Константин Деревянко - Украинка против Украины

• Название: Украинка против Украины
• Автор: Константин Деревянко
• Издательство: ООО "Виртуальная реальность"
• Жанр: Культурология
• Год: 2012

Все ли украинцы думают так, как Л. Украинка? Нет не все. И при этом остаются самыми настоящими украинцами. Это означает, что присвоение такого громкого псевдонима вовсе не дает права говорить от имени всех украинцев. Пришло время задуматься о том, кто украшает своим ликом наши скудные гривны и по какому праву. Пришло время осознать, чьи вирши вынуждены заучивать наши дети.

---

А родители все продолжали устраивать "трагедии" и настаивать на венчании уже самой Украинки и ее мужа К. Квитки. В 1904 году она их успокаивает: "Я не переїду з Кльонею з Тифліса в інше кавказьке місто жить невінчана; поки є перспектива, що, може, за місяць-два чи хоч весною таки буде перевод з Тифліса, то я не хочу завдавати собі сеї прикрості тут, бо тепер я ні трохи себе фальшиво не почуваю, всі відносяться до мене з повагою (та й яке ж би мали оснування відноситись інакше?), ні натяків, ні косих поглядів я ні від кого не маю, а, певне, в ролі мадам такої-то я почувалась би гірше серед тутешніх людей, від яких не сподіваюсь нічого доброго при ближчій знайомості, — тепер же я маю повну змогу зоставатись в дальшій знайомості, і нікого се не обижає. Коли ж виясниться, що надія на перевод марна, ну, тоді вже відбуду сю "операцію" тут, вибравши як найвигідніший момент…"

Но наивыгоднейший момент для "сеї прикрості" выпал еще не скоро. В начале 1905 года Украинка жаловалась мужу сестры Ольги:

"З осени у мене з мамою чимало було принципіяльних і непринціпіяльних розмов на тему про шлюб, вінчання і т. д., тоді було з її боку маса сліз, ридання, прикрих і вразливих речей, часом цілі ночі проходили так, що бодай не згадувати… Тії ночі надломили мені душу, і через те я, може, колись мусітиму зробити навіть таке, від чого ви з Лілею щасливо врятувались. Але як коли почуєте про мене щось подібного, то не кидайте каменем, знайте, що не власна воля, а тяжкі рани змусили мене скласти зброю". Множественные тяжелые раны в конце концов сделали свое черное дело. В августе 1907 года атеистка "відбула сю "операцію": "Люба мамочко! Справа скінчена — ми звінчались сьогодні о першій годині дня. Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб, без оглашеній. Хоч сяк, хоч так дивитись на сей обряд, то все можна сказати: "Слава богу, це кінець", коли вже взагалі він мусив відбутися".

"Сей обряд" вывел молодую из душевного равновесия: "Більше не пишу, бо теж втомлена і мушу чимсь таким зайнятись (хоч коректурою), щоб вернути собі рівновагу душевну". Однако, волнения еще не закончились. Нужно как-то оправдаться перед сестрой-атеисткой, которая по-прежнему стойко жила невенчанной: "Люба Лілеєнька! Спасибі за повіншування і за добрі слова. Я думала, що ти скоріш осудиш мене за сей крок, що тобі трудно буде зрозуміти, як могли ми "скласти зброю" там, де ти свою держиш, не хилячи… І великий камінь знявся з душі моєї, як я побачила, що ти очевидячки "ввійшла в наше положення". Справді, стільки вимучившись, як я за сей рік, може, навіть Галілеєве одречення можна зробити, бо таки людина більш не видержить, ніж її сила дозволяє; та й то, якби річ була тільки в мені, то, може б, я й видержала ще, але наражати Кльоню на дальшу турботу я вже не могла, се занадто страшно. Сподіваюсь, що тепер матимем спокій хоч від людей, коли не від іншого чого. Тим часом все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємось у Крим".

Таким образом, многолетняя эпопея с "операцией" венчания закончилась. Но проблемы у бедных атеистов остались. Осталось христианство. Остались христианские праздники. И остались "вольнодумные" родители, которые продолжают их праздновать. А последовательная Украинка продолжает гнуть свою линию. На Рождество 1908 года она пишет матери: "…Пробач, що у мене прокинувся досить гіркий і зовсім уже не празниковий тон, але я не почуваю ніякого свята і не можу вмовити себе, що воно є — де?" Ей говорят: "Христос рождается!" А она: "Я не почуваю… де?" Ей скажут: "Христос Воскрес!" Она: "Де? Я не почуваю…" А то, чего "я не почуваю" — того не только нет, но и быть не может. А все, кто думает иначе — лицемеры и ханжи (вроде ее родителей?).

