Андрей Гуляшки - Коштовний камiнь (на украинском языке)

• Название: Коштовний камiнь (на украинском языке)
• Автор: Андрей Гуляшки
• Жанр: История

---

- Дуже мало. Давайте пiдемо до них. Якщо ви проти, я пiду сам. Я обiцяв, що прочитаю доповiдь, i ви, менi здається, це знаєте.

- А хто виконуватиме наш план?

- В роботi ми попереду. Будьте спокiйнi.

Керiвник бригади поплескав мула по шиї, вийняв блокнот i довго розглядав сторiнку, на якiй зверху було написано червоним олiвцем: "Група А".

- Ви, товаришу Папазов, виконали тiльки на 1 процент бiльше, нiж iншi, - сказав вiн. - Дуже шкодую. За один процент я не можу дозволити вам нiякої вiдпустки.

Павел Папазов почервонiв, потiм зблiд. Очi його потемнiшали, вiн зробив крок вперед, але Iгнат Арсов схопив його за руку.

- Прошу тебе, - прошепотiв вiн, - цю доповiдь зроблю я. Чи не все одно, хто її буде читати? Важливий результат, а хто доповiдач - не має значення. Я сам - нiщо, але менi здається, що провести бесiду можу. Дозвольте менi, звернувся вiн до Вилю Власева, - у мене 15 процентiв виконано понад графiк.

Вилю Власев переглянув його маршрут i кивнув:

- Точно, п'ятнадцять, ви нiколи не помиляєтесь у процентах. Ви маєте законне право на вiдпочинок на два днi. йдiть!

Вiн заховав блокнот, охопив мула за шию i через силу вилiз на нього.

- Якби не цi п'ятнадцять процентiв, я б нi в якому разi не дав вам вiдпустку, - сказав вiн.

- А ви не пiдете? - запитав його Iгнат Арсов.

- Тiльки цього менi й невистачало. Можна подумати, що я вже все зробив. - Вiн вдарив мула, навiть не махнувши рукою на прощання.

Вечорiло. Сонце ще не заховалось за Странджанськi гори, а на лiс вже спускалась синювата нiч. Внизу, бiля прогнилих пнiв, порослих кущами, темнiла густа тiнь присмеркiв, а вгорi, крiзь просвiти в зеленому склепiннi розкiшних крон, поблискували то синi, то фiолетово-рожевi клаптики чистого лiтнього неба.

Мул, нагнувши голову, шукав дорогу в чагарниках, а Вилю Власев дрiмав на його спинi i, гойдаючи ногами, думав про речi, якi нiчого спiльного не мали з геохiмiєю, з бригадою, з вiдкритими покладами мiдної руди...

Бiля входу в його палатку сидiли два чоловiки. Вони грали в шашки, а поверх їх голiв з цiкавiстю заглядав суворий сторож села Цвят. Один iз незнайомцiв був одягнений у картату спортивну сорочку, що наполовину вилiзла з штанiв, i взутий у важкi туристськi черевики, шия в нього була обмотана вицвiлим червоним шарфом, з-пiд якого виднiлось бронзово-смугляве тiло. Другий був у синьому картузi i бархатнiй куртцi з накинутим на плечi потертим прогумованим плащем.

Бай Стаменко по-вiйськовому виструнчився, козирнув i, кинувши погляд на гостей, поспiшно доповiв:

- Цi двоє, товаришу начальник, питаються про роботу. Я наказав їм почекати на тебе, щоб ти сам розiбрався. Вони мають посвiдчення, а також лист вiд районного комiтету.

"Дуже вони менi потрiбнi! - подумав Вилю Власев. - Замiсть смачної вечерi - неприємнi розмови. Оце пощастило!"

Вiн запросив гостей у палатку i вирiшив не возитися з ними. Хоч вони принесли лист з районного комiтету, та що з того?

- Даремно ви били ноги, - почав вiн, скидаючи пiджак. - Зовсiм даремно. Це геологiчна бригада, i в чорноробах ми потреби не маємо.

Той, що в бархатнiй куртцi, оглянув палатку i, не поспiшаючи, впевненими рухами, наче був у власному домi, спустив завiсу входу. Другий зняв скло з лампи, чиркнув сiрником i запалив гнiт.

- Я не просив вас хазяйнувати! - насупився Вилю Власев.

Той усмiхнувся. Вiн був старший за свого товариша, вилицюватий, з трохи горбатим носом, гострою борiдкою, що стирчала вперед, схожа на мiсяць-молодик. Вiн посмiхався, а очi дивились пильно. Вилю Власеву здалось, що вони оливково-зеленуватого кольору.

- Не гнiвайтесь, - сказав гiсть. - Ми не великi пани, звикли самi себе обслуговувати.

Молодший заправив сорочку, глянув у дзеркало, що висiло на стовпi посеред палатки, i почав старанно зачiсувати розкуйовджене волосся.

- Товаришу Власев, - сказав старший, - ми дуже просимо вас не гнiватись на наш несподiваний вiзит. Це наш службовий обов'язок.

Вiн вийняв з кишенi посвiдчення i подав його начальнику.

Вилю Власев надiв окуляри, пiдiйшов до лампи, прочитав написане, потiм довго i старанно розглядав печатки, пiдписи, нiби якийсь iєроглiфiчний лист.

- Тут прикордонний район, - вiв далi старший. - Це зобов'язує нас бути особливо пильними. Будьте ласкавi, дайте список ваших людей.

- Треба було сказати, щоб приготували кофе, - проковтнув слину Вилю Власев, повертаючи документи.

- Не турбуйтесь, - сказав молодший. - Ми побажаємо вам доброї ночi ранiше, нiж закипить кофе.

- Хiба ви не заночуєте тут?

- Виходить, що так, - сказав молодший.

