Павел Скоропадский - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918

• Название: Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918
• Автор: Павел Скоропадский
• Издательство: АТ "Книга"
• Жанр: Биографии и Мемуары
• Год: 1995
• ISBN: 5-7702-0845-7

Увазі вчених і широких кіл громадськості вперше пропонуються у повному обсязі спогади П. Скоропадського, який в якості Гетьмана Української Держави (травень — грудень 1918 р.) відігравав непересічну роль під час одного з етапів новітнього українського державотворення

---

Він мені в Меллінгені постійно казав: «Я Тебе пошлю до Оберстдорфа, Тобі небезпечно зі мною залишатися. Я нё можу покидати своїх людей. Я виїду в останню хвилину, коли тут буде вже все налагоджене».

Я йому відповідала: «Найгірше, що Ти можеш мені заподіяти — це відіслати мене від себе, але, звичайно, коли я Тобі буду в чомусь на перешкоді, я поїду мовчки. Але май на увазі, що кому ж як не мені бути з Тобою — я нічим не зв'язана, я цілком вільна, і якби зі мною щось сталося, втрата була б невелика, бо я в Гетьманському Русі ролі не граю, я належу до Тебе».

«Я щасливий, що Ти зі мною, без Тебе мені було б дуже самотньо, але я боюся за Тебе», Я постійно думала, чи я е йому в чомусь на перешкоді, чи змінилося б щось в його рішеннях, в його долі, якби я не була з ним, і мені хочеться вірити, що не через мою присугність виникали Труднощі, Для мене було дуже боляче, що якраз у Франценсбаді, кош наші речі були вже покладені на візок і ми збиралися рушати в дорогу, до дворця під'їхав військовий грузовик… Виявилося, що він їде до Егера. Шофер погодився взяти няню, але вона боялася їхати сама, і Батько наказав Мені їхати з нею. Мені боляче було, що й він не поїхав з нами, бо я знада, шоу нього болять ноги і що йти ще 10–12 кілометрів, а мбже й більше піщки йому було б нелегко.

Але моєму Батькові ніколи не можна було навіть і натякнути, що він міг би стомитися, що йому треба берегтися — не все одно не помогло б.

Няня і я від'їхали, ми місцевості не знали й не помітили, що нас повезли зовсім не туди, куди слід. Виїхали за місто. Під'їхали до якогось дворця. Думали, що вже приїхали, але виявилося, що наші шофери мади, яише забрати звідти шість монашок з їх речами й тоді лише везти нас усіх до тої залізниці, звідки мав відходити паш потяг. Ми знову повернули до Франценсбада й поїхали в напрямку Егера, По дорозі ми перегнали наших, які чимчикували з візком. Повторюю, що мені було дуже боляче, що Батько був не з нами, а йшов пішки, але я переконана, що він сам без Грищинського не сів би, а Грищинський не міг залишити речей.

Наш грузовик підвіз нас до тої залізниці, звідки мали йти потяги.

Ми проїхали через все місто… Двірець був досигь далеко за Егером.

Нас висадили кілометрів півтора до дворця, і ми з нянею мусили йти пішки й нести деякі досить тяжкі куфри. — Години півтори-дві ми чекали на наших. Двірець був малесенький, якийсь полустаночок.'Мабуть, раніш потяги тут і не спилялися ніколи. Місце було відкрите. Лише десь вдалечині видко було лісок. Людей збиралося все, більше й більше. З одного боку йшли потяги на Пільзен, а з другого боку на Візау. Прямого сполучення з Мюнхеном або с Аугсбургом не було. Треба було їхати етапами.

Перший прийшов Батько. Я його все виглядала й ще здалека побачила його на дорозі, як він спускався з горбка (він мав на шиї червоний шалик, який кидався в очі), й побігла йому назусіріч.

Він сказав: «Ми неправильно робимо, в такі часи не можна розлучатися, я страшенно турбувався, боявся, що не знайду Вас тут, що Вас ненароком одвезли в якесь інше місце.»

І воно дійсно легко могло б так бути, бо піхто докладно нічого не знав, всі казали щось інше, ніхто нікого уважно не вислуховував.

Було вже 12 годин, а потяг наш мав би іти в четвергій годині. Треба було багато терпцю й доброго гумору, але настрій у нас у всіх був бадьорий. Всі ми жалкували, що не було з нами Гаврусевича. Мій Батько постійно казав: «Якби він був тут, мій милий Гаврусевич!»

(Днів за 10 до нашого від'їзду з Меллінгена мій Батько вислав Гаврусевича до Праги з ріжними дорученнями. Ми виїхали раніш, ніж було передбачено, й події взагалі розвинулися швидче, ніж думали).

В Пелі ми ще мали надію, Що Гаврусевич з'явиться з Плечком і Королишииими, а тут вже це було виключено, бо ніхто не міг знати, де ми, — і ніхто вже тепер не знав би, де за нами шукати.

Ми сиділи або лежали весь день на повітрі. Сховатися не було де. Тут, так само як і в Плауен-Вест почався алярм, і літали над нами цілими годинами американські літаки, та й то дуже низько. В людей, одначе, безпосередньо не стріляли. Чули ми вибухи далі, в місті. Чули гуркіт кулеметів. Все ж таки шукали ми місця, де б сховатися, лягали від часу до часу вздовж схилів. Дехто тікав у поля, багато людей бігло до ліска, який був у кількох кілометрах від нас. Але ми не знали, де було б найкраще, бо видко було воронки від бомб і в полі і вздовж залізниці, і в самому. ліску в кількох місцях дерева були повалені.

