Олег Авраменко - Реальна загроза

• Название: Реальна загроза
• Автор: Олег Авраменко
• Жанр: Научная Фантастика

Випускник космічного коледжу Александр — син адмірала Бруно Шнайдера, який сімнадцять років тому організував спробу державного перевороту на планеті Октавія й сам загинув під час збройного заколоту. Через батька молодий пілот не може навіть мріяти про військову кар’єру; також для нього не знайшлося місця на цивільних міжзоряних кораблях. Проте, завдяки своїм непересічним здібностям і почасти — щасливому випадку, йому вдається вступити на службу до елітного дослідницького флоту, що займається вивченням Далекого Космосу.

Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...

---

І тут я, мабуть, мимоволі схитрував. Я трохи затягнув огляд корабля з таким розрахунком (несвідомим, певна річ), щоб уникнути рутинної процедури виведення „Оріона“ з ангару й переходу за інструкціями деспетчера у вільний для старту сектор навколопланетного простору. Цим займався старший помічник Купер, а я ввійшов до рубки якраз тоді, коли всі попередні маневри завершилися й „Оріон“ був готовий до занурення у вакуум.

При моїй появі черговий боцман традиційно проголосив:

— Капітан на містку!

Лейтенант-командор Купер взяв під козирок:

— Старший помічник вахту здав.

— Капітан вахту прийняв, — відповів я і зміряв поглядом пілотів з Першої групи: штурмана Девіс, навігатора Прайс і оператора занурення Тернер, мою Елі…

Девіс доповіла про повну готовність усіх бортових систем. Лейтенант Вінтерс, що знову став до обов’язків офіцера зв’язку, повідомив, що диспетчерська дає добро на занурення. І тоді я, смакуючи кожне слово, віддав свою першу команду:

— Штурман — запустити рушій у холостому режимі.

Хай йому біс, як же я люблю цю роботу!

Розділ восьмий Перед бурею

1

— Алексе, ти знаєш, який сьогодні день? — обізвалася з сусіднього шезлонгу Яна.

Я ліниво відсунув на лоба сонцезахисні окуляри й подивився в чисте блакитне небо.

— Чудовий теплий день, — сказав я. — Третій день моєї відпустки і четвертий — після повернення з Вавілона.

День був справді чудовий. У цій півкулі Ютланда вже настала осінь, було бабине літо — або, як його ще називають, оксамитовий сезон. За кілька кроків від наших шезлонгів на морський піщаний берег набігали слабкі хвилі, пляж та узбережні води були заповнені людьми, звідусіль лунала ериданська говірка. Відпочивальників з числа корінних ютландців ніде видно не було, всі вони підтяглися ближче до тропіків, бо на цих широтах для них було вже прохолодно. А от для нас — саме враз. Середньорічна температура на Ютланді вища, ніж на Октавії, до того ж тутешнє світило, зоря Аруна, значно жовтіша за нашу Епсилон, і влітку її промені містять незвично багато для ериданців ультрафіолету. Зате зараз ми могли спокійно ніжитися на сонечку, не побоюючись обпалити свою чутливу шкіру.

— Ні, Алексе, я питаю, яке число, — уточнила Яна.

— Ну, вісімнадцяте січня, — відповів я. (Як і на інших населених планетах, на Ютланді користувалися земним календарем, хоча це призводило до певних незручностей через неспівпадіння природних річних циклів.) — Сьогодні мені виповнилося двадцять чотири роки, чотири місяці й шістнадцять днів.

— Теж знаменна дата, — погодилася сестра. — Але ти дещо випустив з уваги. Сьогодні рівно рік, як ми потрапили на Ютланд.

— Цілий рік? — здивовано промовив я. А потім виправився: — Один лише рік. А скільки всього сталося!

— І змінилося, — додала Яна.

Тим часом з води вийшов Павлов, а разом з ним — Елі та Ліна. Дівчата підбігли до нас і, сміючись, стали обтиратися рушниками. А Павлов, як був мокрий, так і гепнувся на широкий шезлонг поруч з дружиною.

— Ти ведмідь вайлуватий! — поганила його Яна, відсунувшись трохи до краю. — Мало руку не віддавив.

— Ба, які ми тендітні! — з лагідною посмішкою промовив Павлов. — Можна подумати… Ох, добряче я скупався! Ви просто молодці, що витягли мене сюди. За ці шалені місяці я геть забув, як це чудово — розслабитися й відпочити. Дякую вам.

Авжеж, подяка була не зайва. Вчора ввечері ми витратили понад годину, аби вмовити Павлова, який по сім днів на тиждень проводив то в штабі, то в космосі, взяти собі вихідний. Батькові це не вдавалося: за Яниними словами, кілька разів він у наказному порядку відправляв Павлова в короткочасну відпустку, але той завжди знаходив купу справ, що потребували невідкладного вирішення, і переконував його, що відпустку треба відкласти. І так вони постійно відкладали — з тижня на тиждень, з місяця на місяць…

Витершись насухо, дівчата приєдналися до мене в шезлонзі — Елі праворуч, Ліна ліворуч. На звичайних ютландських пляжах така картина була типовою й не привертала до себе уваги. Проте тут відпочивали ериданці, та ще й недавно прибулі, для яких подібне видовище було в дивовижу. Я знай відчував на собі їхні заінтриговані погляди, хоча з делікатності вони намагалися не витріщатись відверто, а позирали нишком.

