Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft

• Название: Кобзар 2000. Soft
• Автор: Брати Капранови
• Жанр: Современная проза

---

- Так, але говоріть швидше. У мене за тридцять хвилин потяг.

- Це райвідділ внутрішніх справ. Ви знайомі були з Мірошником Федором Івановичем?

- З ким?

- Федір Іванович Мірошник. У нього в записнику був ваш телефон.

- Ну то й що?

- Я б хотів вас запросити, щоби поговорити з цього приводу.

- Молодий чоловіче, - сказала я, - у мене за півгодини потяг, я їду у відрядження. Буду тільки в понеділок.

- Нема питань. - Голос на тому боці не виявляв нетерпіння. - Приходьте до райвідділу в понеділок. О восьмій сорок п’ять. Моє прізвище Микитюк.

У понеділок я стояла перед воротами забрьоханої двоповерхової садиби з вивіскою “Районне управління внутрішніх справ”. Міліціонер на вході краєм ока глянув на моє редакційне посвідчення і пропустив у двір. Черговий в коридорі за скляною перегородкою взагалі на документи дивитися не став.

- З газети? До Микитюка? Ліворуч за двері, дванадцята кімната.

Трошки поблукавши тісними коридорами, я нарешті опинилась в маленькій кімнаті з трьома столами, заваленими паперами. Протиснутись між меблями можна було хіба що боком, а на єдиному стільці для відвідувачів красувався панцирний жилет.

- Я можу побачити Микитюка?

Молодий коротко стрижений хлопчина бандитського вигляду підняв на мене очі. Тут я згадала його, і одразу зрозуміла, про якого Федора Івановича йтиметься.

- Ви телефонували мені, домовлялись на восьму сорок п’ять.

- А! - Він чомусь невдоволено поглянув на своїх сусідів і підвівся зі стільця. - Зараз.

Жилет перекочував на підвіконня, а я була запрошена сісти на звільнене таким чином місце. Очі у слідчого були червоними, чи то з недосипу, чи то з перепою.

- Перше питання. Як ви сюди пройшли?

- За редакційним посвідченням. - Я простягнула йому документа.

- Служба… - Микитюк з докором похитав головою і поклав моє розгорнуте посвідчення на стіл перед собою. - Друге питання. Ми з вами раніше ніде не зустрічались?

- Зустрічались. Півроку тому. У відділку на залізничному вокзалі.

- А, точно! Здається, вас обікрали.

- Ну, майже.

Він дістав якийсь бланк і почав ретельно його заповнювати, звіряючись періодично з моїм посвідченням.

Решта населення кімнати не звертала на мене ніякої уваги. Один ліниво крутив диск телефону, додзвонюючись кудись, а другий просто собі тихо спав, поклавши голову на руки.

- От, почитайте, чи правильно я все записав. Якщо правильно, розпишіться внизу.

На бланку ретельно були записані дані з посвідчення.

- Все правильно. - Я поставила автограф, а слідчий вказав на рядок вище.

- Це про відповідальність за неправдиві свідчення. Напишіть прописом, що попереджені.

Я написала, і хлопець поспішно вихопив папірця з моїх рук.

- Скажіть, ви були знайомі з Мірошником Федором Івано-вичем?

- Так, ми познайомились у поїзді. Ви ж теж були з ним знайомі.

- Я? - Здивувався слідчий, і в його очах вперше промайнуло щось людське.

- Ну, так. Нас з ним затримали на вокзалі, а ви ще потім з нами розбиралися. Один тоді на нас заяву написав про карти. Пам’ятаєте, дідок такий солідний? Ми удвох з ним були. А до речі, що сталося?

- Зарізали його.

- Як зарізали? - Я розгубилася, як завжди губляться від таких відомостей.

- Ножем. Прямо на вулиці. А ви добре його знали?

- Та ні, тільки в поїзді тоді бачились, і все. Він навіть не дзвонив потім.

- Ой, слухайте, - раптом зрадів слідчий, - а я його згадав! І вас згадав. Правда, солідний такий дідуган. Ще на нього казали, що він шулер. А я думаю, де я вас бачив?!

- Ну от. - Я була здивована тим, що в такій установі у такої людини з’явилась нормальна емо-ція. - Хто ж це його? Хоча, я так розумію, якраз це ви і з’ясовуєте.

