Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft

Скачивание начинается... Если скачивание не началось автоматически, пожалуйста нажмите на эту ссылку.
Жалоба
Напишите нам, и мы в срочном порядке примем меры.
Описание книги "Кобзар 2000. Soft"
Описание и краткое содержание "Кобзар 2000. Soft" читать бесплатно онлайн.
Я гмикнув. Ні, смак у мене таки є. І дружина, і оця, і ще там, скільки їх було - як на підбір. Це відчувати треба, панове, бо коли знайомишся з жінкою, ніколи не знаєш насправді, що там під одежею є.
- Ну, - сказала Ліка.
А, дідько з нею, хай палить у салоні, хай розпитує про дружину - врешті-решт нічого страшного. Я загарчав, як кіт, і став роздягатись.
Зараз буде щось. Коли на жінку находять романтичні спогади, вона здатна на все… Живіт мій сам собою підтягнувся, плечі розправилися.
- Не знаєш, котра година? - спитав я, аби щось спитати.
- Пів на першу. І тут я стрибнув до неї в ліжко. Металева сітка загойдалася, наче гамак. Лічині пальці торкнулися мого обличчя.
- Тоді все було як зараз, - сказала вона.
Кров у моїх жилах починала закипати. Я торкався теплої шкіри, і вона починала пашіти мені назустріч. Ось уже…
- Що це? - спитала раптом Ліка.
- Га? - не зрозумів я.
Вона злякано дивилася кудись у бік вікна.
- Лі-ко, - я був знову взявся до справи, але Ліка сахнулася.
- Там хтось дивиться, - пробурмотіла вона.
Я роздратовано обернувся. Завіса на вікні трохи відсунулась, хоч не пам’ятаю, щоб чіпав її. Проте більш нічого підозрілого помітно не було. Я вилаявся під ніс і підвівся з ліжка. Навкруги панувала тиша. За вікном накрапав дощ. Я визирнув крізь шибку, і тут мені здалося, що там дійсно хтось є. Хтось щойно зник за рогом хати, і повітря коливнулося слід за ним.
- Хто там? - стурбовано спитала Ліка.
- Нікого, - збрехав я. - Тобі треба звернутись до сексо-патолога.
- Сам такий, - вона з полегшенням посміхнулася.
- Зараз побачимо! - я підморгнув оком і знову стрибнув до ліжка.
Треба було починати все спочатку. І щойно я…
- Ой! - вигукнула злякано Ліка. - Хто це?
Я миттю обернувся. У вікні нікого не було.
- Ти можеш зосередитися на тому, що робиш? - роздра-товано спитав я.
- Там… вона дивиться, - прошепотіла Ліка.
- Хто?
- Не знаю… біла…
Я подумки плюнув і знову визирнув крізь шибку. На дворі знову нікого не було, і тільки дощ шурхотів.
- Хочеш пива? - запропонував я, закриваючи завісу.
Мені й самому треба було трохи заспокоїтись, щоби принаймні не дати Ліці у вухо.
- Давай.
Ми сиділи голі на ліжку і пили пиво з бляшанок.
- Ти вибач, - попрохала Ліка. - Я й справді її бачила.
- Може, просто поспимо?
- Ні, - вона пригорнулася до мене. - Я зараз заспокоюсь.
Кілька хвилин у кімнаті чути було тільки її подих, але потім мені здалося, що до нього приєднався тихесенький брязкіт скла. Що це? Я сторожко підвів голову. За шибкою хтось був. Це відчувалося у звуці, у забарвленні ночі. Але хто? І тут я помітив, що завіса на вікні знову відсунута. Трошки, самий краєчок, але ж я сам щойно… Ліка нічого не чула, а мені не хотілося її лякати.
- Ще пива хочу, - сказав я удавано бадьоро, звільняючись від її обіймів. Спиною поповзли противні мурашки. Обережно я дістався до столу і визирнув у вікно. Біла незрозуміла постать зникала за сараєм. Я не встиг добре роздивитися, але мені здалося, що то була жінка. Темна хмарна ніч ніяк не додавала певності, тому я підбадьорював сам себе.
