Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

• Название: Кобзар 2000. Hard
• Автор: Брати Капранови
• Жанр: Современная проза

---

- Ні, це неможливо, вони тут і справді щось палять, - запах посилювався. І щойно я це мовив, як на тому кінці станції почувся відчайдушний вигук:

- Горимо!!

- Га?! Що?! - люди на мить завмерли.

Я озирнувся.

- Ого!

З тунелю, здавалося, просто від стін, валував справжній білий дим, він клубчився попід стелею і просувався, збільшуючись, уперед, просто до нас. І ось тут уже всі закричали, наче їх прострелили однією кулею:

- Рятуйте! Пробі! Каравул! Мамонько! - здається, не було таких слів, щоб їх не згадали зараз. Люди, наче божевільні, кинулися вперед, до ескалатора, а звідти вже лунав ще дужчий лемент. За мить на станції не лишилося жодної нормальної людини, всі показилися, всі лізли одне на одного, лаючись і штовхаючись, рятуючи кожен себе.

- Руки-руки!

- А… мать… мать…

Одна стрічка ескалатора, що працювала на вихід, вмить заповнилася людьми, по нерухомій затупотіли чоботи, вже хтось дерся по гладких панелях, чіпляючись за ліхтарі, а дим все розростався, захоплюючи відстаючих зненацька. Очі сльозилися, горло хрипіло. Бліда розкуйовджена ескалаторниця намагалася пробитися до будки, щоб перемкнути всі стрічки на вихід, але марно - де там їй проти юрби. Люди, відчуваючи, що не встигнуть, шаленіли.

Нас з Оксаною в першу мить потягло разом з усіма і притисло до переляканих спин, але за хвилину я отямився від розпачу.

- Стій! - загорлав я так, щоби в суцільному лементі дівчина мене почула. - Тримайся за мене!

Я зразу оцінив, що ескалаторів нам не дістатись, і тому змінив напрямок.

- А, туди тебе звідти! - включив усі свої фізичні й мовні сили. Головне зараз було - вирватись з юрми. - Тримайся! - гукав я через плече Оксані, пробиваючись проти течії і приймаючи на себе стусани та матюки. Не знаю, чи довго це було, мені тоді здалося, що годину, але врешті юрба виплюнула нас до металевої огорожі. Я озирнувся.

Дим наздоганяв, він був швидший за ескалатори, іншого виходу не було, і я наважився.

- Давай сюди! - тягнучи дівчину за руку, я пірнув під огорожу. Почувся тріск - здається, Оксана порвала сукню, але дивитися часу не було. Ми стояли понад колією, що йшла далі в тунель, геть від диму.

- Стрибнеш? - спитав я дівчину, глянувши в очі. На обличчі її не було написано нічого, крім безпорадності.

- А! - і я, вхопивши супутницю під пахви, обережно опустив з платформи у яму на блискучі рейки.

- Зачекай! - і сам стрибнув слідом. Бетон жорстко прийняв мене - відвик я останнім часом від таких справ.

- За мною.

Ми пірнули в чорну пащу тунеля.

Це, мабуть, і справді була єдина змога, бо тільки звідси, з печери, ми почули, який насправді жах коїться на станції. Галас там уже злився в одну довгу ноту, так що розрізнити окремі голоси було неможливо. Люди рятувалися, давлячи всіх навкруги.

- Швидше!

У нас була перевага, ми не залежали від ескалаторів, а тільки від прудкості власних ніг.

Перші кроки ми пробігли бетонною заглибиною, яка невідомо нащо перерізувала шпали посередині, але скоро лафа скін-чилася, і Оксана стала помітно відставати, чіпляючись високими підборами за все підряд. Я схопив дівчину за руку і потягнув за собою.

- Швидше! Швидше!

Вона тільки мовчки сопіла, намагаючись втриматися за мною. Навкруги було поночі, тільки ліхтарі на брудних залізних конструкціях вихоплювали з пітьми сірі кола. Я стрибав через шпали і думав, що тунельний протяг віє нам назустріч, а це означає, що дим… На розі стіни раптом дрібно затремтіли, і тут я зрозумів, що це означає насправді.

Попереду блимнули яскраві вогники. Я озирнувся. Шлях ліворуч нам перетинала величезна, вся в кабелях стіна, а праворуч тяглася на невисоких залізних гачках шина. Мені колись казали, скільки там вольтів, та згадувать не було часу. І я вирішив не ризикувати. Попереду ревонуло, очі нам засліпили два яскраві прожектори.

- Лягай! - я сіпнув свою супутницю за рукав донизу і сам впав поруч, притискуючи її до землі. Бо’зна, що там в цих поїздів під пузом. Наступної миті у тунелі зробився невеличкий землетрус із цунамі та кінцем світу. Поїзд налетів на нас, верещачи та галасуючи, і ми з Оксаною вмить перетворилися на рейки, шпали та таке інше - це по нас грюкотіла багатотонна машина, стукали несамовиті колеса: так-так, так-так. Я під поїздами колись лежав, але й мені стало моторошно тут, у підземеллі, а дівчина… Я тільки бачив білу сукню поруч, таку ніжну й недоторкану серед суцільного бруду, і відчував під рукою дівочу спину - чи диха ж вона там?

