Константин Деревянко - Украинка против Украины

• Название: Украинка против Украины
• Автор: Константин Деревянко
• Издательство: ООО "Виртуальная реальность"
• Жанр: Культурология
• Год: 2012

Все ли украинцы думают так, как Л. Украинка? Нет не все. И при этом остаются самыми настоящими украинцами. Это означает, что присвоение такого громкого псевдонима вовсе не дает права говорить от имени всех украинцев. Пришло время задуматься о том, кто украшает своим ликом наши скудные гривны и по какому праву. Пришло время осознать, чьи вирши вынуждены заучивать наши дети.

---

Но атеисты этого не видят: бесоодержимые в бесов не верят. Винниченко "трактує марксизм із його класовою непримиренністю як учення про найвищу терпимість. З усього видно, що Винниченко не марксист, хоча й проголошує себе таким, а пропагатор загальнолюдських цінностей, не соціаліст, а великий мрійник. "І тільки один марксізм, — пише він, — дає задоволення свому непереможному, вічному стремлінню людини зазирнути в майбутнє. На далекому просторі людського життя він ставить пункт спочинку, пункт, до якого можна й треба прокладати свою путь. Хай тепер темно, тісно, тяжко. Хай гинуть наші сили в боротьбі, в трудних усиллях, хай на перший погляд сі усилля, ся боротьба безплодна, марна, — ми знаємо, ми віримо, ми бачимо далекий пункт, де ясно, де вільно, де радіусами зійдуться всі витрачені нами сили". А если уж "гинуть наші сили", то и подавно — "хай гинуть наші вороженьки" (классовые).

"Побудові соціально справедливого суспільства Винниченко присвячує все своє життя… В 1920 році, у "Листі до клясово несвідомої української інтелігенції" він заявляє, що переконання, які він мав у 1902 році, "в суті своїй не змінилися, вони лише перейшли із сфери нездійснюваної у ту, що втілилася в життя". Проте перемога соціалістичної революції привела, на думку Винниченка, до "внутрішної дізгармонії" в результаті неправильного, як він твердить, розуміння національного питання, притаманного українським і російським соціалістам. Винниченко пише про гармонізуючу силу комунізму, який "об’єднує національне з соціальним і приводить людину до єдности думки й акції", заявляє, що "внутрішні конфлікти не роздирають, не роздвоюють" його". Гвозди бы делать из этих людей (как советовал поэт).

"Знайомлячись із цими щирими визнаннями Винниченка, важко позбутися враження, що він — як утопіст і романтик бажане й вимріяне намагається видати за дійсне. Він пише так, ніби й не мав майже двадцятирічного досвіду активного учасника українського соціал-демократичного руху… Гармонія між соціальним та національним була можливою тільки у Винниченковому варіанті марксизму — в "марксизмі" мрійливо-утопічному, романтизованому, себто такому, який мав дуже мало спільного з марксизмом реальним, суворо матеріалістичним та з його культом класової боротьби. Пропагуючи соціалізм, Винниченко залишається палким прихильником національного відродження країни. Причому в питанні національному він виступає компетентнішим і впевненішим. Ось деякі з думок, висловлених письменником на сторінках журналу "Украинская жизнь", що деякий час виходив у Москві:

"Першим, реальним, насущним і необхідним етапом реалізації волі, що утверджує себе, є злиття з нацією"; "Наша істина — дуже проста. Ми українці і хочемо в якості таких жити, розвиватися і творити…"

Цікаво, що на певному етапі боротьби за національне визволення, автор допускає союз гноблячих і пригноблених класів: "В найскорішому завоюванні розвитку національного існування України зацікавлені всі групи і класи її". На цьому ж етапі боротьби Винниченко шукає конкретних шляхів до перемоги, і всі ці шляхи — не революційні. Націоналізація і українізація школи, видавнича діяльність, заснована на кооперативних засадах, парламентська робота в Державній Думі — ось головні завдання всіх свідомих українців… Як бачимо, в цих поглядах майже відсутня типово марксистська "класова" ортодоксальність… Значно пізніше, з висоти життєвого досвіду, осмислюючи пройдений шлях, Винниченко так сформулював свою суспільно-політичну позицію: "Отже, та течія, до якої я належу з перших кроків моєї громадської діяльності, є течія всебічного визволення (соціального, національного, політичного, морального, культурного і т. д.)"… Проте за певних умов ідеологічні настанови Винниченка-теоретика призводили до серйозних помилок. Яскравий приклад цього — Українська революція 1917–1920 років, у якій Винниченко брав участь, виконував перші ролі. Перебування його на постах прем’єр-міністра в Центральній Раді, Голови Директорії УНР викликало різко негативні оцінки, передусім з боку націоналістичного крила українського визвольного руху: "Українські соціалісти з В. В. Винниченком і проф. М. Грушевським на чолі, — зауважував Петро Мірчук, — заходилися від самого початку революції з подиву гідною впертістю присипляти розбуджену національну свідомість українських мас дурманом соціалістичного інтернаціоналізму пролетарської революції". Причина таких розбіжностей не лише в тому, що Винниченко і його критики стояли на протилежних політичних платформах. Вона захована глибше, в суперечностях і внутрішніх хитанннях, викликаних конфліктом між соціальним і національним…". Последнее касается любого украинского марксиста (или марксистки).