- Хтось із місцевих розважається, - я знову закрив завісу і обернувся до Ліки. - Що за ідіотство підглядати попід вікна?
Але настрою вже не було.
- Погладь мене, - сказала вона.
Я пестив її рукою, коли знову почувся тихесенький брязкіт. Я підвів очі. Завіса… І знову біла непевна постать зникла за хатою.
- Так, - вирішив я. - Зараз буде щось страшне, - і взявся одягати штани, хизуючись власною сміливістю.
- Що там? - спитала Ліка.
- Нічого. Просто треба комусь намняти вуха. Ти лежи.
Я вирішив випередити події. Визирнув у вікно - там було тихо. Ну добре. Я сів коло Ліки і поклав їй руку на стегно. Чекати довелося недовго. І щойно почувся знайомий брязкіт скла, я миттю зірвався до вікна. Біла постать віддалялася. Я відчинив двері і стрімголов кинувся надвір. Та це тільки так сказати - “стрімголов”, бо насправді у темряві у незнайомій хаті особливо не розженешся. Щось полетіло шкереберть, поки я знайшов вихід і вискочив на ганок. На ганку сидів хазяїн. Біла постать повільно віддалялася до сараїв. І тут я завмер, бо зрозумів, що постать не торкається ногами землі.
Хазяїн ніяк не зреагував на мою появу. Я стояв, витріщивши очі, і мовчки дивився. Постать обернула голову, і стало помітно, що це жінка, молода, але чомусь з білим, прозорим, наче восковим обличчям, і у білому вбранні, як наречена на весіллі. Так, це дуже нагадувало весільне вбрання. Я спантеличено кліпав очима, поки дивна жінка розчинилася у темряві, а потім спитав:
- Хто це?
- Марійка, - відповів хазяїн, не обертаючись.
- А чого в білому?
- Так поховали, - сказав він.
Я вдихнув повні груди повітря, потім обережно видихнув і зрозумів, що вже нічого не розумію.
- Хочеш пива? - спитав я і, не чекаючи на відповідь, пішов до кімнати.
Я сам зараз більш за все потребував пива. За хвилину повернувся з двома бляшанками і тицьнув одну хазяїнові:
- Пий.
Потім я зметикував, що фізик, певно, не вміє відкривати такі бляшанки, але він, на диво, вже упорався. Я одним духом вихилив половину і тільки тоді почав трохи отямлюватись.
- Добре пиво, - похвалив хазяїн.
- Ага, - погодився я. - “Хайнекен”, жінкам дуже подоба-ється.
Кілька хвилин ми сиділи мовчки, і нарешті я спитав:
- Хто вона?
- Марійка? - перепитав хазяїн. - Моя дружина.
Так, зрозуміло. Треба було заходити з іншого боку.
- А чого тебе фізиком звуть? - на “ти” цієї ночі було легше розмовляти.
Хазяїн посміхнувся:
- Бо я і є фізик. Я скінчив фізтех за фахом “Ядерний магнітний резонанс”.
Так от звідки в нього професорська борідка. Я придивився до хазяїна, і погляд його вже не здався мені таким похмуро-затюканим, як раніш.
- А тут чого?
- Нічого, - він знизав плечима.
Чи то не зрозумів запитання, а чи то я не зрозумів відповіді.
- Ти місцевий?
- Угу, - гмикнув хазяїн.
- Одружився тут?
- Одружився ж.
Більш за все мені, звичайно, кортіло запитати, чом вона не торкається ногами землі, але щось заважало. А може, я і знав відповідь.
Дощ лінькувато тьохкав по калюжах.
- Палити будеш?
Він заперечно похитав головою. Здоров’я береже, добре. А я б, здається, запалив, якби по цигарки знову не йти до кімнати.
- Чого ж ти лишився, дружину до міста не забрав?
Він стусонув бляшанку і спокійно відповів:
- Померла вона.
Так, зрозуміло. Я ж одразу здогадався, що він сам хазяйнує.
