Константин Деревянко - Украинка против Украины

• Название: Украинка против Украины
• Автор: Константин Деревянко
• Издательство: ООО "Виртуальная реальность"
• Жанр: Культурология
• Год: 2012

Все ли украинцы думают так, как Л. Украинка? Нет не все. И при этом остаются самыми настоящими украинцами. Это означает, что присвоение такого громкого псевдонима вовсе не дает права говорить от имени всех украинцев. Пришло время задуматься о том, кто украшает своим ликом наши скудные гривны и по какому праву. Пришло время осознать, чьи вирши вынуждены заучивать наши дети.

---

Бесоодержание первой из титанок можно назвать "украинство без христианства", а второй — "украинство с антихристианством". Существенная разница.

"Звісно, літературного хисту Пчілці, як і багатьом в роду Драгоманових, не бракувало, але головне, що до останнього подиху провадило цю жінку по життю, була служба не музам, а зовсім іншим богам, яких, за браком ліпших дефініцій, можемо, за Д. Андрєєвим, назвати "духом-народоповодирем" і навіть, не виключено, "демоном великождержавности". І якщо вже з кимось її порівнювати за місцем і роллю в нашій історії, то таки не з дочкою, а з братом, Михайлом Драгомановим: обоє вони діячі одного типу — харизматичні інтелектуали-проповідники" (10, 437). Типа Ставрогина.

Чтобы представить себе, как Пчилка давила на психику родственников, достаточно прочитать некоторые письма Украинки к матери: "Люба мамочко! Хоч ти іронізуєш над сим виразом в наших листах, але я скажу тобі, що пишу його завжди од щирого серця, а не для лицемірства та облесливості. Ти маєш право вилаяти мене добре, коли я довго не пишу, але таких вразливих речей, яких ти понаписувала в своєму останньому листі, я все-таки не заслужила і не заслужу ніколи… Ти кориш мене, що я не пишу тобі, як ми вернулись з концерту, і т. п. Се було так давно і так благополучно пройшло, що я зовсім забула про нього згадати, пишучи до тебе, та й з листів наших видно, що з нами нічого лихого не трапилось. Я в прошлих листах старалась пригадати, про які дрібні факти слід тобі написати і просто якось не могла згадати, що може, власне, тебе турбувати, що може здатись небезпечним для нас. А потім виходить, що се я вчинила просто якесь злочинство, і ти мене картаєш і сама я картаюся так, аж мені серце болить. Справді, ми виїхали в сей Київ на якусь муку для тебе. Я даю тобі слово честі, що як тільки се для тебе буде спокійніше, то я без жалю покину Київ по першому твоєму листу, — коли ти для нас життя нежалуєш, то невже б я мала пожалувати для тебе київського життя. Не так уже тут мені дороги рожами устелені, щоб задля них я не вважала на те, що ти там день і ніч гинеш від турботи і журби… Я не знаю, що мені робити, щоб збутись твоїх докорів. Все-таки вони не зовсім справедливі. Адже скільки раз ти, виїхавши з дому, навіть не зовсім здоровою, не писала потім по два тижні (та от тепер ти папі у Мглинні одного листа не написала), і невже ти думаєш, що я тоді менше турбувалась за тебе, ніж ти за нас? Тільки ж я б ніколи не зважилась кинути тобі і половини тих вразливих слів, що ти мені кинула тепера… Однак прости, я, може, тільки гірш розстроюю тебе такою мовою, прости мені… Я ж ніколи не думала про якісь розривки та утіхи власні, і їхала в Київ для того, що надіялась вивчитись тут того, чого досі мені бракувало, і принести, яку можу, користь тутешньому товариському життю, але ж се не варто того, щоб я мучила тебе і убивала щоденно. За ціле життя твоє мало платити "кількома стрічками листа", за нього мало цілого мого життя, — вір мені чині, тільки я б віддала своє життя без жалю ради тебе".

Еще пример. "Леся прагнула убезпечити себе від можливості потрапляння під лупу чийогось прискіпливого погляду й докорів. Перед усім це стосувалося матері. Ольга Петрівна свого часу була проти поїздки Лесі у Мінськ до помираючого від туберкульозу Мержинського. А коли після повернення Леся почала кашляти, мати відразу прямо й без будь-якої делікатності почала говорити про Лесину "заразу". Посипались докори й звинувачення. Конкретні слова матері нам не відомі. Але напевно знаємо те, що Лесі було нестримно боляче від материнських слів. Боляче, дуже боляче… Однак відповідала спокійно і з достоїнством: "…я зовсім не маю нічого проти того, що ти щиро мені говориш про те, як ти дивишся на мій стан, — я взагалі не "мнительна" і ніяких страшних слів (та й речей) не боюся. Мені тільки тяжко, що ти все когось винуватиш. Чи то від того легше? Ні, мамочко, ніхто не міг нічого від мене одвернути. Я не така безхарактерна, як часом здаюсь і як звикли мене вважати, і в рішучі хвилини тільки я сама можу собі помогти або пошкодити, а більше ніхто; се я говорю на основі певного досвіду… Коли вже хто винен, то тільки я сама, отже, тільки мене можна винуватити, але ж тоді ти візьмеш назад те страшне слово "проклинаю"? Правда ж, правда?" Прокляття матері… Кого, кого вона прокляла? Не свою ж власну дитину, в решті-решт? Мержинського? Леся далі писала: "Я зовсім щиро признаю, що я таки дуже була винна, завдавши тоді всім стільки турботи (ще й досі незаспокоєної) за мене, та тільки ж я вже й так досить "проклята" тією Мойрою"(7, 298).