"Проголошення УНР на засадах більшовицької революції в Росії не могло привести до побудови справді незалежної держави, оскільки виключало з цієї роботи верстви населення, які могли робити це свідомо — дрібну та велику буржуазію і частину інтелігенції. Тому, перебуваючи при владі, Винниченкові доводилося поступатися соціальними принципами, і це надзвичайно турбувало й мучило керівника уряду.

"Знов виникає питання: невже ми самі того не знаючи, не відчуваючи, виступаємо як контрреволюціонери? А що як народні комісари мають більше рації, ведучи Росію й Україну з нею до соціальної революції" — запише Винниченко у щоденнику 26.01.1918… Не визнаючи більшовицького шляху розвитку суспільства, Винниченко в той же час продовжує відстоювати свої соціальні ідеали і визнає прогресивність соціалістичної революції в Росії. З одного боку, він заявляє, що "величезна більшість більшовиків "не відають, що творять", що широкі маси несвідомі кінцевої мети того руху, в якому беруть участь, що ними керує інстинкт соціальної помсти, ідея грубої елементарної справедливости, а також нижчі почування і нахили людської природи", і є справжнім пророком. З іншого — він співає осаннну "совєтській Росії" у 3-му томі "Відродження нації": "Російська робітничо-селянська революція великим досвідом своїм дала наочну лекцію реального здійснювання соціальних завдань пролетаріату. Перейдена Совітською Росією величезна праця над руйнацією панування старого громадянства й творенням нового. Ця праця, переведена з таким успіхом, з такими наслідками, дала Європі воістину приклад соціального чуда, яке підносить захватом революційні живі елементи й холодить передсмертною тривогою елементи паразитарні, злочинні, гнилі". Естественно, в себе самом никакой гнили он не наблюдает.

"Годі шукати якоїсь постійності в позиціях письменника. Конфлікт між соціалістично-комуністичними переконаннями та національною спрямованістю був дуже болючим для Винниченка і став фактично основним конфліктом його особистісної драми. Природа цього конфлікту значно глибша, ніж це може здатися з першого погляду. Конфлікт цей тією чи іншою мірою визначав драматизм творчих доль таких талановитих митців, як Іван Микитенко, Олександр Довженко. Поряд з ними можна поставити імена багатьох по-справжньому талановитих письменників…" Само собой, это касается и "письменниць".

Поэтому К. Квитка и писал: "Творчість Винниченка і його еволюція не то що живо інтересували Лесю, а просто зачіпляла її за живе, говорячи про нього, звичайно виходила з своєї звичайної зовнішньої рівноваги і стриманості. Стежила за його творчістю пильно, звернувши на нього увагу з перших його оповідань, як і всі. Одного часу мала намір написати про нього артикля в якій чужій мові, щоб познайомити з ним ширший світ… Шедевром Винниченка вважала "Голоту", яку ставила дуже високо і до кінця жалувала, що він не вдержався на тій висоті, бо все дальше написане вважала хоча і дуже талановитим, але нижчим. Досадувала на його звичайну грубість, власне, там, де вона літературно мало умотивована і приточена механічно до сюжету… "Огорчили мене Винниченко і Яцків", — писала вона з Єгипту за кілька місяців до смерті з приводу "Натуся" Винниченка і "Блискавиць" Яцкова (котрого раніше дуже вихваляла), — "чогось настільки позбавленого смаку я ніколи не читала". В "Натусеві" вразила її примітивно-вульгарна фабула.

Ніколи не було в ній якоїсь жіночої манірності чи огидливості, властивої вищим класам, але завжди гидувала, коли щось безобразне і гидке виводиться не для якоїсь художньої мети або ідеї, а ні з того ні з сього, додам від себе, щоб пояснити, наскільки я розумію її відношення, отак для приправи, або як нижчі класи великоруської людності вживають лайку для оживлення оповідання".

Получается, что украинец Винниченко с его "звичайною грубістю" ведет себя как "нижчі класи великоруської людності", которые (чего греха таить) "вживають лайку для оживлення оповідання". И Украинка не "гидувала"? Нет, она же знала: он не виноват. А кто виноват? Известно кто: старший брат. Винниченко, правда, был сыном украинского чабана, но ведь для "нижчих класів малоруської людності" ругань не характерна? Это общеизвестно.