
• Автор: Екатерина Сергацкова
• Жанр: Историческая проза
• Год: 2015
• ISBN: 978-966-03-7168-2

В этой книге опубликованы репортажи и собраны свидетельства очевидцев о том, что произошло в Украине в период с 22 февраля 2014 года (бегства Януковича) и до начала 2015-го: об аннексии Крыма, последовавшей за этим антитеррористической операции на Донбассе, о трагедии в Одессе и развернувшейся вскоре после незаконных референдумов полномасштабной войне, которую назвали тремя буквами: АТО. Авторы, непосредственно побывавшие в «горячих точках» Украины, не раз пересекавшие границы территорий, подведомственных украинской армии, «ополченцам» ДНР и ЛНР, встречавшиеся с военными и простыми людьми по обе линии фронта, пытаются разобраться, что же происходит на самом деле, как правильно назвать эти военные действия: антитеррористической операцией, гражданским конфликтом или российско-украинской войной, изменившей и Украину, и мир вокруг нее.

У цій книжці опубліковано репортажі та зібрано свідчення очевидців про те, що сталося в Україні в період з 22 лютого 2014 року (втечі Януковича) і до початку 2015-го: про анексію Криму, антитерористичну операцію на Донбасі, що послідувала за цим, про трагедію в Одесі та повномасштабну війну, яка розгорнулася незабаром після незаконних референдумів і яку назвали трьома буквами: АТО. Автори, які безпосередньо побували в «гарячих точках» України, не раз перетинали кордони територій, підвідомчих українській армії, «ополченцям» ДНР і ЛНР, та зустрічалися з військовими й простими людьми по обидві лінії фронту, намагаються розібратися, що ж відбувається насправді, як правильно назвати ці військові дії: ан-титерористичною операцією, громадянським конфліктом чи російсько-українською війною, яка змінила й Україну, і світ навколо неї.

---

— «Вони» там між собою ділять гроші та владу, а нам тут дістається.

У багатьох навіть немає конкретних поглядів, за кого вони чи проти кого. Все, що треба людям:

— Коли вони вже нарешті закончать? — кажуть, коли повз проїжджає колона військової техніки.

— Все, что я хочу, это чтобы мои дети не видели БТРов, когда идут в школу, — каже таксист, який начебто і проти української влади, але ще більше не любить ЛНР.

Проукраїнська жінка, член виборчої комісії з Новоайдарського району, каже подрузі:

— Я готова на колінах повзти до одних, а потом на колінах до других, щоб тільки вони прекратили.

Хлопець зі Стаханова розповідає, як другу добу добирається додому попутками, КамАЗами та пішки. Одного разу — з великими очима розповідає він — під Старобільськом проходив пішки через КПП «правосєків». На щастя, пронесло.

Через дві години, втиснувшись у єдину маршрутку за день, я опиняюсь у лігві цих «правосєків».

Шайтан-труба

Під Старобільськом у селі Половинкине — на трасі, що веде на підконтрольний ЛНР Луганськ — дислокується 24-й батальйон територіальної оборони в Луганській області. Це — не військова таємниця.

Але по приїзді в місто відразу починається конспірація: є «свої» таксисти й «не свої». З «не своїми» їхати не треба, хоч і так усе місто знає, де батальйон. Володимир Григоренко, координатор старобільського Євромайдану, організовує мені «свого» таксиста Андрія з золотими зубами, який наполягає, щоб я нічого йому не платив.

— Только пусть блымнет фарами, — попереджає Іван із батальйону. — И очень медленно едет.

На вході мене зустрічає чоловік у бандані, але я вже знаю його позивний, і мене проводять за барикади.

Батальйон не має брендової назви типу «Донбас» чи «Азов», лише номер. Можливо, тому, що підпорядкований не МВС, а Міноборони. На моє запитання, як же без бренда, Іван поважно відповідає:

— Потому что мы выполняем свои задания, нам пиар ни к чему.

(Наступного ж дня після нашої розмови 24-й батальон вигадає собі назву «Айдар», а згодом стане одним із найбільш відомих.)

24-й батальйон дисклокується в колишньому ковбасному цеху. Дуже мальовниче місце. Не менш мальовничі — самі військовослужбовці. Батальйон складається наполовину з мешканців Луганської області, наполовину — з людей з інших областей, але практично всі — євромайданівці. Луганчани — давні активісти відомих громадських організацій. Просять змінити імена, бо в багатьох на півдні Луганщини залишилися сім’ї. Бояться, щоб не вирахували.

— А «правосека» у нас нет ни одного, — сміється хлопець у тель-няшці з «калашем» через плече. — «Правый сектор» разлагается изнутри из-за аморального поведения.

На більшість запитань відповідає лише комбат, підполковник Сергій Петрович Мельничук, якого тут називають Петрович. Батальйон почали формувати, як партизан, — в лісах. Більшість становлять мобілізовані Міністерством оборони добровольці. Попри босяцький вигляд, усі вони є офіційно військовослужбовцями. (Ця заява Мельничука потім виявиться неправдою: багато «айдарівців» ніяк не оформлені й станом на початок 2015-го. — Авт.)

Після інтерв’ю та екскурсії по території мене годують юшкою в казармах.

— Говорят, голодные мы. А кормят хорошо, — каже луганчанин Коля, якому вже за сорок. — И оружие есть. Ты ж сам видел. У меня даже шайтан-труба лежит, — так він називає ручний зенітний комплекс.

— «Голі-босі», говорят, — згадав я тьотю Любу.

— Босі, это да. В своем ходим.

