Константин Деревянко - Украинка против Украины

• Название: Украинка против Украины
• Автор: Константин Деревянко
• Издательство: ООО "Виртуальная реальность"
• Жанр: Культурология
• Год: 2012

Все ли украинцы думают так, как Л. Украинка? Нет не все. И при этом остаются самыми настоящими украинцами. Это означает, что присвоение такого громкого псевдонима вовсе не дает права говорить от имени всех украинцев. Пришло время задуматься о том, кто украшает своим ликом наши скудные гривны и по какому праву. Пришло время осознать, чьи вирши вынуждены заучивать наши дети.

---

Ницшеанцем был и Винниченко: "Без сумніву, Винниченко, як і інші письменники доби fi n de siecle, був під його впливом, як це слушно запримітив П. Христюк ще 1913 року (П. Христюк. "В. Винниченко і Ф. Ніцше". — Українська хата. — 1913. — № 4–5), хоча багато постулятів цього німецького філософа були непоєднувані із соціялізмом, який Винниченко на той час сповідував". Что бы ни "сповідував" в своей жизни Винниченко, у него всегда имелась одна незыблемая константа: антихристианство. "Для повноти розуміння героями Винниченка перетворення людини і зміни сімейних канонів, наведемо перший принцип його "Конкордизму", в якому викладена філософська концепція гармонійного розвитку особистості: "В усіх сферах свого життя, постійно позбавляйся від гіпнозу релігії і будь просто часткою природи". Отже маємо чергове ніцшеанське "Бог помер"…". Та же константа, как известно, проходила красной нитью через все творчество Украинки с ее "антихристиянською, майже ніцшевської сили проповіддю" (Зеров).

Ни Горькому, ни Украинке не нужна была правда о революционерах: они были соцреалистами задолго до 1917 года. Роман Винниченко Горький обвинил в "несвоєчасності" (очевидно, вспомнив, как Ленин оценил его собственное творение о революционерах — "Мать": "очень своевременная книга"). Но Винниченко "цікавився думкою Горького про себе, про що писав Коцюбинському на Капрі. У відповіді Коцюбинського читаємо таке: "У Горького я був і доволі часто буваю. Він все хвалив мені Вас і жалкував, що Ви пишете йому "обидные вещи"… У кінці листа додано: "Чи Ви що пишете тепер? Горький мені говорив: "Я чувствую, что Винниченко накануне большой вещи". У 1911 р. Винниченко надіслав Олексієві Максимовичу свою брошуру "О морали господствующих и угнетенных (Открытое письмо к моим читателям и критикам)", і той знайшов, що в цій праці поставлені "вопросы важные и болезненные".

Перефразируя вождя, можно сказать, что это была "очень своевременная брошюра". Канадский исследователь Д. Струк в статье "Що таке "гріх"?" писал о ней так: "Шукаючи за етичним абсолютом, Винниченко всюди натрапляв на ліцемірство, а надто серед своїх приятелів соціялістів-революціонерів. У своїй статті "Про мораль пануючих і мораль пригноблених" він висловлює своє застереження щодо всеприсутнього лицемірства: "Я, наприклад, без огляду на свою віру в світле чисте вчення соціялізму, почував себе моральним злочинцем, — я ходив до проституток, любив іноді випити, доводилось із-за конспірації брехати своїм же товаришам, бути нечесним з найблизшими людьми, робити часто несправедливі й брутальні вчинки. Все це не відповідало взірцеві соціяліста, як людини вищої моралі, героя й святого… Звісно, се мучило, змушувало змагатись з собою, змушувало ще пильніше приглядатись до свого оточення. Але те, що почав я тут помічати, не тілько не заспокоїло мене, а викликало ще більше недоуміння й розпач. Я побачив, що більшість моїх товаришів також не святі, що їх щоденне й навіть партійне життя не відповідало високим взірцям революціонерів попередніх часів. Вони в більшій або меншій степені робили те, що й я".

"Шукаючи за етичним абсолютом", Винниченко был неудержим: "Винниченковій зацікавленості моральними питаннями одні дослідники шукали пояснення в його соціалістичному світогляді, інші вказували на вплив ідей Ніцше… З. Фройда, а ще інші прагнуть поєднати два підходи, говорячи про доцільність кожного із них". Широк человек. Американская исследовательница Л. Онишкевич сообщает: "Винниченко критикує також суспільно-політичний, чи радше ідеологічний, аспект тих, що сподівалися стати "вищими людьми", себто відданих соціялістів… Про свої п’єси автор висловився, що у них "вічний розлад між вищою свідомістю людини і практичною її діяльністю, між проголошуваними поняттями саможертвенного альтруїзму і інстинкту чи егоїзму. Роман "Чесність з собою" був розвитком ідей "Дисгармонії". Найбільшим і часто трагичним діссонансом в сучасному громадянстві мусить звучати психіка соціалістів, ідеологічно вся в майбутньому, а звичками, нахилами й соціальними умовами прикута до сучасних форм і методів як громадської так і особистої діяльности". Такі думки висловлені головно у Винниченкових п’єсах "Гріх" і "Дисгармонія" при зударі слів і діл одиниці"…" Дисгармонію" автор написав 1905 року, себто через три роки після появи його перших друкованих оповідань. Ця п’єса побачила друк роком пізніше. Дія відбувається 17-го жовтня 1905 року в Україні… Хоча проблема внутрішньої гармонії людини не прив’язана спеціально до даного часу і місця, автор використовує особливі історичні приклади соціялістичного руху 1905 року для того, щоб звернути увагу на вияви дисгармонії сучасної людини. Критики Винниченка, зокрема радянські, натомість наголошували, що ціла п’єса є виключно критикою інтелігенції в соціялістичному русі 1905 року".