- Куди ж ви дiнетесь серед ночi в лiсi? - здивувався Вилю Власев. - Ви i носа свого не побачите в такiй темрявi! Небезпечно. Можна заблудитись.

- А ви б не пiшли вночi, якби це було потрiбно?

У Вилю Власева аж мурашки по спинi забiгали вiд цього запитання.

- Не пiшов би, - вiдповiв вiн.

- Ведмедiв боїтеся, - засмiявся молодший. - Не бiйтесь! Уночi в цих краях блукають тiльки шакали.

Поки вони вели розмову, старший переглянув список, потiм запалив цигарку i запитав:

- Вашi працiвники, наскiльки я зрозумiв, зараз на об'єктах, позначених буквами А, Б, В та X? Так?

- На об'єктах, - кивнув Вилю Власев.

- Не поспiшайте, - сказав старший лагiдно. - I всi вони зараз на об'єктах?

- Майже.

- Значить, є люди, якi в цей час не на позначених пунктах? Якщо вам не важко, я попросив би вас пригадати, кого саме немає. Зачитати список?

- Нема потреби, їх двоє-троє. Зовсiм незначна кiлькiсть. Один процент.

- Двоє-троє, - повторив старший.

- Делчо Єнев, - почав Вилю Власев. - Вiн тут. Чуєте - грає на окаринi1. Потiм Андрiй Андрєєв... От про нього не можу сказати нiчого певного. Вiн завчасно закiнчив дослiдження району X, i я вирiшив дати йому вiдпустку на кiлька днiв. Дуже здiбна людина, але над мiру запальна i тому iнодi робить дурницi.

- Наприклад?

- Наприклад, уявив собi, що тут десь є слiди берила, i я певний, що вiн знову подався в тi мiсця. А втiм, ви знаєте, що таке берил?

- Гадаю, що його не їдять з молоком, - засмiявся молодший.

Той, що в куртцi, стрельнув очима в його бiк, i молодший випалив одним духом:

- Мiнерал, з якого добувається метал берилiй, вдвоє легший вiд алюмiнiю.

- Вiрно, - сказав Вилю Власев. - Стратегiчний мiнерал. Приємно, що ви розумiєтесь у мiнералогiї.

- Ви сказали, що той Андрiй Андрєєв, - перервав його старший, - знову кудись подався. Чому "знову"?

- Минулої осенi вiн був у цих краях. Гадаю, що якраз тодi вiн i натрапив десь на слiди, тобто на уявнi слiди берила.

Старший, помовчавши якийсь час, запитав:

1 Глиняний або металiчний духовий iнструмент у формi довгастого яєчка, по звуку подiбний до флейти.

- А хто третiй?

- Iгнат Арсов, з групи парторга. Минулої осенi* вiн знайшов у цих мiсцях багатi поклади мiдi. Я дозволив йому зробити доповiдь у селi Цвят, бо його група на п'ятнадцять процентiв перевиконала план. Думаю, що вiн уже в селi.

Старший замовк.

- А скiльки кiлометрiв звiдси до того мiсця, де, як гадає цей Андрєєв, є берил?

- Бачите, цього я не можу вам точно сказати. Де цi фантастичнi мiсця, я й сам не знаю. Можливо, i, вiн не знає. Та, певно, блукає в пiвденно-захiдному напрямку, кiлометрiв за 15 - 20 звiдси.

Старший, поклавши документи на стiл, пiдвiвся.

- Дуже дякуємо за повiдомлення, - сказав вiн. - Це службове завдання. Де б не були, ми розпитуємо приблизно про одне i те ж. Зрозумiло, бажано, щоб нiхто не знав про нашу розмову.

Вiн пiдняв завiсу й вийшов надвiр.

- Яка темрява, - тихо промовив молодий, нахилившись до вуха Вилю Власева. - Страшно?

- Страшнувато, - сказав Вилю Власев.

Вони взяли рюкзаки, люб'язно попрощались з начальником бригади i зразу ж зникли в непрогляднiй темрявi ночi.

VII

Хто такий "невидимий"? Чи встиг Андрiй добратись до тiєї таємничої жили, що непоборно притягала його своїм дивним iзумрудно-зеленим кольором?

Ви скоро довiдаєтесь про все, але я не думаю, що це найважливiше в моїй розповiдi.

Як вам вiдомо, сам я людина черства, розсудлива, а розсудливi люди люблять послiдовнiсть.

Отож заради послiдовностi я - хоч на короткий час - поверну вас до тих дорогих образiв ранньої молодостi, якi завжди зiгрiватимуть менi душу найтеплiшим свiтлом. Якби я був схильний до лiрики, то без упину розповiдав би вам про них. А ви бачите, я виводжу їх на сцену лише за кiлька хвилин перед самим фiналом, тобто за кiлька хвилин перед тим, як режисер махне рукою i скаже: завiса - кiнець вистави.

Ви, мабуть, догадуєтесь, що мова йтиме про Теменужку та Радана.

Бай Дiмо продав кiзочок Теменужки - вiн був дуже свiдомою людиною i розумiв, що не може запобiгти тiй шкодi, яку завдають цi легковажнi тварини, проводячи цiлi днi у млинi. Продавши кiз, вiн вiдправив засмучену дочку до сестри в село Цвят.

I от якось вранцi Радан свиснув менi через тин, що вiддiляв наш двiр вiд двору бая Дiмо. Звичайно, краще вiн би не свистiв, бо свист, як не кажiть, є ознакою певної легковажностi. Тим бiльше, що можна було легко перескочити через дядькову комору й гукнути: "Гей, Анастасе, ти встав?" А я вiдповiв би йому: "Встав, прошу!" Але Радан, залюблений у романтицi, легковажно свиснув через тин.