Олег Авраменко - Реальна загроза

• Название: Реальна загроза
• Автор: Олег Авраменко
• Жанр: Научная Фантастика

Випускник космічного коледжу Александр — син адмірала Бруно Шнайдера, який сімнадцять років тому організував спробу державного перевороту на планеті Октавія й сам загинув під час збройного заколоту. Через батька молодий пілот не може навіть мріяти про військову кар’єру; також для нього не знайшлося місця на цивільних міжзоряних кораблях. Проте, завдяки своїм непересічним здібностям і почасти — щасливому випадку, йому вдається вступити на службу до елітного дослідницького флоту, що займається вивченням Далекого Космосу.

Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...

---

— Це було б небажано, — сказав я. — А що за додаткові умови?

— Катери перейдуть у власність Ютланда лише по завершенні війни з Тянь-Го. А в битві вони братимуть участь під моїм командуванням як окремий спеціальний дивізіон Королівських ВКС Заркона — звісно, в оперативному підпорядкуванні вашого Генерального Штабу. Комплектувати катери екіпажами від вас не вимагається — весь особовий склад дивізіону, від інженерів і техніків до пілотів і командирів я привіз з собою.

Не буду приховувати — я просто онімів від почутого. Вінтерс витріщився на принца приголомшеним поглядом.

А міністр делікатно прокашлявся.

— Е-е… юначе… цебто, Ваша Високосте. Дозвольте вам дещо пояснити. Ми купуємо ваші кораблі — за шалені гроші, мушу сказати, — зовсім не для того, щоб вони брали участь в обороні Ютланда. Ви вже даруйте, якщо це образить вас, але ми збираємося просто демонтувати „звапи“, щоб ті не дісталися нашому ворогові, а всі катери залишимо тут. У майбутній битві ваша унікальна зброя нам не знадобиться. На щастя, тяньгонці не знали завчасно про нашу аномалію, тому не обладнали свої кораблі додатковими емітерами. За чотири десятки астроодиниць від Аруни їм доведеться продовжити політ у звичайному просторі, позбувшись можливості маневрувати у вакуумі. А що ж до самих ваших катерів, то за технічними характеристиками вони… ну, м’яко кажучи, не найкращі зразки кораблів свого класу. Перегнати їх до Ютланда в принципі можливо — проте це марудна справа, а результат…

— Це наш клопіт, пане міністре, — урвав його принц. — Я вже проклав маршрут перельоту і позначив місця профілактичних зупинок за графіком „чотири дні в дорозі — три дні простою“. До Ютланда ми доберемося максимум за одинадцять тижнів і до появи флоту Тянь-Го ще матимемо досить часу для капітального техобслуговування катерів.

— За наш рахунок? — поцікавився я.

— Певна річ, за ваш рахунок. Оскільки ми приєднуємося до вас як союзний підрозділ, ви з моменту укладання угоди маєте взяти нас на повне забезпечення — платня і весь комплекс соціальних гарантій для особового складу, ремонт і обслуговування техніки. Такі наші умови. Торгу не буде.

„Оце так хлопчисько!“ — подумав я мало не з захопленням. — „Притиснув нас до стінки і знає, що нам не відкараскатися…“

— А гроші за катери, я так розумію, наперед? — озвався лейтенант Вінтерс.

— Саме так.

— Але де гарантія, що потім ви не приєднаєтесь до флоту Тянь-Го?

— Вам доведеться повірити моєму слову, — відповів принц. І додав з притиском: — Моєму королівському слову. Ви не маєте вибору.

Ми довго мовчали. Нарешті міністр промовив:

— Скажіть, Ваша Високосте… От ви науковець, людина мирної професії. Чому ви раптом вирішили воювати?

— Ну, припустімо, щоб увійти в історію. Як наймолодший бойовий адмірал. Потім я зніму цей мундир, сховаю його глибоко в шафі і знову займуся вакуумною фізикою. А на старість буде про що розповісти онукам.

Міністр Новак похитав головою:

— Не уявляю, як міг король дозволити вам цю авантюру!

— А він не хотів мене відпускати. Проте я пригрозив йому, що назавжди переселюсь на Землю, де кілька провідних університетів пропонують мені роботу. Тоді дід поступився, нап’яв на мене адміральську форму і сказав на прощання: „Якщо загинеш, я тебе приб’ю!“

— Гм, серйозна погроза, — промимрив я. — І все-таки, адмірале, чому ви вирішили продати катери нам, а не тяньгонцям? Бо з нас можна вибити більше грошей? Чи вся справа в тому, що генерал Чанг не прийняв би ваших додаткових умов і не дозволив би вам очолити цей самий „окремий спеціальний дивізіон“?

Принців погляд потьмянів.

— Воювати на боці цього покидька?! Нізащо!… Утім, капітане Шнайдер, я чув, що й ваш батько аж ніяк не ангел. Проте він, принаймні, не винищує свій народ і не прагне підкорити інші народи.