В развитие идей "Дисгармонія" автор пишет роман "Чесність з собою", где решает крайне актуальные после первой русской революции задачи: "Немає сумніву, що в романі "Чесність з собою" Винниченко виступає на захист статевої свободи. Його жіночі персонажі значною мірою віддзеркалюють зміни, які сталися в суспільстві fi n de siecle у сфері сексуальності. Героїні цього Винниченкового роману виявляють значну міру сексуальної свободи і відмовляються йти сліпо за встановленими традиційними нормами поведінки у сфері сексуальних стосунків". Но "забобони" отсталых украинских читателей были еще сильны: "Так, на вимогу передплатників "Літературно-наукового вістника", яких нібито шокувала відверта брутальність твору, редакція журналу припинила друкувати роман Винниченка "Чесність з собою", внаслідок чого цей твір у повному обсязі побачив світ російською мовою. А Сергій Єфремов, ідеолог народництва, на сторінках газети "Рада" виступив із статтею "Гнучка чесність", закликаючи самого Винниченка-письменника бути "чесним з собою" і мати мужність "чад власної душі назвати чадом".

В ответ "та частина української інтелігенції, що піднесла лозунги визволення особистої свободи, виступила руйнівником усього, що стояло на заваді розвиткові людської індивідуальності, намагаючись жити за вимогами власного єства з метою найповнішої реалізації всіх потенційних можливостей. Сповідувався гедонізм, а отже, схвалювались усі бажання, що вели людину до щастя. "Гармонія із самим собою" — таке було найвище кредо". Как известно из одноименного произведения Украинки, "счастье" — понятие растяжимое. Согласно нью-йоркской исследовательнице М. Знаєнко того же мнения придерживался и В. В.: "Винниченко виступає проти обмежень, які традиційна естетика накладає на реальність, і відмовляється встановлювати обмеження щодо чуттєвости, зокрема тому, що визнається естетично цінним, красивим, або моральним. У своєму ненадрукованому трактаті "Щастя. Листи до юнака" Винниченко твердить, що немає нічого злого або потворного самого по собі, оскільки не існують якісь наперед визначені цінности, і вся реальність є відносною: добро і зло, "як хвилі, що переливаються одне в друге", а мораль полягає в "свідомій гармонізації почуття, досвіду і думки"… При цьому Винниченко свідомо деконструює всі традиційні поняття буття, добра і правди. Його переоцінка вартостей близька до Ніцше…".

Не все понимали новаторство В. В.: "Сам автор змушений був написати брошуру "О морали господствующих и угнетенных. Открытое письмо к моим читателям и критикам" (Львів, 1911), у якій пояснив ідею "чесності з собою" як формотворчий і багатозначний принцип моральності, який охоплював крайні межі добра і зла. Завдяки цьому художник слова моделював типи й характери (а не "віддзеркалював чад власної душі", за словами Єфремова), постійно наражаючи їх (характери) на випробування колізіями розуму і чуття, біологічного і соціального, природного і культурного. Якщо порівняти основні положення згаданої праці Винниченка з тезами Ніцше про відмінність моралі владних і підвладних верств ("панської" і "рабської" моралі), викладеними у його філософській студії "По ту сторону добра і зла", то яскраво окреслиться витворений українським письменником національний варіант ніцшеанства, як у Росії — російський". Другими словами: если герои Достоевского проживают в России, то их не может не быть и на Украине. Чем она хуже?

"Олександр Грушевський, вказуючи на інтерес Винниченка до психологічних контрастів, що виявляються як "контрасти-зміни і контрасти-нахили в душі людини", писав: "Сполучення в одній душі краси й огиди — се найбільш різкий зразок психічного контрасту. Се дві сили, можливості в рівновазі, кожна з них може взяти верх і надати свою ознаку психічному життю людини. Поки ці дві сили, сі два начала урівноважують, стримують одна другу, неясно, яким саме шляхом піде дальше життя. Ніби в напруженому очікуванні стоять терези, і щось мале вплине, і терези заворушаться. Що буде тим малим дотиком, який виведе терези з рівноваги?"… Діяння принципу контрастності в структурі творів Винниченка простежує і Сергій Єфремов, який вбачає в ньому особливість світобачення письменника та чи не найголовніший засіб у спробах наблизитися до розгадки таємниць буття: "… немов ціле життя стоїть перед письменником як один суцільний контраст. З якого даремно люди шукають виходу і блудять, нічого певного не знаходячи, плутаючись у нерозгаданих суперечностях". К этим людям, естественно, относится и писатель Винниченко — как один из героев писателя Достоевского.