Залізний вихор пролетів над нами, лишивши оте своє “так-так, так-так”, здається, в самих печінках. Я підвів голову й машинально витер щоку. Дівчина поруч не рухалась.

- Оксано! - покликав я і сам не почув власного голосу. - Оксаночко!

Дівчина обережно розплющила очі.

- Оксаночко, треба далі, розумієш?

Боже, та що вона зараз може розуміти?!

Але дівчина кивнула і стала обережно підво-дитись.

- Давай-давай, - підганяв я, і вона не стала навіть обтрушувати сукню.

Ми полетіли вперед. Поступово очі стали звикати до примхливого освітлення, і я вловив попід стінами сіре ворушіння - і там, і там. Пацюки.

Вмить у голові сплило все, що я чув про пацюків та метро - де правда, де брехня, хто розбере. Аби тільки Оксана не побачила, бо… Та вона зараз не здатна була оглядатись.

- Андрію!

- Що?

- Туфлі!

Високі підбори заважали бігти, втомлюючи і без того знервовану дівчину. Я сказав:

- Та зніми ти їх геть! - і ледве стримався, щоб не ви-лаятись.

Оксана слухняно нахилилася. Коли б знаття. Треба було кросівки взувати.

- Давай сюди! - я взяв з дівочих рук обідрані до нестями, ще п’ятнадцять хвилин тому зовсім нові туфлі. - Та-а-ак!

Допомогти їм, мабуть, нічого не могло. Хай вже будуть на мій рахунок.

- Ну їх до дідька, га? І знову в очах дівчини я нічого не побачив, навіть жалю. Вона цілком покладалася на мене.

- Такі не жалко, - сказав я. - Оп-ля, і все… І в наступну мить тунель освітила блискавка. Стіни хитнулися, понизу шарахнуло, наче черга з РПК. Я від несподіванки мало не впав, а Оксана заверещала та притислася до мого плеча. Чорт! Я таки влучив у цю шину, і білі, колись нові туфлі якимось чином замкнули всі вольти. “Га-га-га-га-гах”.

- Чорт!

Не щастить, так не щастить.

Я потягнув свою бідолашну супутницю далі. Дівчина вже відверто висіла на моїй руці.

- Ну ще трошки, ще трошки… - умовляв я.

Той, хто будував метро, був вельми розумний, бо в центрі міста станції стояли одна за одною майже поруч. І скоро на обрії з’явилася світлова пляма.

- Слава Богу!

Останні метри я вже майже ніс свою супутницю.

- Ну давай, ну давай…

Я вийшов на світло і обережно, щоб знову не трапити на вольти, підняв дівчину та поставив на перон. Вона нерозуміюче оглядалась.

- Приїхали, - сказав я, вистрибуючи нагору, - тут наче нічого не горить.

Ну й вигляд у нас був! Я тихцем озирнувся і подивився у велике люстро, що біля голови поїзда. Сукня дівчини перетворилася на брудну драну ганчірку, та й сам я, хоч нічого і не порвав, все одно потребував добрячого прання. Ну і, звичайно, всі заозирались, коли ми вийшли з закутка і попрямували до ескалаторів - ще б пак, таке видовисько. Ці ідіоти ще не знали, що діється на станції поруч.

- Диви! Диви!

- Ого!

Я підхопив Оксану під руку і швидко потягнув уперед. Щоб не зважати на бевзнів. На ескалаторі всі тислися від нас до поручів. Нічого, нічого, їдьте, півні французькі, я б на вас подивився. Оксана не звертала уваги на реакцію публіки, бо ще не відійшла від подорожі тунелем.

- Де це вони так?

- Панки, чи що?

Мент нагорі теж підозріло зиркав у наш бік. Нема що робить, краще б за пожежниками біг.

- Давай, давай, - ми по-діловому проско-чили до виходу, і вже на вулиці я зупинився, даючи дівчині змогу перепочити й отямитись.

Оксана дивилася навкруги трохи шаленими очима. Ще б пак! Я теж роззирався, міркуючи, що робити далі. З цими пожежами ми врешті-решт віддалилися від моєї “Вольви” ще на зупинку, і в такому вигляді йти туди пішки… Паскуди, зіпсували вечір! Я озирнувся на супутницю. Вона стояла босоніж на асфальті, потрошку приходячи до тями.

- Оксаночко, - сказав я задумливо, - здається, я вам винен туфлі.

Вона посміхнулась у відповідь, не зовсім розуміючи, про що йдеться. Ми знаходились у центрі, біля Універмагу, біля пошти, біля невеличкого майданчика з ятками та крамничками кооператорів.

- За мною! - скомандував я, нітрохи не сумніваючись, що дівчина послухається. І за кілька хвилин ми вже прочиняли двері колишньої пивнички, а тепер крамнички - так, тут, здається, справді колись була пивниця.

За прилавком, нудьгуючи, сидів чорнявий хлопець. Побачивши нас, він здивовано підвів очі.

- Слушай, дарагой! - чемно привітався я, занурюючи руку в кишеню і дістаючи жужмом всі гроші, що там були. - Мені треба одягнути цю дівчину. І взути. Зрозумів?

Обличчя продавця заграло всіма відтінками - від недовіри через подив до поштивості і нарешті щирої любові.