Павел Скоропадский - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918

• Название: Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918
• Автор: Павел Скоропадский
• Издательство: АТ "Книга"
• Жанр: Биографии и Мемуары
• Год: 1995
• ISBN: 5-7702-0845-7

Увазі вчених і широких кіл громадськості вперше пропонуються у повному обсязі спогади П. Скоропадського, який в якості Гетьмана Української Держави (травень — грудень 1918 р.) відігравав непересічну роль під час одного з етапів новітнього українського державотворення

---

Третього мали їхати мій Батько зі мною, нянею та Грищинським. Плечко й Королишин мали зголоситися у бурмистра села Якота й нас там розшукати.

Перед виходом з дому (виходили з барака, де жили няня і я) ми по старому українському звичаю всі сіли, й мій Батько прочитав «Отче Наш» і помолився. Він сказав: «Цей раз мусимо особливо помолитися Богові, бо подорож буде надзвичайно небезпечна й довга».

Речі, які ми залишили в Меллінгені, мав одвезти п. Добровольский і п. Горобців до пастора, а частину до пекаря Блумгарта, де мешкав п. Горобців з дружиною.

В шостій годиш мали бути перед гастгаузом Бургкаллер. Звідти виїздив грузовик. Спочатку повезли маленьким возиком наші речі. Перша пішла няня, щоб за речами доглядати. Нас проводжали п. Добровольський, Королишин, Плечко, Горобців, Ключковський. Хоч нам сказали бути на місті в шість годин, але довелось довго чекати, поки виїхали. Грузове авто було невеличке, та було вже навантажене всяким військовим майном та скринями. Моєму Батькові дали місце спереду між шофером і одним вояком. Вечір був холодний та вогкий. Я була рада, що Батькові спереду буде зручніше й тепліше сидіти. Він дуже кашляв. Няня, Грищинський та я улаштувалися ззаду. Мені неприємно було, що Батько буде їхати не з нами, а з чужими людьми. Якось страшно було не бачити його весь час перед собою.

Прощаючися п. Плечко заспокоював, що завтра з канцелярією буде з нами: «Щоб я Вашу Світлість не розшукав, щоб я не був пунктуальний!» Найпізніше мали вони бути з Якоти у вівторок.

Перед від'їздом Батько сказав Горобцеву і начальникові місцевої організації: «Що буде, я не знаю, але пильнуйте за тим, щоб все було в нашій організації гаразд і щоб не погрібно було нам за наших людей соромитися. Вам треба буде мати енергію і такт. Я та Вас покладаюся».

Звичайно, подорож з Меллінгена до Плауена триває не більше, як три години. Думали, що обов'язково вже до дванадцятої ночі будемо в Якогі, але вийшло в дійсності зовсім не так, їхали більш 12 годин. Грузовик наш ішов, як черепаха. Був такий старий, що, здавалося, ось-ось розвалиться. В кожному селі й містечку стояли без кінця.

Як доїхали до [..?], почався справжній алярм. Грищинський залишився з шоферами коло грузовика, а мій Батько, няня і я пішли шукати бомбосховища. Бункера не було. Перечекали алярм в льоху маленької приватної вілли. Стрілянини майже не було, хоч алярм тривав довго й чути було, що літало багато літаків.

В грузовику крім нас їхало ще кілька жовнірів. По дорозі забрали ще якогось старенького панка. Сиділи на своїх речах. Було дуже тісно й незручно, під ранок стало холодно й пороху було стільки, що коли ми вийшли з грузовика — були чорні, як сажотруси. Батько хоч і не мерз, але сидячи спереду страждав від повітря, що було попсоване всякими моторовими газами. Батько казав, що шофер мав великі здібності паправлятн машину. Вона на кожному кроці псувалась, і Пого помічник не міг собі дати з нею ради. Через те серед ночі наш шофер так втомився, що потребував кілька годин, щоб переспати.

Вранці виявилося, що нас привезли не в Якоту, як було умовлено, а в місто Пель, у двох кілометрах від Якоти. Далі грузовик не йшов.

Там ми довідалися, що начальство наших жовнірів, яке мало бути в Якоті й мало дати нам можливість їхати далі, вже з Якоти евакуювалося і знаходиться на п'ятнадцять кілометрів далі від нас, у місті Рупертсгрюн.

Батько вирішив почекати в Пелі приїзду Плечка й Королишиних. Сподівалися, що й Гаврусевич приїде з ними.

Грузовик наш спинився перед величезним будинком, так званим замком. Власником маєтку був молодий чоловік, який тепер був на фронті, а тут жила його родичка, старенька панна Йоганна фон Боденгаузен, якій було 86 років. Спочатку пішов з нею і з кастеляншею говорити наш шофер, а потім пішов познайомитися: з ними й мій Батько.

Кастелянша, фрау Глазер, яка все мала в своїх руках, так сердечно прийняла мого Батька й всіх нас як приналежних до нього, що немає й слів, щоб висловити їй нашу вдячність.

Будинок був величезний, побудований ще в X віці якимсь, мабуть, малоосвічепим архітектором, бо вигляд мав, чудернацький,'хоч і був побудований міцно. Ми одержали дві великі кімнати в другому поверсі.

За день перед тим виїхали старшини, які там мешкали. Це нам пощастило, бо в іншому разі, незважаючи на розміри будинку,'не знайшлося б для нас кімнати.