День був гарний, їли ми хліб з ковбасою, яйця, пили воду. Кави так і не вдалося знайти.

Потяг наш мав би йти години в чотири, але завдяки алярмові прийшов зі страшенним запізненням.

Так минула субота 14 квітня. Вночі приїхали до Візау й там пересіли на Регепсбург. Як не було тяжко, але спільними зусиллями попали всі в один вагон і так-сяк їхали далі. А це було головне. Як ми взагалі попадали р потяги, я тепер не розумію, бо сотки й сотки людей залишалися. Ті шість монашок, які їхали з Егера до Регенсбурга зі своїми манатками так десь і застряли.

Сполучення прямого далі знову не було. Мій Батько хотів їхати через Мюнхен. Пересісти мали ми ще в Платтлінгу й Мюльсдорфі, або можна було б їхати ще через Платтлінг і Розенгейм.

Потяг на Платтлінг ішов у неділю вранці. Ми дуже добре попали в потяг і сподівалися через короткий час доїхати, аде сталося не так. На кожній маленькій станції стояли без кінця, чекали на потяги, що мали з нами роз'їхатися. Лінія була одна. Казали, що то винятково взагалі, що наш потяг їде. Ці потяги йшли лише вночі. Крім того, годинами стояли й ховалися, могли, і під вагонами, і за будинками, бо цей раз літаки обстрілювали нас., Лежачи під вагонами, мій Батько усміхався й казав: 0сь дурне заняття, дай Боже, доїдемо добре до Оберстдорфа, будемо весело розказувати нашим, чим ми тут займалися».

Ми вже так довго їхали, що хліба більше не мали. В одному місці, незважаючи на те, що була неділя, вдалося здобути ковалок. Мали ми ще трохи консервів. Пили воду, яка смакувала нам дуже добре. День був дуже гарігий, сопяшний. Ми раділи, що хоч і етапами й не дуже зручно, але більшість дороги вже за нами. Ми наближаємося до Мюнхена. Вже було зовсім ясно, як ми маємо їхати далі. Ми вже немов вирвалися з зачарованого кола, і прямий шлях був перед нами. В неділю вечером приїхали до Платтлінга. І тут ми мали невдачу, бо не попали на потяг, який мав іти вранці. Натовп був завеликий. Слідуючий потяг мав іти о четвертій годині дня в понеділок., Мій Батько не дуже журився, бо мали нагоду відпочити трохи.

Вранці трапилася несподіванка. Ходячи між потягами, побачив Батько у вікні вагона Гаврусевича. Це було випадково, бо менш усього сподівалися його тут бачити. Мій Батько дуже зрадів і сказав: «Слава Богові, ми тепер поїдемо разом!» Але Мефодій Степанович віз з собою свою дружину й донечку і не міг їх покинути.

Мій Батько умовився з Гаврусевичем, що після того, як він улаштує свою родину в безпечному місці, приїде до Мюнхена й там довідається, де ми, й у залежності від вказівок, які будуть йому там залишені, поїде до Оберстдорфа, або туди, де буде мій Батько. Нам було дуже сумно, що Мефодій Степанович не міг їхати з нами. Вже багато скрутних моментів переживали ми вкупі. Він нам тоді оповів, що всі доручення, які мав від Батька, виконав і з огляду на події, які розвивалися більш швидким темпом, вертав до Меллінгена раніш, ніж було передбачено, але як він не старався дістатися до Веймара, йому це не вдалося, бо шляхи були вже перерізані. Він тоді повернув знову до Праги й забрав свою родину, щоб врятувати від більшовиків.

Мій Батько Гаврусевича любив і кілька раз казав: «Як добре, що Мефодій Степанович побачився з нами. Принаймні він тепер буде знати, де нас шукати, якби з нами щось сталося. Я не знаю, з одного боку, я дуже хотів би, щоб Гаврусевич був при мені, а з другого боку — я так хотів би, щоб він був при Мама, коли мене не буде в Оберстдорфі. Я так боюся за своїх, і що не буде там чоловіка, на якого я міг би покластися. Вони там будуть переживати тяжкі часи, особливо якби мене там не було. Гаврусевич розумно зробив, що вивіз свою родину з Праги, Хай спочатку добре її улаштує, а потім їде до нас. Я йочуваю, що Гаврусевич щиро й сердечно ставиться до мене. Я це бачив на його лиці, коли він прощався зі мною в Меллінгені. Він вірний чоловік. На нього, на Грищинського й на Добровольського я в Меллінгені цілком покладався. Жаль, що їх тепер немає зі мною.» (Добровольський хотів їхатші моїм Батьком, але при від'їзді прохав дозволу взяти з собою свого малеїнького сина. Мій Батько на це не погодився, бо не вважав себе в праві наражати хлопчика на такі великі небезпеки.)

Потяг Гаврусевича скоро відійшов. їхав він до Розенгейма, а звідти до Гарміш-Партенкірхена. Як вони доїхали, мені Це невідомо.

Дружину Мефодія Степановича я так і не побачила, бо вона це могла підійти до вікна. Вони сиділи тісно-тісно у вагоні й не 'могли ворушитися.