Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

• Название: Кобзар 2000. Hard
• Автор: Брати Капранови
• Жанр: Современная проза

---

Брати Капранови Кобзар 2000. Hard

Розділ 1 СОН

Вовк стояв край урвища. Під його ногами струмилося димочками з димарів село. Світилися вогники вікон. Дахи вкривав білий кошлатий сніг. Жовтий місяць відбивався у вовчих очах, а з ікластої пащі виривалася тоненька смужка пари. Ліворуч темнів чорний ліс. Вовк стояв і дивився на село під ногами.

- Бабо Муню! А це звідки?

Я завмер біля ліжка і уважно роздивлявся картину, що прикрашала стіну з вицвілими шпалерами, якраз над подуш-ками.

- Та це ж, Вітюнчику, мені подарували. Хлопець у нас був один, калічений, з горбом, малював весь день. А як помер - куди матері дівати? - так пороздавала всі картини. Хай, каже, висять, хоч згадаєте коли мого Василя, - баба підійшла до мене і обхопила за плечі. - Вітюнчику, рибчику, я ж такая радая, що ти приїхав, я ж так тебе виглядала, так же ж чекала…

Чесно кажучи, мені просто не було чого робить. Мав канікули, мав батьків, що вже за перший місяць достатньо набридли, і не мав ніякого бажання працювати. Інститут, диплом, дуже туманні перспективи щодо роботи - кому зараз потрібні молоді спеціалісти на шию - та й удома постійні розмови про це, - все так мені остогидло, що я зібрав торбу і поїхав до баби Муні на Косу. Моя баба Муня живе в дуже доброму місці, просто серед Коси, а це означає, що по один бік за два кілометри - лиман, а по другий - море, по один бік - прісна вода, травичка, дерева, а по другий - солона, пісок, краби та черепашки, по один бік - лящі, судаки, тараня, а по другий - бички, камбала, мідії. Щоправда, сам я рибалити не люблю, але від жодної смаженої рибки, чи, скажімо, юшки, не від-мовлявся. Баба Муня мені зраділа - самі розу-мієте. Ну і я також. Давно її не бачив. А до того, відверто кажучи, крім пляжу та риби, мав ще деякі плани на тутешніх дівчат. З міста ж приїхав, не абищо.

Тепер я стояв у кімнаті, в якій планував провести найближчий тиждень, і роздивлявся картину над ліжком. Так, це було непогано намальовано, а для сільського каліки - то просто чудово. Певно, не такий простий був цей, з горбом.

- А чого, мені ндравиться, - сказала баба Муня.

Мені теж “ндравилось”. Щось у цій картині було.

- Сідай, Вітюнчику, все вже на столі.

За обідом я відірвався на всю котушку. Молотив усе підряд і після здатен був тільки долізти до кімнати та впасти на м’які подушки. Вовк на картині так само уважно дивився на село під своїми ногами. Я підморгнув йому і сказав:

- Нічого, зараз трошки відпочину, а тоді - на пляж. Годиться?

Давно я не був у баби Муні і зараз жалкував за цим. Це ж прямо святе місце - ніхто не чіпляється з дурними розмовами: як далі жити, що тепер робити, де працювати, політика, путчі-мутчі. Ніхто не вчить жити. У баби Муні я відпочиваю душею.

- Вітюнчику! - розбудила вона мене, лагідно торсаючи за плече. - Вставай, ти ж іще на пляж хотів. А ось я тобі компотику приготувала, а хочеш - молочка.

Отак от. А ви кажете.

Я спочатку довго вагався, куди піти - до лиману чи до моря, але врешті вирішив - до моря. Хоч воно і трошки далі, але там більше шансів на приємну зустріч. І що ж, так воно і вийшло. Не встиг я пройти берегом і кілометра, як побачив її. Вона лежала на піску гола, як давньогрецька статуя, і засмагала під вечірнім уже сонцем.

Я зупинився роздивляючись. Дівчина була струнка, молода, приємна на вигляд - принаймні те, що можна було роздивитись, мені подобалося. Вона лежала горілиць, обличчя закрите книжкою, і, крім цієї книжки, нічого не прикривало її золотавої шкіри. Тут, на узбережжі, нікого нема, села далеко в глибині, цим і користуються відпочиваючі, але іноді втрачають пильність.

Надивившись досхочу на дівочі принади, я прокашлявся:

- Добрий день.

Вона зреагувала не зразу, спочатку відсунула з обличчя книгу, побачила мене, потім рука її автоматично сіпнулась у пошуках одежі, яку я завбачливо відсунув подалі, а потім дівчина рвучко перевернулася долілиць. Тепер я зміг роздивитися те, чого не бачив раніш. Теж добре.

Я обійшов дівчину, сів навпроти, встигнувши уважно вивчити й обличчя. Нічого, гарне. Рідко буває, щоб усе було як слід, але зараз, здається, трапився саме той випадок.

- Драстуйте, - сказав я.

Вона підвела голову і раптом засміялася дзвінким сміхом. Я теж посміхався.

- Як вас кличуть? Можна познайомитись?

- Можна, - відповіла вона, відсміявшись.

- Віктор, - сказав я з наголосом на останньому складі для понту.

- Христина, - відповіла вона. - А що, я так і буду лежати?