- Довго прожили?
Він підвів очі, міряючи мене своїм важким поглядом, і раптом сказав, наче відповідаючи на моє запитання:
- Звичай у нас. Коли дівчина померла незайманою, то на похороні її парубка вінчають з нею.
- Нема такого звичаю, - вихопилось у мене.
- У вас нема, - відповів хазяїн. - У нас є. Ми тут усі з Поділля переселенці, - потім помовчав і додав. - Я якраз після диплома приїхав. На канікули.
Я ковтав пиво, намагаючись зрозуміти почуте. Це ж… - І вона виходить з…? - почав я і зразу пожалів про це.
- З домовини, - продовжив хазяїн. - Не знаю. Я за нею не ходив.
- Від чого вона померла?
- Сказали: серце.
- Ти її любив?
Він знизав плечима, але відповісти не встиг. На порозі з’явилася Ліка.
- Ти чо-го? - капризно протягнула вона. - Мене-е ки-инув, а сам…
Вона загорнулася у ковдру, але назовні весь час виглядало щось - то нога, то груди. Хазяїн зміряв її оком і нічого не сказав.
- Принеси цигарки, - попрохав я.
- Ну-у, - вона вередливо стулила губки. - Іди-іди.
- А ти прийдеш?
- Аякже! - я просунув руку під ковдру та ущип-нув Ліку за груди. Вона засміялася. - Іди, я зараз прийду.
Вона нарешті зникла за дверима.
Дощ ущух. На небі почали з’являтися несміливі зірки. Вже, певно, було по третій.
- А навіщо вона… - я шукав потрібне слово, - підглядає?
Хазяїн посміхнувся. Принаймні мені здалося, що посміхнувся.
- Цікаво.
- Що цікаво?
- Ну те… що ви робите. Вона ж дівчиною померла.
Машина розганяла ранкову тишу своїм гарчанням. Я сидів за кермом, майже не відчуваючи безсонної ночі. Ліка поруч смалила цигарку. Треба було поспішати, щоб ще встигнути зробити собі алібі, зателефонувавши до когось із жінчиних друзів. З хазяїном ми не прощались - він, певно, ще спав. Я поклав на стіл гроші і три банки пива - все, що лишилося.
- Ліко, - попрохав я, - поглянь на табличку. Як зветься село?
- Що?
- Визирни, кажу…
- Га?.. А там уже не видно…
Тьху на тебе.
Я обернувся. Таблички дійсно видно не було. Але на в’їзді до села стояла прикмета - старий трактор на постаменті, і під ним чітко вирізнялося велике, намальоване вапном непристойне слово.
Розділ 4 ПЕТРУСЬ
Оксана згадала це обличчя - худорляве, вилицювате, очі чорні, наче два шматки антрациту, а брови щільною дугою зрослися на переніссі - пишні такі брови, козацькі. Але при тому загальне враження безпорадності лишалося від виразу очей, від усієї постаті та м’якої ходи - хлопець здавався навіть трохи боязким. Це був син Ярослави, що працювала в бухгалтерії. І навіть ім’я Оксана згадала - Петрусь, саме так кликала його мати, коли приходив до неї на роботу. Власне, зустрічалися з ним всього кілька разів, але чомусь запам’ятався - і ці очі, і брови, і дитяче ім’я, хоча хлопцеві було років зо двадцять, і якщо він не тягнув ще на Петра Батьковича, то вже на Петра - точно. Але матері часто продовжують звати синів по-дитячому, мабуть, сподіваючись, що в такий спосіб хоч на один зайвий день утримають їх біля себе.
Подписывайтесь на наши страницы в социальных сетях.
Будьте в курсе последних книжных новинок, комментируйте, обсуждайте. Мы ждём Вас!
Похожие книги на "Кобзар 2000. Soft"
Книги похожие на "Кобзар 2000. Soft" читать онлайн или скачать бесплатно полные версии.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
Отзывы о "Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft"
Отзывы читателей о книге "Кобзар 2000. Soft", комментарии и мнения людей о произведении.