Смерть Украинки стала для матери аргументом в пользу атеизма. Вместо того, чтобы помолиться о душе усопшей рабы Божьей Ларисы, в письме к О. Кобылянской она ропщет на Бога: "Однак нема Лесі! Не тільки боляче, але якось дивно уявлять собі се. Такий величний вогонь перестав горіть, такий високий і тонкий інтелект перестав жити, думати, працювати! Мов вітром здмухнуло сю прекрасну, так багато обдаровану істоту! Нащо так ведеться на світі?! І як можуть люди вірити в якийсь мудрий, вищий рід мислі, якоїсь всеорудної сили, бачивши такі явища? — кому, навіщо потрібна була дочасна згуба сієї прекрасної людини — і це серед таких мук?.." Божий промысел дал ее дочери 42 года. Будь на то воля матери — мучения ребенка могли бы закончиться уже на первом году жизни: "Я, дивлячись на Лесю, не раз і не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя". Когда дочери было 20 лет, мать писала: "Чи ж смерть не була б кращею долею, ніж теперішнє єї життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль". Смерть в 20 лет — это не "дочасна згуба". Смерть ребенка на первом году жизни — тоже. "Дочасна згуба", оказывается, — это 42 года жизни. И эти люди еще пеняли на Бога. При том, что Бога они знать не хотели. Но если человек сознательно и настойчиво отворачивается от Источника Жизни Вечной, то как ему помочь? Он ведь свободен…

* * *

Дойдя до крайности в безбожии, Украинка доходила до крайности и в своей революционности.

Литературовед А. Каспрук писал: "О. Пчілка уявляє "переможця", того, хто принесе волю народові — "без крові і вогню", "без громів блискавиць", "без зброї і меча", а "з масличною віткою і корогвою науки і праці". У дочери идеал другой — кровавая социальная революция. Поэтому, начиная с юношеских стихов, "Леся Українка вживає метафори зброї на протязі всього свого творчого шляху поета-борця… В художньому зображенні боротьби панує така кольорова гама: більшість поезій насичені метафорами вогню: "сльози огнисті", "огнисте слово", "зірка палає", "промінь червоний", "пожежа горить", "туга палає огниста", "серце палять, мов жерущий промінь"…

Леся Українка вводить в свою лірику алегорії революції — вогонь, полум’я, червоний прапор, червона заграва, кров… Епітети — пекучий, палкий, гарячий і т. п., притаманні тогочасній нелегальній літературі, зокрема поезії… "Червоні співи", "червона кров", що "красила тверді мури", "гартовані ножі", "червоні корогви"… Леся Українка в своїх поезіях постійно зображує картини битв, бойовиськ, збройних сутичок".

Завершая свой анализ художественных особенностей гражданско-политической лирики Л. Украинки, Каспрук напоминает слова Ленина: "революция есть война", "на войне нужно действовать по-военному". Т. о., Украинка была настоящей большевичкой. У нее разговор с эксплуататорами короткий:

Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров проллється,
Як пробити пану груди?

Ну, а Пчилка не понимала значения классовой борьбы и разводила интеллигентские антимонии. В. Курашова так описывает ее байку "Розмова": "змальовуючи темноту і забобони неписьменних селян, авторка засуджує ледачого пана, який не мав часу навчити їх грамоти і кінчає твір закликом до інших "добрих" панів "просвіщати" селян і тим зарадити їх лихові". Это и не удивительно: старшие Косачи сами были дворянами, т. е. панами, и пытались реализовывать свои взгляды на практике отношений с крестьянами. Крестьянин Василий Бончак: "У Косачів я десять років служив наймитом. Наймитів усіх було десять. Родина Косачів з людьми обходиться добре…"

Украинка же обучала крестьян классовой борьбе. Крестьянин Федор Иллюх: "Шість років служив у Косачів наймитом… Леся давала мені читати революційні книжки, вона мене вчила, вчила таємно. Вона говорила, що цар — то змій полосатий, що царя не потрібно. Вона не вірила в бога і говорила мені, що бога нема на світі. А якщо їздила у церкву в село Волошки, то не молиться, а слухати, як співають. Була соціалісткою". И не только социалисткой, но и большевичкой. Как и большевики, она активно занимались агитацией и пропагандой. Крестьянин И. Бигун: "Вона була 1899 року в мене на весіллі… А як заспівала Леся пісню, то все весілля дивувалось. Пісня ця була проти государства. Люди не розуміли, що то за політика, але всі уважно слухали…" Еще бы не слушать: "проти государства" призывает не кто-нибудь, а дочь "предводителя дворянства".

У Пчилки были другие проблемы. Стихотворение "Пророк": "герой (образ поета) лишається самотнім, бо народ — темна "юрба" — не може його зрозуміти через духовну убогість:

Йому з’явилась яма вся глибока
Духовна, в котру люд його упав.

Украинка же смело прыгала в эту яму и призывала ко всеобщей мобилизации: "Пролетарии всех стран, соединяйтесь!" Образовалась глубокая пропасть, разделяющая мировоззрение двух украинских писательниц (примерно такая же, как между отцом и сыном Верховенскими). Так сказать, единство и борьба противоположностей.