Повз нас пройшла група молодих чоловіків та жінок, що були одягнені в купальні костюми, але трималися з офіцерською виправкою. Впізнавши Павлова, вони привітали його шанобливими кивками, а один хлопець, наймолодший у компанії, від несподіванки навіть козирнув, дарма що на ньому були лише плавки. Мене також упізнавали й також вітали, проте в їхніх кивках я відчував певну двозначність — чи то вони призначалися мені як старшому офіцерові, чи то як синові верховного головнокомандувача та правителя планети.

Коли молоді люди віддалилися, Павлов підвівся на лікті, глянув на мене й запитав:

— Досі комплексуєш, Александре?

— Ще трохи комплексую, — чесно відповів я. — Та не дуже. Поступово звикаю. Головне, я вже довів собі, що можу бути командиром.

— Молодця, так тримай. Відкрию тобі таємницю: мені теж непереливки. Дехто — і таких чимало — вважають, що своїм званням і посадою я завдячую шлюбові з дочкою адмірала Шнайдера.

— А хіба ні? — озвалася Яна. — Ти ще на Октавії вивідав, хто я така, потім розшукав Алекса, організував викрадення корабля, щоб доправити нас на Ютланд, чим заслужив батькову вдячність. — (За той час, що я провів на Вавілоні, вона таки навчилась називати його батьком, хоча робила це зрідка.) — Ну а далі справа техніки: ти обкрутив мене, одружився і за посаг отримав чотири адміральські зірки разом з посадою начальника космічних операцій. Все логічно, все правдоподібно.

Ми хором розсміялися.

2

Через годину ми повдягалися й пішли обідати в невеличкий набережний ресторан, де до нас приєднався Ганс Вебер, що за минулий рік устиг отримати ступінь доктора наук в університеті Світ-Лейк-Сіті, прочитав студентам курс лекцій зі своєї улюбленої теорії чисел, а нещодавно, втомившись від академічної роботи, записався на військову службу.

До речі кажучи, за час мого перебування на Вавілоні всі льотчики „Маріани“ один за іншим вступили до лав Ютланських ВКС. Декотрі вчинили так за прикладом Павлова, якого глибоко шанували; інші зважились на це після повідомлень про масові чистки в Ериданських Збройних Силах і Астроекспедиції, коли з подивом та обуренням виявили у списках звільнених імена своїх друзів, родичів і добрих знайомих, які жодним чином не могли брати участь у змові, а просто потрапили під роздачу.

Якщо не рахувати Вебера, то найдовше з усіх протрималися Яна й командор Томасон. Моя сестра — через неприязнь до батька, яка, втім, поступово згасала; а Томасон — з почуття обов’язку перед кораблем і рештою його команди, хоча чудово розумів, що після повернення на Октавію його негайно відправлять у відставку, як і багатьох інших офіцерів, що мали нещастя підтримувати близькі стосунки зі звинуваченими у змові. Слабкою втіхою для Томасона було лише те, що він більше не підозрювався у викраденні „Маріани“. Ще після інциденту на Вавілоні з замахом на мене, Фаулер скористався причетністю до цієї ганебної історії ериданського консула і через своїх адвокатів добився судового рішення, що зняло з мене (а заодно з Елі, Ліни, Яни та багатьох інших, включно з Томасоном) всі звинувачення у співучасті в захопленні фрегата. Головними доказами у справі були численні листи членів команди „Маріани“ до своїх родичів, добровільно пред’явлені тими ж родичами. Деморалізований нещодавнім дипломатичним скандалом ериданський уряд обмежився лише формальною участю в процесі й не став оскаржувати судовий вердикт, який відтоді набув законної сили. На жаль, Павлова на тому суді не виправдали, бо в деяких листах висловлювалися припущення, що саме він стояв за спинами заколотників, а потім видав себе за жертву змови. Проте Павлов поставився до цього з філософською стриманістю — він уже давно змирився з тим, що більше не побачить Октавії…

В решті-решт, і Яна і Томасон здалися — вони просто не змогли й далі залишатися сторонніми спостерігачами, коли на планету насувалася війна. Томасон відразу отримав звання коммодора й очолив бригаду легких крейсерів, а Яна та ще четверо пілотів з „Маріани“ стали командирами кораблів. Капітанську посаду пропонували також і Веберу, але він відмовився, висловивши бажання залишитися старшим навігатором або зайняти місце першого пілота. Йому більше подобалося керувати кораблем, а не командувати.

— Ну то що? — звернувся Вебер до мене і Яни, коли ми закінчили з обідом. — Хто з вас візьме мене в свою команду? Тільки вирішуйте швидше, а то мене вже сватають на той дурний авіаносець, „Мрію ідіота“… Ну й назва, скажу вам! І хто лишень її вигадав, хотілося б знати.