Харукі Муракамі - 1Q82. Книга перша

• Название: 1Q82. Книга перша
• Автор: Харукі Муракамі
• Издательство: Фоліо
• Жанр: Современная проза
• Год: 2009
• ISBN: 978-966-03-4981-0

«1Q84» — новий роман Муракамі — побачив світ у Японії 28 травня 2009 року, й увесь його стартовий наклад був розкуплений ще до кінця дня. Незвична назва твору — пряма алюзія на роман-антиутопію Джорджа Орвелла «1984».

Віра і релігія, кохання й секс, зброя і домашнє насилля, вбивство за переконанням і суїцид, втрата себе й духовна прірва між поколіннями батьків і дітей — усе це майстерно переплетено у детективному сюжеті роману, де події відбуваються у двох паралельних реальностях: Токіо 1984-го і Токіо, за висловлюванням головної героїні Аомаме, «незрозуміло якого (1Q84)» року. До видання увійшла перша книга роману Х. Муракамі «1Q84».

---

«Може, я закохався в неї? Е ні, такого бути не може, — переконував він себе. — Та все-таки щось у ній іноді просто фізично потрясає мою душу. Однак чому я цікавлюся піжамою, яку вона одягла? Чому мимохіть брав її в руки й нюхав?»

Надто багато запитань. «Письменник — це не людина, що розв'язує проблеми. Це людина, що порушує їх», — так казав Чехов. Чудовий афоризм, але Чехов однаково дивився і на творчість, і на власне життя. Порушував проблеми, але не розв'язував їх. Знаючи (бо як лікар не міг не знати), що хворіє невиліковним туберкульозом, намагався нехтувати цим фактом і навіть на смертельному ложі не вірив, що вмирає. Харкаючи кров'ю, вмирав зовсім молодим.

Хитнувши головою, Тенґо встав із-за стола. «Сьогодні прийде заміжня подруга, — подумав він. — Зараз треба випрати білизну й підмести підлогу. А думати буду пізніше».

Розділ 21 (про Аомаме) Хоч би як далеко спробувала поїхати

Аомаме зайшла в районну бібліотеку й так само, як попереднього разу, розгорнула на столі газети зменшеного формату, щоб ще раз простежити за збройною сутичкою між екстремістами й поліцією, що сталася восени, три роки тому, в префектурі Яманасі. За словами господині з Адзабу, штаб-квартира секти «Сакіґакі» містилася в горах префектури Яманасі. І згадана сутичка сталася там же. Може, це — випадковий збіг. Але він Аомаме нітрохи не сподобався. Можливо, між цими двома фактами існує якийсь зв'язок. І згадка господині про «той важливий інцидент» начебто на щось вказувала.

Збройна сутичка сталася три роки тому — дев'ятнадцятого жовтня 1981 року (або, за гіпотезою Аомаме, 1Q84 року). Про подробиці сутички вона загалом дізналася, прочитавши газетні повідомлення попереднього разу в бібліотеці. Тому зараз цю частину інформації пропустила, а вирішила зосередитися на статтях з різностороннім аналізом інциденту, що з'явилися згодом.

У першій сутичці від пострілів з автомата Калашникова китайського виробництва загинуло троє поліціантів, двоє зазнало тяжких і легких поранень. Після того група екстремістів зі зброєю в руках втекла в гори, а озброєний загін поліції вчинив за ними великомасштабну облаву. Водночас на вертольоті туди вирушив у повному озброєнні авіазагін Сил самооборони. Внаслідок цього трьох екстремістів, що не хотіли здаватися, було застрелено, а двох тяжко поранено (один із них через три дні помер у лікарні, а що сталося з іншим, тяжкопораненим, з газетних статей не довелося встановити), решту, чотирьох, з легким пораненням і без нього, заарештовано. Солдати Сил самооборони і поліціанти, з високоефективними бронежилетами на собі, не постраждали. І лише один поліціант, звалившись із кручі під час переслідування екстремістів, зламав ногу. Пропав безвісти один із екстремістів. Незважаючи на інтенсивні розшуки, цей чоловік начебто кудись зник.

Коли потрясіння від збройної сутички трохи вляглося, газети почали докладно повідомляти про те, як виникла ця екстремістська група. Її члени були побічним наслідком університетських заворушень 70-х років. Більшість із них брала участь у захопленні корпусу «Ясуда-кодо» Токійського університету та університету Ніхон. Після того як їхня «твердиня» впала під натиском спеціального військового підрозділу, студенти й частина викладачів, які, опинившись за стінами університету, зрозуміли, що політичний рух у його межах зайшов у глухий кут, злились в одну групу й розпочали свою діяльність у новоствореній сільськогосподарській комуні в префектурі Яманасі. Спочатку вони приєдналися до конфедерації подібних комун під назвою «Такасімська школа», але, не вдовольнившись таким життям, перегрупувались і стали незалежними — глибоко в горах придбали за безцінь занедбане село і взялися працювати в ньому, обробляючи землю. Очевидно, спочатку вони зазнавали труднощів, але згодом їхня городина, вирощена з використанням органічних добрив, набула популярності в містах і систематично продавалася на замовлення. За таких сприятливих умов їхня ферма розвивалася щораз успішніше й мало-помалу набрала широких масштабів. Хай там що, вони були серйозними, працьовитими людьми й завдяки їхньому керівникові добре організувалися. Комуна мала назву «Сакіґакі».

Скривившись, Аомаме проковтнула слину і видала з горла якийсь голосний звук. Потім взяла кулькову ручку й постукала по столу.

Аомаме читала статтю далі.

Хоча ферма стабільно розвивалася, всередині «Сакіґакі» поступово набирав відкритої форми розкол на дві великі частини — на радикальну «войовничу фракцію», яка хотіла провадити далі революційну партизанську діяльність на основі марксизму, і на порівняно «помірковану фракцію», яка змирилася з тим, що в сучасній Японії насильницька революція не має реальної перспективи, і, заперечуючи дух капіталізму, намагалася жити у згоді з природою. Врешті-решт дійшло до того, що 1976 року остання фракція, скориставшись чисельною перевагою, усунула «войовничу фракцію» із «Сакіґакі».

А проте це не означає, що вона прогнала її силоміць. За свідченням газети, «Сакіґакі» надала «войовничій фракції» як компенсацію нову землю й певну фінансову підтримку, так що ця оборудка, здається, пройшла гладко, за обопільною згодою. Завдяки їй «войовнича фракція» створила на новій землі свою комуну «Акебоно». Та в якийсь момент остання придбала високоефективну зброю. З'ясування шляхів придбання і джерела фінансування все ще доводиться чекати від майбутнього розслідування.

Однак ні поліція, ні газети, очевидно, не здогадувалися, коли, як і при якій нагоді сільськогосподарська комуна «Сакіґакі» перетворилася на релігійну організацію. У всякому разі, розійшовшись без жодного скандалу з «войовничою фракцією», вона тоді швидко переорієнтувалася на релігійну діяльність і 1979 року отримала ліцензію релігійної організації як юридичної особи. Вона поступово скупила навколишню землю, розширила й оснастила технікою своє господарство. Навколо своїх володінь побудувала високу огорожу, щоб ніхто сторонній не міг туди й поткнутися. «Щоб не заважав справлянню релігійних обрядів» — було таке пояснення. Все ще залишалося незрозумілим, звідки взялися для цього фінанси і як можна було так швидко отримати ліцензію юридичної особи.

«Войовнича фракція» екстремістів, перебравшись на нову землю, паралельно з роботою на полі докладала багато зусиль до таємного збройного тренування і вчинила кілька бурхливих конфліктів з місцевим населенням. Один із них стосувався права користування водою річки, що протікала територією «Акебоно». З давніх-давен нею спільно розпоряджалися тамтешні селяни, але згодом комуна «Акебоно» заборонила заходити їм на свою територію. Спір тривав кілька років, а скарга, подана селянами проти обнесення цієї території колючим дротом, призвела до того, що кілька членів комуни їх побили. Поліція префектури Яманасі, отримавши наказ розслідувати трагічні наслідки інциденту, попрямувала до «Акебоно», щоб допитати протилежну сторону. І там несподівано виникла збройна сутичка.

Коли після завзятого бою в горах комуна «Акебоно» фактично перестала існувати, комуна «Сакіґакі» через певний час оприлюднила офіційну заяву. Молодий вродливий речник секти в діловому костюмі прочитав її на прес-конференції для журналістів. Суть її була чіткою. Мовляв, хоча в минулому між «Акебоно» та «Сакіґакі» були якісь зв'язки, то в даний момент їх немає зовсім. Після розколу їхні стосунки мали чисто діловий характер. Як громада, що самовіддано працює в сільському господарстві, дотримується законів і прагне мирного духовного життя, «Сакіґакі» розійшлася з «Акебоно» гладко, без скандалу, коли дійшла висновку про неможливість співпраці з «войовничою фракцією», яка не відмовляється від радикальних революційних ідей. Після того «Сакіґакі», ставши релігійною організацією, отримала ліцензію юридичної особи. Мовляв, той кривавий інцидент — велике нещастя, і комуна висловлює глибоке співчуття сім'ям загиблих поліціантів. Бо вона ніяким чином до нього не причетна. Однак те, що «Сакіґакі» породила «Акебоно», — незаперечний факт, а тому для усунення зайвого непорозуміння вона погодиться на будь-яке розслідування державних органів, якщо в ньому виникне потреба. Як відкритій для громадськості релігійній організації, «Сакіґакі» нема чого приховувати. І якщо якась інформація потребуватиме розкриття, то, мовляв, комуна, по змозі, готова пристати на таку вимогу.

Через кілька днів, ніби відповідаючи на цю заяву, поліція префектури Яманасі з наказом про розслідування в руках прибула на ферму і впродовж цілого дня, обходячи широку територію, ретельно перевірила приміщення та документи. Допитала кількох членів керівництва. Поліція підозрювала, що «Сакіґакі», незважаючи на зовнішній розрив з «Акебоно», все ще підтримувала зв'язок з цією «войовничою фракцією» і паралельно брала участь у її діяльності. А проте доказів чогось подібного не знайшла. Розслідувальна комісія побачила тільки дерев'яні будиночки для виконання суворої аскетичної практики, розкидані тут і там у прекрасному змішаному лісі й з'єднані між собою звивистими доріжками, у яких багато людей в аскетичному одязі віддавалися медитації й молитвам. Поряд із цим вірні обробляли землю. Комісія, помітивши тільки сільськогосподарський реманент та різні механізми, не виявила нічого подібного до зброї, яка б указувала на застосування насильства в діяльності секти. Все було в чистоті й порядку: охайна їдальня, спальні й простий (але достатній) медичний пункт. У двоповерховій бібліотеці зберігалося чимало книжок із буддійськими священними текстами й про буддизм, а фахівці з питань релігії проводили наукові дослідження й робили переклади. Територія, зайнята сектою, скоріше мала вигляд затишного приватного університету. Розчарована поліція повернулася звідти майже з порожніми руками.