Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)

• Название: Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
• Автор: Джеймс Крюс
• Жанр: Прочая детская литература

---

-- Правда, правда! -- сказав старий. -- Ти її не знаєш, її спiвали ще за тих часiв, коли з'явилися першi наручнi годинники. Тодi її спiвали всi, а тепер забули. Я й сам iнодi забуваю, що ти на сiмдесят п'ять рокiв молодший за мене.

-- Ви менi заспiваєте цю пiсеньку, еге ж, прадiдусю?

-- Спробую, Хлопчачок.

Прадiдусь прокашлявся i справдi заспiвав:

Пiсенька про кабанчика

з годинником на нiжцi

Малий кабанчик (ну й дива!

Ну й дива, ну й дива!)

Як десь ще, то надiва

Годинничок наручний.

Коло рiзницької, бува,

Як бува, як бува, -

На свiй годинничок кива:

Мовляв, вiн дуже зручний!

Малий кабанчик сам собi,

Сам собi, сам собi

В своїй затаєнiй журбi

Казав: -- Я, певне, згину, -

Отож годинник при менi,

При менi, при менi

Хай буде ночi всi i днi, -

Щоб знав я ту годину!

Не марнi страхи тi були,

Тi були, тi були:

Його в рiзницю одвезли

("Погасять, мов каганчик!").

Але сказали рiзники,

Рiзники, рiзники:

-- Оцей, з годинником, таки

Панок, а не кабанчик!

I наш кабанчик (ну й дива!

Ну й дива, ну й дива!)

Годинник знову надiва

Й гуляє по дорiжцi.

Веселу пiсеньку спiва,

Все спiва, все спiва, -

Там про кабанчика слова

З годинником на нiжцi.

Слова, що в пiсеньцi повторювались, -- мабуть, їх колись приспiвував хор, -- я з другої строфи спiвав разом iз прадiдусем, i, хоч голос у нього був трохи глухуватий, вийшло в нас непогано. Коли ми доспiвали, я щосили забив у долонi, -- аж раптом хтось заплескав у долонi за дверима. Ми з прадiдусем здивовано повернули до дверей голови.

До кiмнатчини зайшла горiшня бабуся.

-- I я знаю цю пiсеньку, -- сказала вона. -- Ви так гарно її заспiвали, тату! Ви молодший, нiж я собi думала. -- I несподiвано додала: -- Але з героями ця пiсенька нiчого спiльного не має, так?

-- Отож-то, що має! -- вигукнув Великий Хлопчак. -- У тiм-то й рiч! Подумай сама:. кабанчик з годинником на нiжцi! Хто, опинившись у такому безнадiйному становищi, як цей кабанчик у рiзницькiй, не втрачає чуття гумору, у того душа не з лопуцька! А в кого душа не з лопуцька, той часом може повестися як герой.

Бiльше того вечора про героїв не мовилося. Ми, два дослiдники героїзму, анiтрiшечки не героїчно пошкандибали слiдам за горiшньою бабусею наниз, у кухню, де на нас уже чекали повнi тарiлки.

А проте на сходах, важко спираючись на моє плече, прадiдусь сказав, мов сам до себе:

-- По сутi, героїчний вчинок, мабуть-таки, рiч поважна. Стратенецький гумор -- це просто приборканий страх. Смiх, що дає полегкiсть, приходить трохи згодом, коли вже по всьому. Або вже як розповiдають про пережиту пригоду. Так знаходить вихiд напруження: в смiховi.

За вечерею горiшня бабуся була така ласкава та уважна до прадiдуся, аж менi знову згадалися вiдвiдини лiкаря, що їх приховували вiд мене.

Уже в постелi я подумав: прадiдусь, мабуть, тому й складав такi веселi вiршi й оповiдки, що хотiв приховати вiд мене, як у нього все кепсько насправдi. I я незчувся, як почав молитись, чого досi нiколи не робив:

-- Господи, нехай буде твоя воля в усьому, тiльки збережи менi прадiдуся ще хоч на кiлька рокiв. Амiнь.

ЧЕТВЕР,

у який менi оперують п'яту.

Цього дня мовиться про тиранiв

та їхнiх пiдданих,

а також про круто i м'яко зваренi яйця;

одного героя показано тут двiчi,

але в рiзному освiтленнi;

крiм того, зображене так зване собаче життя

й показано, як мурахи перемогли ведмедя;

закiнчується день

величальною горiшнiй бабусi.

Коли я вранцi прокинувся, в будинку смачно пахло печивом. Напевне, горiшня бабуся цього року вирiшила завчасу понапiкати всячини до рiздва. Запах свiжих анiсових коржикiв лоскотав нiздрi. Отож я миттю пiдхопився, сподiваючись, що покуштую цих ласощiв уже на снiдання.

I сподiванка моя була не марна: на додачу до какао з бутербродами нам поставили ще й анiсових коржикiв, що їх ми смачно заходилися хрумкати.

Та, на жаль, нам не дали спокiйно доснiдати раннi вiдвiдини: прийшов лiкар. Коли я його побачив, серце моє знов закалатало вiд страху. Проте цього разу вiн поцiкавився прадiдусевим здоров'ям лише побiжно, бо з'явився до нас головним чином заради моєї п'яти. Отож вiн оглянув її й сказав бабусi принести гарячої води з милом.

Коли це було зроблено, я покупав свою п'яту, й вона трохи вiдм'якла. Тодi лiкар зробив у кухнi невеличку операцiю: розрiзав болюче мiсце у виглядi "зiрочки" й вичавив гнiй. Потiм добре змастив рану якоюсь чорною мастю й забинтував.