8

Через шість днів стартував дивізіон зарконських катерів. Не всі з нас вірили, що принц Горан полетить до Ютланда; багато хто вважав, що він просто повернеться на батьківщину разом з кораблями й отриманими від нас грошима, які розділить між державною скарбницею та бюджетом свого інституту. Але вже ніхто не побоювався, що катери можуть дістатися тяньгонцям; тепер ми знал, що Заркон не захоче мати жодних справ з генералом Чангом.

Після підписання контракту, укладеного під жорстким пресингом юного зарконського принца, лейтенант Вінтерс вирішив провести невелике розслідування і з’ясував деякі варті уваги обставини. Виявилося, що старша сестра Горана, принцеса Еріка, свого часу була дружиною кронпринца Тянь-Го. Коли владу на планеті захопив генерал Чанг, то за його наказом усіх членів імператорської родини було страчено — зокрема й зарконську принцесу з чоловіком та їхніми малолітніми дітьми, сином та донькою.

Ознайомивши мене з цією інформацією, Вінтерс зауважив:

— Якщо хочете знати мою думку, то в усій цій справі ми мали не найкращий вигляд. Його Високість просто пошив нас у дурні. Заркон ні за яких обставин не продав би катери тяньгонцям, але принц Горан, скориставшись нашою необізнанністю, конкретно нас підловив. Він зірвав великий куш, та ще й нав’язався нам як союзник. Особисто я не думаю, що він повернеться додому. Ні, сер, полетить до Ютланда, щоб узяти участь у війні. Либонь сподівається поквитатися з Чангом і відстояти родинну честь.

Я був цілковито згоден з Вінтерсом і міг лише уявити, якого прочухана отримаю від батька, коли звітуватиму про витрачені на придбання катерів гроші. І про всі супутні витрати, пов’язані з утриманням окремого спеціального дивізіону Королівських ВКС Заркону — абсолютно зайвої й непотрібної нам бойової одиниці. І про самого принца Горана, якого доведеться оберігати, мов зіницю ока, пильнувати за тим, щоб цей юний геній і геніальний шантажист не наклав головою в майбутній битві…

А ще за тиждень ми повністю згорнули нашу роботу на Вавілоні і провели в дорогу останні кораблі з останньою групою завербованих добровольців. Це було двадцять сім легких корветів, чия модернізація проводилася в наземних ремонтних доках; для них вистачало однієї пари додаткових емітерів, змонтованих на кінцях крил.

Я дозволив собі нечувану за останні місяці розкіш залишити межі банку й відвідати космодром, щоб на власні очі спостерігати за стартом наших корветів. Я вже міг не побоюватися терактів з боку наших ворогів — адже вони полювали не на мене особисто, як Александра Шнайдера; вони прагнули завадити нашій роботі зі зміцнення обороноздатності Ютланда. Але тепер усе залишилося позаду, і я знову перетворився просто на капітана космічного корабля. А проте, щоб утримати тяньгонських агентів та бойовиків фармацевтичного консорціуму від спокуси банальної помсти, лейтенант Вінтерс приставив до мене охорону майже з усіх наявних космічних піхотинців, а поза тим нас супроводжувало ще три десятка відбірних поліцейських, яких надав новий комісар міської поліції Мустафа Хашемі. Видовище, скажу вам, було незабутнє.

Ще численніший поліційний ескорт, з залученням агентів спецслужб, супроводжував нас наступного дня в аеропорт, звідки вся наша група вилетіла чартерним рейсом на орбітальну станцію, де стояв у ангарі корвет „Оріон“. Представники вавілонської влади, прагнучи не допустити наостанок жодних інцидентів, розчистили для шатла просторий „коридор“, а з нашим прибуттям на станцію забезпечили нам швидку й безперешкодну посадку на корабель.

Буквально останньої хвилини вирішив полетіти з нам й адмірал Фаулер.

— Не знаю, наскільки я буду вам корисний, — сказав він мені. — Адже я давно перетворився з військового на адміністратора. Але я не можу залишатися осторонь, коли вашій планеті загрожує небезпека. Бо інакше я втрачу будь-яку повагу до себе. Та й онукам, коли вони підростуть, як я поясню, що роками набивав кишені ютландськими грошима, а щойно запахло паленим, сховався в кущі.

Проте тих-таки онуків і свою доньку Фаулер залишив на Вавілоні, в цілковитій безпеці. І тут я розумів його. Я б учинив так само, якби мав дітей та онуків. Я навідь роздумував, до яких би хитрощів удатися, щоб відправити Ліну до батьків на Октавію (про Елі мова не йшла, вона б не піддалася на жодну хитрість), але так нічого й не вигадав. А коли заговорив про це навпростець, Ліна образилася й заявила, що ні за яких обставин зі мною не розстанеться. Навіть пригорозила розцінити мої слова так, що я розлюбив її.

Лише опинившись на борту „Оріона“, я в повній мірі усвідомив, я мені бракувало космосу. Втома й напруження останніх дев’ятнадцяти тижнів миттю полишили мене, я відчув приплив сил та енергії. Мені дуже кортіло, прийнявши від Купера командування, залишитися на містку й особисто взятися до передстартової підготовки. Та передовсім, як капітан, я мусив здійснити огляд корабля й переконатися, що на борту все гаразд — екіпаж до польоту готовий, а пасажири належним чином розподілені по каютах.