Коля, колишній помічник депутата Олега Ляшка, просив іще переказати:

— Напиши, Ляшко — п***с. Обещал нам бронежилеты и про***зделся.

В якийсь момент спрацювала одна з «розтяжок» навколо території — зі свистом і вибухом у повітря злетіла світлошумова граната. Іван зразу хапає бронежилет, вибігає. Потім усі заметушилися: граната підпалила смугу сухої трави. Бійці сперечаються: одні кажуть, треба гасити, інші — само згасне. Зрештою, таки погасили.

Усе це нагадує партизанську армію Ковпака, плюс мобільні телефони й мобільний інтернет.

Я був у батальйоні ввечері. Всі були тверезі, всі слухали накази Мельничука та командирів взводів. Комвзводу просив дозволу вийти по продукти.

— А ты послушаешь, что о нас местные говорят, — проводжає мене Іван.

Г**но на цідилці

Як і належить партизанам, у 24-го батальйону — непрості стосунки з місцевими. І це, вважайте, на відміну від Ковпака чи УПА, вони не змушують нікого ні розселяти їх, ані годувати. Лише їздять у місто по продукти й виконують завдання.

— Ходили тут по селу з автоматами, — жаліється бабуся в По-ловинковому. — А у нас діти в школу ходять.

— Ходять зі зброєю, а хто вони такі? Свої? Не свої? — жаліється дівчина на автобусній зупинці.

— Та это армия наша, которая нас бережет, — саркастично каже хлопець на «Жигулях», який підвозить мене через КПП. У хлопця на дзеркалі — велика георгіївська стрічка. Демонстративно. Він каже, що у Старобільську всі — за Росію. — Иногда бережет, а иногда сама и стреляет.

Весь Старобільськ насторожений через кілька випадків, що сталися за день до мого приїзду. Центральні ЗМІ показали події тут як «стрілянину з боку сепаратистів», через що у Старобільську навіть проукраїнські городяни тепер не вірять центральним ЗМІ.

З показів свідків з усіх сторін: кількадесят умовно проросій-ських старобільців заблокували військову техніку (два КамАЗи). Кількадесят умовно проукраїнських — різниця між ними в кілька градацій сірого — пробували вмовити своїх кумів-сватів-знайомих попуститись. І тут приїхали «партизани» з Половинкиного, заарештували чотирьох найактивніших «сепаратистів». Підполковник Мельничук організував у ковбасному цеху імпровізовану гауптвахту. Гірше те, що під час стрілянини бійці Мельничука поранили одного з місцевих «сепаратистів» у ногу. Вони самі ж потім занесли його в карету «швидкої допомоги».

— Це махновщина! — каже мені умовно проросійський таксист Влад, який був свідком. — Чому в піонертаборі стоїть нормальна армія і проти неї слова ніхто не скаже?

Того таки вечора стався ще один випадок: на блокпосту чи то через непорозуміння, чи через страх водій машини, місцевий циган, почав тікати — йому вслід зарядили чергою й поранили. Гірше, що з водієм була вагітна жінка. Її також поранили. В батальйоні стверджують, що до цього випадку вони не мають жодного стосунку, але місто вірить у протилежне.

Навіть координатор Євромайдану Володимир Григоренко, який повністю підтримує батальйон, каже:

— В умовах, що склалися, доречною буде передислокація батальйону.

Місцевим не подобається й сам босяцько-анархістський вигляд батальйону. Там ображаються: Міноборони не виділяє їм достатньо обмундирування.

Попри конфлікти з окремими батальйонами, місцеві — незалежно від політичних переконань і градацій сірого — побоюються відведення української армії.

— После выборов армию отведут, а мы тут уже враги ЛНР, — прогнозує мер Сватового.

Абсолютно незалежно одні від одних упродовж цих днів півдесятка людей згадували фільм «Весілля в Малинцівці», а саме знаменитий епізод із шапками: «Опять власть меняется». Про цей епізод говорили дуже різні люди в різних місцях — від голови однієї з виборчих дільниць і актора Валерія Немушенка й до дядька з вусами на вокзалі, який матюкався на «Сомалі, б**дь» у регіоні.

— Им сейчас надо показать, что выборы прошли, — каже таксист Влад у Старобільську. — А потом они армию отведут, и привет, свадьба в Малиновке. Сюда придут ЛНРовцы, и мы для них уже враги. А куда нам деться? Мы тут останемся, как г**но на цедилке.

Артем Чапай, Insider

27 травня 2014

Театр жестокости и театр абсурда

О том, как (не) голосовал Донбасс

Таксист как-то странно засмеялся. По радио передавали, что на территории «Донецкой народной республики» выборов не будет.

— Чего вы смеетесь? У вас же выборов не будет, — говорю ему я.

— Ну, смешно же, — говорит водитель и высаживает меня напротив областной администрации, которая с апреля захвачена представителями «народного ополчения».

В кафе, где я планировала позавтракать, меня не пускают.

— Мы еще не открылись, понятно? В одиннадцать открытие, — нервно сообщает девушка, вытирая метлой тополиный пух с занавесок. Смотрю на часы: без пяти одиннадцать.

— Так я подожду тут пять минут, можно? — умоляю я.

— Нет, — сухо отвечает девушка и выпроваживает из кафе.

На улицах пусто и напряженно. За день до выборов прошел слух, будто города Донецкой области планируют зачистить. Что это значит, никто не понял, но с работы людей отпустили еще в три часа дня, закрылось большинство магазинов и кафе. Даже на площади перед областной администрацией почти никого не было. Пожилая женщина сидела на улице за столиком и выдавала редким прохожим анкеты на трудоустройство.