-- Отак, -- бадьоро сказав вiн наостанку. -- Тепер усяка погань звiдти вийшла, й треба тiльки, щоб загоїлася рана. Ти з годинку полеж, Хлопчачок.

Прадiдусь, що спостерiгав цю процедуру, сидячи на ослiнчику в кутку кухнi, порадив менi погортати задля розваги альбоми, що їх привезли нашi моряки.

-- А я тим часом полiзу нагору, Хлопчачок, -- додав вiн. -- Як переболить у тебе, то приходь i ти туди. А тепер спочинь.

Я покiрно послухався його ради, бо в п'ятi менi так бухкало, стукало, тягло й сiпало, неначе я вже був не я, а сама лише п'ята. Навiть усi мої думки мовби переселилися в п'яту. Я був щасливий, коли нарештi простягся на канапi, поклавши забинтовану ногу аж на чотири подушки.

На щастя, бiль не вiчний. За яких пiвгодини мої думки вже визволилися з-пiд гнiту п'яти й полетiли далеко-далеко -- в царство гранiтних королiв, полководцiв, винахiдникiв та iнших славетних людей -- я саме розглядав альбом, який привезли нашi моряки зi свого останнього рейсу. Альбом цей звався "Monumenta mundi" [3], або "Найвизначнiшi пам'ятники свiту" i мiстив понад двiстi фотознiмкiв з докладним поясненням пiд кожним: кому споруджено пам'ятник i чому саме цю особу увiчнено в гранiтi чи бронзi. ------[3] Пам'ятники свiту (лат.). ------

З-помiж усiх тих славетних людей менi найдужче сподобалась одна маленька дiвчинка, якiй поставили пам'ятник на площi невеликого мiста Гартештольта. Прочитавши те, що було написано пiд фотознiмком пам'ятника, я вирiшив скласти про цю дiвчинку баладу й незабаром уже записав її на сторiнках альбома -- мiсця довкола фотознiмкiв вистачало.

Скiнчивши баладу, я так повеселiшав, що пiдвiвся з канапки й з альбомом пiд пахвою помаленьку, нога за ногою, схiдець за схiдцем, пошкутильгав на горище.

На моє щастя, горiшня бабуся почула мою ходу, аж як я був майже там. Вона тiльки гукнула менi навздогiн:

-- Тобi неодмiнно хочеться, щоб знов нарвало? Не можеш послухатись доброго слова старших! Лiкар звелiв тобi лежати! Вiд-по-чи-ва-ти! А не лазити попiд дахами!

-- Я там одразу ляжу, горiшня бабусю! -- гукнув я їй у вiдповiдь. -- Прадiдусь за мною нагляне.

-- Вiн i за собою не годен наглянути! -- почулося знизу. -- А ти собi не слухайся, не бережися -- то й побачиш, чим воно скiнчиться!

I внизу захряснулися дверi. А тут, на горищi, дверi вiдчинилися. Прадiдусь iз цiкавiстю вистромив iз-за них голову й спитав:

-- Чого це вона знов там розкричалася?

-- Каже, щоб я лежав i не лазив попiд дахами, прадiдусю.

-- Правду вона каже, Хлопчачок! Зараз же менi лягай отут, а я тобi для розваги дещо прочитаю.

Цього дня знову було натоплено в пiвнiчнiй кiмнатцi. Горiшня бабуся, як людина принципова, топила для нас, поетiв, по черзi то пiвнiчну, а то пiвденну кiмнатку.

Тут, у пiвнiчнiй кiмнатцi, на щастя, було доволi подушок, щоб покласти на них хвору ногу. Незабаром я вже знов лежав, як звелiв лiкар, i розповiдав прадiдусевi, що написав баладу про дiвчинку, якiй поставили пам'ятник у мiстi Гартештольтi. Я показав йому альбом iз пам'ятниками й сказав, що в ньому повно ненаписаних балад.

-- Адже тут, напевне, є хтозна-скiльки героїв! -- додав я.

-- А чого ж, Хлопчачок, -- сказав старий. -- То, може, завтра ми й писатимемо цiлий день балади та оповiдки про пам'ятники? Це, безперечно, буде й весело, й повчально. Але вiршi й оповiдки не посиплються нам просто так, самi, з альбому. Взагалi, менi треба спочатку трохи його погортати. Прибережи-но ти свою баладу на завтра, а спочатку послухай мою нову баладу про Геракла. Чи, може, в тебе ще дуже болить нога?

-- Нi, прадiдусю. Тiльки стукає. Як ото старий годинник з маятником.

-- Це вiд лiкаревої мастi, Хлопчачок, Добрий знак. А втiм, я сподiваюся, що Геракл змусить тебе забути про стукання в п'ятi.

Кажучи це, вiн уже гортав свого зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi.

-- Ага, ось ця пригода, -- сказав вiн, нарештi знайшовши потрiбне.

Тодi поправив окуляри й прочитав:

Балада про Геракла

та вогнедишних коней

Геракл у днi старовини

(Як з мiфiв нам вiдомо)

Геройськi подвиги чинив

На чужинi i вдома.

Тодi до Фракiї не йшли

Нiяк чужостороннi:

Усiм їм пострахом були

Шаленi царськi конi.

Чи хто пiдносив щедрий дар,

Чи лестив словом пишним, -

Однаково всiх кидав цар

Тим коням вогнедишним.

Мiльйон зубiв у вороних,

Вогонь шугає з пащi, -

Уже як хто попав до них,

То знав, що вiн пропащий.

Отож герой про це почув

I з превеликим гнiвом

Сам на побачення майнув

З тим вогнедишним дивом.

Як увiйшов вiн до царя