- Та ні, тут якраз майже все зрозуміло. Він же і насправді шулером був.

- Казав, наче зав’язав. На пенсію вийшов.

Микитюк похитав головою:

- Не втримався на пенсії ваш знайомий. Вклав гроші у якусь фінансову піраміду, і коли вона хлопнулася, повернувся, так би мовити, до старої професії.

Слідчий почав щось писати, періодично замислюючись і кусаючи ручку.

- А як же його так?

- Ну звичайнісінько. Вони ж по притонах грають. А тут якраз з’явились відморозки, які в карти програють, а потім в темному кутку все відбирають. У того, хто виграв. Ну а цей, напевне, не хотів віддавати.

Я замислилася.

- Кажете, гроші в піраміду вклав?

- Ну так, хотів по-легкому заробити. “Капусти намолотив - згадалися мені слова мого поїзного попутника, - на сто років вистачить.” Вклав у піраміду. Знайшлися все-таки методи на старого шпільового. Разом з його убойним шансом. До речі…

- А розписку знайшли?

Микитюк здивовано підняв брови.

- Від піраміди?

- Та ні, - я сумно похитала головою. - Талісман у нього такий був. Карта розмальована.

- Нічого не знайшли. Вони його дочиста обібрали. От прочитайте. - Слідчий простягнув мені папірця. - Якщо все правильно, напишіть: “З моїх слів записано вірно” і розпишіться.

Жовтуватий папірець, крім моїх вихідних даних, містив всього дві фрази. “З Мірошником Федором Івановичем я познайомилась випадково в поїзді. Ніяких контактів з ним не підтримувала”.

Я ще раз перечитала: “… випадково… контактів не підтримувала”. Перед моїми очима раптом постала картина, немовби кадр з кінофільму. Він, мій попутник, сивий, старий, самотній стоїть у темряві, а проти нього молоді відморозки. І спина у нього схилена, як тоді в коридорі, коли його образили. Напевне, вони й були схожі на тих, з вагона-ресторану, такі самі нахабні і нездарні. А він виграш свій не віддав. І не тому, що вважав гроші дорожчими за життя. Тут я вже і сама могла поставити “мазу”. Він, старий законник ігрового світу, просто не міг допустити, щоби якісь бандюки ламали святі правила, за якими він жив все життя.

- Ви щось можете додати?

- Що? - Я повернулася зі своїх думок до реалій відділку міліції. Микитюк дивився на мене запитально. - Ні, я зараз. Я просто згадала.

А і справді, що я знала про громадянина Мірошника Федора Івановича? З точки зору закону, та і просто для сторонньої людини. Нічого. Кому розкажеш, що я про нього знала те, чого не знав ніхто? Чому ніхто? Тому що я була певна на сто відсотків - про те, як поставив душу на кон, він нікому не розповів. Ще з самого початку було зрозуміло - нічим хорошим ця історія не закінчиться. “Якщо з’явилася така штука, потім буде відкат назад. Може, і не у грі, а у чомусь іншому”. Це він сам сказав. Він це теж розумів, коли стояв проти бандитів. Господи!

Так, спокійно. Ми познайомилися випадково. Це правда. І контактів не підтримували. Я у відрядженнях була. Півроку. Може, він дзвонив. Навіть напевне дзвонив. А може, й ні, коли зрозумів, що грошей нема і нема чим переді мною хвалитися. Треба заспокоїтись. Усі думки в голові перемішалися. Не виключено, до речі, що насправді розписки ніякої не було. Він просто сплів цю побрехеньку, щоби сподобатись молодій дівчині, журналістці, мріяв щоб я книжку про нього написала. Ну, самі подумайте - гра людськими кістками, на душу…

А я і так про нього написала би. Тільки б він був живим. Я би про нього написала і без цієї історії. Це ж багатий матеріал, мрія письменника! Якби він був живий. І книжка могла вийти цікавою, особливо якщо б він диктував її, сидячи навпроти і пускаючи блискучою ложкою сонячні зайчики мені в очі.

- Що саме ви згадали?

За столом навпроти сидів слідчий райвідділку міліції і уважно вивчав мене своїми холодними очима. Я здригнулася.

- Нічого-нічого. Це емоції. Звичайні жіночі емоції.

Потім квапливо розписалася внизу жовтуватого аркушика і підвелася зі стільця.

This file was created with BookDesigner program [email protected] 21.05.2009