Фрау Глазер попрохала нас тим часом піти випити каву до гастгаузу, аби вона сама встигла прибрати для нас кімнати.

Мій Батько й Грищинський оселилися в кімнаті, яка була влаштована як спальня, а няня і я в колишній їдальні, куди були поставлені походні ліжка. Фрау Глазерзі своїх скриньвитягла для нас найкращу полотняну білизну, принесла всім чудові пуховики й подушки. Вона пропонувала нам годувати нас, якби ми задовольнилися тим, що вона нам буде давати. Вона витягла з шаф срібло, найкращі свої чашки й посуд. Була так зворушливо добра, незважаючи на те, шо її буквально розривали на части. Вона сама була вже немолода, дочка місцевого коваля, вдова по ковалеві, й племінника також мала в ковалях. Вона виросла й зрослася з маєтком Пелем і з родиною фон Боденгаузен. Незважаючи на скрутні часи, вона доглядала дбайливо й зворушливо за старою панною фон Боденгаузен, яка була вже цілком безпомічна й майже сліпа. Старенька всі свої 86 років нікуди майже з маєтку не виїздила. Лише в молодости кожні два роки їздила юна з сестрою до Саксонського двору.

Мала Патріотизм саксонський, не любила пруссаків. Родила її була дуже бідна. Маєток був невеликий. Належав він її братові, а той передав; його своєму родичеві в спадщину з тим, щоб його сестра мала право тут дожити свій вік. Було дуже сумно дивитися на цю стареньку панну, яка була пережитком з старих, цілком інших часів і зовсім не можна було її умістити в нову теперішню, жахливу добу.

В будинку в третьому поверсі вміщалася школа Гітлерівської молоді. Фрау Глазер сказала, що то все будучі розбишаки й злочинці] Учителі їх казна-що. Їх було там 75 чоловік і на них косо дивилася місцева влада й старалася їх особистов усьому обмежувати. Власникам видавали харчі по картках, лише трохи більше їм перепадало масла, молока і яєць; Коли фрау Глазер настодувала й не брала з нас карток, то лише завдяки своєму доброму серцеві, а це тому, що у неї було багато зайвого. Вигоди вона від нас не мала ніякої, лише мала турботи] бо мусила навіть ховати від інших все те, що носила нам їсти, аби не заздрили. Вона казала моєму Батькові: «Я знаю, що я роблю не так, як слід було б для Вас зробити, нетак, як хотіла б, але тому винні часи, й обставини. Приїздіть до нас пожити після війни. Й ми обіцяли.

В Пель ми приїхали дев'ятого. Позаяк ми не спали цю ніч і були стомлені — лягли вдень спати. В шість годин вечора нам принесла вечерю фрау Глазер. Це було для нас добродійство, бо виявилося, що ніде в містечку ми не могли б одержати їсти, і в крамницях вже кілька днів рішуче нічого не продавали. Хліба не було ніде. Мій Батько почував себе досить зле був дуже перестуджений, мав гарячку й страшенно кашляв. Незважаючи на те, він під час нашого побуту в Пелі писав багато листів. Знаю, що написав довгі й важливіші листи до деяких чільних гетьманців а організаційних справах.

На вечерю в перший день мій Батько не вставав. У кімнатах було дуже холодно, й мила фрау Глазер принесла для мого Батька цілий кош дров, гарячого молока й грілку для ніг.

Таке зворушливе й привітне відношення в наші так жорстокі й хамські часи було, як проміння сонця серед хмарного дня. Фрау Глазер казала: «Мені чоловік залишив досить грошей, я не потребувала б працювати, але робота дає мені радість, і я завше стараюся робити добро» її очі дійсно світилися ласкою й Добротою. А ми ж були для неї цілком чужі. Я гіишу так багато пргУДіо жінку, бо воиа була так добра до мого Батька, і я цього ніколи не забуду.

Хоч ми трохи й поспали вдень, але були ще перетомлені й рано лягли. Мій Батько казав: «Як добре, що ми маємо тут дві кімнати рядом, не так як в Меллінгені, де ми жили в різних місцях і далеко один від другого. Коли ми будемо мати Центр в Аугсбургу, або Мюнхені, обов'язково хочу, щоб було дві кімнати у мене, щоб ти й там була зі мною».

Годин в одинадцять ночі почався алярм. Почали бомбардувати Плауен. В домі всі побігли до пивниці. А ми міцно спали. Я прокинулася й думаю: треба сказати Батькові й Грищинському, що літаки близько, бо вони, може, не чують. Я пішла до них і кажу: «Ви знаєте, що гатять Плауен?» А мій Батько спросоння відповідає: «Хай собі бомбують, це далеко.» І ми не вставали, хоч бомбували так, що весь будинок трясся.

Наліт тривав якусь годину, не довше, але збомбували Плауен так грунтовно, що я особисто ніде в Берліні за всі ці роки нічого подібного не бачила. Місто стало мертве.

Ми чекали на Плечка й Королишиних, а їх все не було. Боялися, чи не попали вони в алярм. Мій Батько страшенно хотів їхати далі, проте казав: «Ми ж не можемо їхати без наших, ми ж не можемо їх так кинути, вони напевно незабаром зголосяться».