- Як хочете, - я знизав плечима.

- Ну ти артист, - вона перейшла на “ти”, я не заперечував.

- А звідки ти приїхала? - Із Свердловська.

- Ого! А українську звідки знаєш?

Вона посміхнулася:

- Треба ж вчити іноземні мови.

О, ще й жартує.

Так ми знайомились досить довго, і моя співрозмовниця вже трохи призвичаїлася до свого становища. Вона здавалася непоганою дівкою.

- То ти, виходить, Христя?

- Виходить. Мене баба так і кличе.

- Христю, - запропонував я, - а гайда купа-тися!

- Гайда, - погодилася вона. - Тільки відвер-нися, я купальника одягну.

- А чи варто? - я зробив просте обличчя. - Все, що треба, я вже бачив.

Вона зашарілася:

- Навіть більше, ніж треба. Відвертайся, кажу!

Довелося слухатись.

Потім ми купалися, і я спробував трошки помацати свою нову знайому. Вона не пручалася, але й до рук особливо не давалася. Христя знала свою справу. Я заводився все більше і більше.

- Підемо ввечері гуляти?

- А зараз що, ранок?

Так я нічого й не домігся.

- Де ми зустрінемось? - спитав я на прощання, коли довів дівчину до її хати.

Вона підморгнула мені:

- На пляжі. Тільки тепер я буду вартувати, - і засміялася.

Додому я повернувся задоволений і стомлений. Баба Муня вже чекала з вечерею на столі. З каструлі запаморочливо пахла юшка.

- Ну як, котику, погуляв?

У баби Муниної юшки головною частиною був льок. Для тих, хто не знає, пояснюю. Льок - це така дуже-дуже солона та гостра підливка з помідорів, що її додають до юшки кожен на свій смак. У мене смак добрий, льоку я ллю багато.

- Натомився, Вітюнчику?

Ой, натомився. Але тепер в мене були шанси приємно відпочити останній тиждень. Я балакав з бабою Мунею за батька, за матір доти, доки зійшли на небі зорі, а тоді пішов у ліжко. На стіні над подушками мене чекав вовк. Так само пильно дивлячись на село під ногами, він стояв на білому снігу і дихав. Цей горбатий художник, певно, знав свою справу. Може, й учився десь, бо де це бачено, щоб хлопець у селі сам малював олійними фарбами. Та ще й так малював. Принаймні картина звертала на себе увагу, вона чимось відрізнялася від усього, що я досі бачив.

Цікаво, а що зараз робить моя нова знайома?..

- Вітюнчику! Рибчику! Вставай.

Я розплющив очі. Ранок зазирав до кімнати, а коло ліжка стояла баба Муня.

- Сніданок на столі.

Я солодко потягнувся всіма м’язами.

- Доброго ранку!

- Доброго ранку, сонечко. Ну, що тобі наснилося на новому місці?

- Вовк. - Сказав я і подивився на стіну над собою.

- Який вовк?

- Та отакий. Точно такий.

- Ну то нічого. Аби не собака. І аби не кусався.

Поснідав я зі смаком. На сніданок були вареники, баба їх з самого ранку наліпила.

- На пляж? - спитала баба Муня і додала. - Дивися, щоб не перегрівся, бо у Стефки Кривої синок перегрівся, до больниці поклали.

Настрій був чудовий. Щоправда, я трохи заспав, і коли дістався пляжу, сонце вже припікало по-справжньому. Хрис-тина вже була на місці. Вона і справді вартувала, тому, поба-чивши мене здалека, перевернулась долілиць і накрилася руш-ником.

- Привіт! - я присів поруч.

- Вітаю.

- Як ся маєш?

Вона посміхнулась:

- Файно.

- Гайда купатись!

- Зачекай, зараз купальника одягну.

Я знову стояв, відвернувшись, і чекав, доки вона впорається зі своїми бретелями.

- Не набридло? - спитав я.

- Що? - не зрозуміла Христина.

- Купальник.

- Пхе, - вона посміхнулася. - Та я його за місяць, вважай, другий раз одягаю. І дійсно, засмага на дівочому тілі підтверджувала це.

Ми купалися до нестями. Я залицявся на повну котушку, весь час тиснувся до нової знайомої, чіплявся за бретелі, але вона трималася міцно. Єдине, на що врешті згодилась, - це зняти ліфчика, бо я весь час твердив, що в Європі їх уже давно не носять. На світ Божий вискочили засмаглі, задерикуваті дівочі перса. Христина трохи зашарілася.

- Отак краще, - я клацнув язиком, оцінюючи побачене. Від її рухів перса ледь тремтіли і дражнили мене цим своїм тремтінням.

Але більш ні на що її розкрутити не вдалося. Стояла ну просто як скеля.

- Давай після обіду на лиман! - запропонував я, коли ми, вдягнувшись вже, повертались до села. Христина погодилась.

Після обіду ми гуляли біля лиману. Ніде не зупиняючись, не лягаючи на пісок, ми йшли берегом - то заходячи у воду, то купаючись, то обсихаючи під гарячим ще сонцем, то ганяючи одне за одним так, що бризки летіли на всі боки і з кущів визирали сполохані сонні корови. Христина знову дражнила мене своїм розкішним тілом, але до рук не давалася.