Естественно, что "з роками, попри Лесину безмежну любов до матері її душа, особисті переживання ставатимуть все більше й більше закритими для матері. Леся, квола плоттю, але з незламним духом, все більше утаємничувала життя душі своєї. Й важко сказати, чи то було пов’язано з бажанням відгородити матір від надмірних переживань, чи ж — з намаганням захистити свій внутрішній світ від втручання в нього такої сильної особистості, якою була мати, захистити від егоїзму її материнської любові, тієї любові, що вважає за можливе проживати життя своєї дитини, керуючись сотвореним власноруч правом" (7, 166).

5.7. Живые типы Достоевского

Украинка внимательно читала Достоевского. Поэтому она знала, о чем говорит, когда в письме (1896) к сестре Ольге называла себя живым типом Достоевского. "Ну, як же тобі показався Київ тепер — це не весело, чи не так? — невже і тут можна сказати: "бывает и хуже!"? Ах, що се за проклята яма сей город, і чого нас туди тягне? Се просто якийсь психоз і більш нічого. Летіти на огонь — я розумію, але летіти самохіть в "пашенну яму" — се щось непевне. А все-таки, а все-таки… "ничего, ничего, молчание!"

Что за этим молчанием, мы не знаем. Знаем только, что Киев — "проклята яма", "пашенна яма" (цур йому…) и здесь так плохо, что хуже не бывает. (В XX веке с этой точкой зрения был солидарен В. Стус: "Київ — то така прекрасна флора, але ж фауна!" — казав Віктор Некрасов. І як з ним не погодитися, бачачи цей набір холуїв від літератури, обозних маркитанток естетики… Культ бездарних Яворівських, їхній час, їхня година… Це час Драча — капітулянта поезії. Що не рік — то риси жіночі все яскравіше виявляються в Драча. Сьогодні він — як балакуча тіточка. Такою ж балакучою тіточкою виявляється і Дзюба. Йому хочеться старої своєї стилістики, але з оглядом на нові умови. Виходить же так, що він багато пасталакає, а без користі… В 80-х — вони чуються не в своїй атмосфері. Вони викинені зі свого часу напризволяще". Об отношении Стуса к Украинке Забужко пишет: "йому бачилося в ній щось "холодне, чітке, розважене", — дуже поширений закид Лесі Українці від поколінь, чий смак уже формувався вульгарною й крикливою безстильністю" (10, 452). Бесстильному Стусу было не понять стильной Украинки.

Письмо к сестре Ольге: "…Ну, скажи мені, чи бракує тобі мене в Києві хоч трошки? Ми сей рік все одна другу щупальцями торкали, з сього заняття вийшло, здається, більше користі мені, ніж тобі, бо ти, здається, не знайшла нічого ні нового, ні цікавого. Мені чогось часами чулося, що я тебе чимсь глухо роздражнюю, не то, щоб ти виражала мені се чимсь прикрим, а так я "всередині чувствовала". Чи правда се? Коли можеш і коли хочеш, скажи, а притім скажи і причину, може, се матиме які корисні для нас обох наслідки. Се правда, що ми з Мишею винні перед тобою і, може, перед всіма вами, надто я. Мій егоїзм бессознательный, але великий, я це спостерігаю на собі, поможи мені скинути се ярмо, не бійся, що, може, при сій операції як-небудь не дуже-то ніжно повернеш шию, — чей же, не зломиться! Тільки цінуючи мою моральну подобу, май на увазі: "Здоровий дух у здоровому тілі!" Я знаю се краще ніж хто. Май сеє на увазі, але не забувай, що ти ж критик, і через те не дуже вдавайся в філантропію. Знай теж, що не завжди через егоїзм я немов віддалялась від тебе, я просто "щадила" тебе, і тут я, може, добре робила, — "ніколи не буває пізно зазнати страждання".

Ти не хочеш бути поетом-суб’єктивістом, писателем-"кровописцем" — нащо ж розтроюджувати тобі серце і розгвинчувати нерви не вчитаними, а живими типами Достоєвського? Для вас, мої дорогі сестри і брати, я хотіла б бути енергічною, міцною, з ясним, хоч і поважним поглядом, з сильними руками, здатними до постоянної і путньої роботи, з нормальним серцем і здоровою душею — тоді мені нічого було б ховати од вас і вам було б на що подивитись, а тепер… суди сама! Бувай здорова, бажаю тобі всякого поспіху і цілую міцно. Твоя сестра Леся".

* * *

Помимо туберкулеза Украинка страдала истерией. Она говорила:

"Нервами я, справді, з 14 літ хорую виразно (а "предрасположена", певне, зроду)…" Пчилка писала в Софию к Драгомановым (1897): "Ничего хорошего у нас нет; у Леси прибавилась еще одна болезнь — сильное нервное расстройство, истерия, что ли, которая выражается в сильных припадках с дрожью и прочее. Лечится она гидропатией, это глупость (да еще и дорогостоящая) — но Леся в нее верит, то пусть хоть этой верой живет…" В этом же году Украинка пишет сестре Ольге: