Харукі Муракамі - 1Q82. Книга перша

• Название: 1Q82. Книга перша
• Автор: Харукі Муракамі
• Издательство: Фоліо
• Жанр: Современная проза
• Год: 2009
• ISBN: 978-966-03-4981-0

«1Q84» — новий роман Муракамі — побачив світ у Японії 28 травня 2009 року, й увесь його стартовий наклад був розкуплений ще до кінця дня. Незвична назва твору — пряма алюзія на роман-антиутопію Джорджа Орвелла «1984».

Віра і релігія, кохання й секс, зброя і домашнє насилля, вбивство за переконанням і суїцид, втрата себе й духовна прірва між поколіннями батьків і дітей — усе це майстерно переплетено у детективному сюжеті роману, де події відбуваються у двох паралельних реальностях: Токіо 1984-го і Токіо, за висловлюванням головної героїні Аомаме, «незрозуміло якого (1Q84)» року. До видання увійшла перша книга роману Х. Муракамі «1Q84».

---

Харукі Муракамі 1Q82. Книга перша (квітень — червень)

It's a Barnum and Bailey world

Just as phony as it can be,

But it wouldn't be make-believe

If you believed in me.

("It's Only a Paper Moon", E.Y. Harburg amp; Harold Arien)[1]

Розділ 1 (про Аомаме) Нехай видимість не введе в оману

Радіоприймач таксі на ультрависоких частотах передавав програму класичної музики — «Симфонієту» Яначека. Звичайно, не можна сказати, що така музика була ідеальною, щоб слухати її в автомобілі, який застряг у дорожньому заторі. Та водій, здається, до неї особливо й не прислухався. Він, чоловік середніх літ, тільки мовчки вдивлявся в неперервну вервечку автомобілів перед собою, наче досвідчений рибалка, що, стоячи на носі човна, вгадує, яку біду віщує вранішнє сонце. А от Аомаме, глибоко занурившись у заднє сидіння, злегка приплющивши очі, слухала музику.

Цікаво, скільки людей на світі, почувши початок «Симфонієти», могли б догадатися, що ця музика належить Яначеку? Мабуть, зовсім мало або майже ніхто. А от Аомаме могла.

Яначек написав цю невелику симфонію 1926 року. Її початкова тема, за його задумом, мала служити фанфарою на великих спортивних святах. Аомаме уявила собі Чехословаччину 1926 року. Скінчилася Перша світова війна, країна нарешті звільнилася від тривалого панування монархії Габсбургів, люди пили плзеньське пиво в пивничках, виробляли нові кулемети й насолоджувалися короткочасним миром, що прийшов у Центральну Європу. Два роки тому, натерпівшись життєвих злигоднів, помер Франц Кафка. А невдовзі хтозна-звідки мав з'явитися Гітлер і вмить проковтнути цю затишну прекрасну країну, однак ще ніхто не знав, що станеться таке жахіття. Можливо, найважливіше судження, яке історія відкриває людям, полягає в тому, що «тоді ніхто не знав, що буде в майбутньому». Слухаючи музику, Аомаме уявляла собі, як вільний вітер гуляє рівнинами Богемії, й роздумувала над перипетіями історії.

1926 року помер імператор Тайсьо, настала епоха Сьова. І на Японію от-от мали насунутися похмурі неприємні часи. Закінчувалося коротке інтермецо модернізму й демократії, набирав сили фашизм.

Крім спорту, Аомаме любила тільки історію. Читанням романів не дуже захоплювалася, могла читати хіба що книжки на історичну тему. В історії їй подобалося те, що всі історичні факти загалом прив'язувалися до певного часу й місця. Дати запам'ятовувала надзвичайно легко, без зубріння. Вони автоматично спливали в голові, якщо вона схоплювала зв'язок у часі між різними подіями. У звичайній середній школі та середній школі вищого ступеня на іспитах з історії вона завжди отримувала найвищу оцінку. Вона щоразу дивувалася людям, які не запам'ятовують історичних дат. Чого це вони, мовляв, не можуть зробити такої простої речі?

Аомаме — це її справжнє прізвище. Її дід з батькового боку родом з префектури Фукусіма. Казали, що в цьому гірському містечку чи селі залишилося декілька людей з таким прізвищем. Однак вона ще ні разу там не побувала. Ще до її народження батько розірвав стосунки з ріднею. Те ж саме зробила мати. А тому Аомаме ніколи не бачила своїх предків — діда й баби. Вона рідко подорожувала, та коли випадала така нагода, то мала звичку розгортати в готелі телефонний довідник і перевіряти, чи немає в ньому людей з прізвищем Аомаме. Але в жодному великому чи малому місті, куди потрапляла, досі не знайшла жодної такої особи. І тоді вона щоразу почувалася такою ж самотньою, як людина, викинута напризволяще в океан.

Називати своє прізвище їй завжди було важко. Щоразу, коли вона його вимовляла, співрозмовник поглядав на неї трохи здивованими або розгубленими очима. «Аомаме-сан?[2]» — «Так, Аомаме». Вона часто мала клопіт з прізвищем на роботі, бо доводилося подавати візитну картку. Тоді співрозмовник часто пильно придивлявся до неї — так, ніби йому раптом передали листа з повідомленням про нещастя. Коли Аомаме вимовляла своє прізвище у телефонну слухавку, то іноді на тому кінці телефонної лінії чула хихотіння. Коли у чекальні якоїсь державної чи громадської установи або лікарні її викликали за прізвищем, то присутні люди підводили голови й позирали в її бік — мовляв, цікаво, який вигляд має особа з прізвищем Аомаме.

Інколи її помилково називали Адамаме або Сорамаме.[3] А тому щоразу вона поправляла: «Ні, не Адамаме (Сорамаме), а Аомаме. Зрештою, воно схоже на моє справжнє прізвище». І тоді співрозмовник, вдавано посміхаючись, просив вибачити, але казав: «Утім, дивне прізвище, еге ж?» За тридцять років життя їй не один раз доводилося чути таку фразу. «Якби я не народилася з таким прізвищем, то моє життя, мабуть, відрізнялося б від теперішнього. Якби я мала таке звичайне прізвище, як Сато, Танака або Судзукі, то дивилася б на світ трохи поблажливішим поглядом. Можливо».

Аомаме, заплющивши очі, прислухалася до музики. В її голову проникали чарівні звуки, що лилися в унісон з духовими інструментами. Потім вона зненацька спіймала себе на думці, що як для радіоприймача в таксі якість звуку надто висока — хоча гучність невелика, проте звук глибокий і виразно чути обертони. Аомаме розплющила очі й, подавшись уперед, помітила в заглибині щитка управління автомобільний стереоприймач. Зовсім чорний, він яскраво й гордовито виблискував. Назву виробника вона не могла прочитати, але з його зовнішнього вигляду зрозуміла, що він першокласний. З багатьма ручками й кнопками, із зеленими цифрами на панелі. Можливо, останнє слово техніки. Безперечно, такою аудіоапаратурою звичайна юридична особа не забезпечувала свого таксі.

Аомаме ще раз оглянула салон. Сівши в таксі, вона довго про щось думала й не звернула уваги, що з будь-якого погляду його оздоблення — незвичайне, вищого ґатунку, сидіння надзвичайно зручне. Та найголовніше — всередині тиша. Звукоізоляція, напевно, така досконала, що жоден звук знадвору сюди майже не долинав. Виникало відчуття, наче перебуваєш у радіостудії, забезпеченій звукоізоляцією. Скоріше всього це індивідуальне таксі. Серед водіїв подібних таксі чимало таких, що не шкодують грошей на їхнє обладнання. Вона очима пошукала документ про реєстрацію таксі, але не знайшла. Щоправда, таксі не здавалося таким, що порушує закон і курсує без ліцензії. Належно встановлений таксометр справно відбивав плату за проїзд і вже показував цифру 2150 єн. Однак ніде не було видно документа з прізвищем водія.

— Гарна машина. Дуже в ній тихо, — озвалася до водія ззаду Аомаме. — Якої вона марки?

— «Crown-Royal Saloon» фірми «Тойота», — коротко відповів водій.

— Музику добре чути.

— У ній тихо. Через це я її й вибрав. Бо фірма «Тойота» посідає перше місце за технологією звукоізоляції автомобілів.

Аомаме кивнула й знову зручно вмостилася на сидінні. У відповідях таксиста щось її інтригувало. Він постійно наче недоговорював чогось важливого. Наприклад, казав, що стосовно звукоізоляції до машини фірми «Тойота» зауважень немає, але є проблема в іншому… Після такої розмови в повітрі повисла багатозначна мовчанка. У тісному просторі салону вона пливла немов мініатюрна уявна хмарка. А тому Аомаме чомусь занепокоїлася.

— У ній справді тихо, — ніби проганяючи цю хмарку, мовила Аомаме. — Та й стереопрогравач начебто високого класу.

— Довелось набратися відваги, щоб його купити, — відповів таксист тоном відставного штабіста, який розповідає про минулу воєнну операцію. — Я стільки часу проводжу в машині, що хочеться слухати якнайчистіший звук і, крім того…

Аомаме чекала продовження розповіді. Однак його не було. Вона знову замружила очі й слухала музику. Аомаме не знала, якою людиною був у житті Яначек. У всякому разі, він, напевне, не уявляв собі, що хтось, сидячи в затишному салоні автомобіля «Crown-Royal Saloon» фірми «Тойота», затиснутого в дорожньому заторі на столичній швидкісній автостраді, 1984 року слухатиме його музику.

«Чого це я відразу здогадалася, що це «Симфонієта» Яначека? — дивувалася Аомаме. — Звідки я дізналася, що ця музика створена 1926 року?» Аомаме не була особливим шанувальником класичної музики. Про Яначека не мала власних спогадів. А проте щойно почула початок симфонії, як її голова автоматично наповнидася різноманітними відомостями — так, наче у відчинене вікно до кімнати влетіла зграйка птахів. І разом з тим ця музика викликала в ній дивне відчуття: ніби щось з усієї сили стискає і викручує її тіло. Однак болю та неприємності в ньому не було. Аомаме не розуміла, звідки воно взялося. Невже «Симфонієта» спричинила таке відчуття?

— Яначек… — мимохіть мовила вона. І відразу подумала, що не треба було цього казати.

— Що?

— Яначек. Людина, яка написала цю музику.

— А я не знав.

— Чеський композитор, — пояснила Аомаме.

— Ого! — захоплено відгукнувся таксист.

— Це індивідуальне таксі? — спитала вона, щоб змінити тему розмови.