Олег Авраменко - Реальна загроза

• Название: Реальна загроза
• Автор: Олег Авраменко
• Жанр: Научная Фантастика

Випускник космічного коледжу Александр — син адмірала Бруно Шнайдера, який сімнадцять років тому організував спробу державного перевороту на планеті Октавія й сам загинув під час збройного заколоту. Через батька молодий пілот не може навіть мріяти про військову кар’єру; також для нього не знайшлося місця на цивільних міжзоряних кораблях. Проте, завдяки своїм непересічним здібностям і почасти — щасливому випадку, йому вдається вступити на службу до елітного дослідницького флоту, що займається вивченням Далекого Космосу.

Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...

---

— А от і ви, колего, — сказав Ольсен. — Якраз вчасно. Незабаром наша черга.

Через динаміки зовнішнього зв’язку я почув, як командир дивізіону, до складу якого входила наша бригада, контр-адмірал Сантьяго, що взяв над нами безпосереднє командування на час виконання цього важливого завдання, дав добро на занурення корвета „Рігмал“ і оголосив п’ятихвилинну готовність для „Оріона“.

— Ну, починаймо, — промовив Ольсен влаштовуючись у капітанському кріслі. — Остаточна перевірка бортових систем.

Рівно через п’ять хвилин знову озвався адмірал Сантьяго:

— Флагман викликає „Оріона“.

— „Оріон“ на зв’язку, флагмане, — відповів капітан Ольсен.

— Дозволяю занурення.

— Є, сер!

— Флагман зв’язок завершив. Щосливого плавання, „Оріоне“.

— Дякую, флагмане. „Оріон“ зв’язок завершив. — Звичним жестом Ольсен ляснув долонею по поручню крісла. — Пілот Купер — запустити рушій у холостому режимі. Пілот Прайс — розпочати занурення.

— Рушій запущено, — доповів штурман.

— Починаю занурення, — повідомила оператор.

Далі все пішло як звичайно. Емітери розігріли довколишній вакуум до десяти в шістнадцятому ступені градусів, і корабель пірнув у апертуру. Навіть тут відчутно штормило, але для корвета з його трьома парами емітерів це була справжня дрібниця. Рудоволоса дівчина за пультом занурення діяла вміло, професійно й безпомилково. Вона рівно провела „Оріон“ через усю апертуру до верхніх шарів інсайду.

Тут на корабель налетів справжній шквал збуреної енергії вакууму. Наша „Маріана“ не встояла б під таким натиском, проте „Оріон“ тримався міцно й надійно, скидаючи енергетичні надлишки через усі шість своїх емітерів.

— Навігатор — передати штурману розрахований курс, — скомандував капітан Ольсен. — Штурман — малий уперед.

Корабель почав рух з мінімальною для інсайду швидкості — одного вузла, та поступово нарощував її, а оператор занурення дедалі глибше опускала „Оріон“ в інсайд. Вже через шість з половиною хвилин ми опинилися за десять астрономічних одиниць від зорі.

Я захоплювався діями своїх майбутніх підлеглих і водночас заздрив їм — як легко й невимушено вони вели корвет через аномальну зону. Мені так і кортіло попросити в Ольсена дозволу попрацювати за одним з пультів. У мене просто руки свербіли перевірити себе. Я був упевнений, що впораюся не гірше від ютландських пілотів…

— Занурення на десять у тридцять третій, — тим часом наказав капітан Ольсен. — Приготуватися до запуску рушія у форсованому режимі. — Тут він поглянув на мене: — Колего, ви не проти зайняти пост штурмана?

Я одразу збагнув, що тут не обійшлося без батька. Проте відмовитися було понад мої сили. Крім того, тим самим я продемонстрував би свою невпевненість перед людьми, якими невдовзі мені належало командувати.

— Нема проблем, — відповів я незворушно.

Ольсен тимчасово перебрав на себе контроль над ходовими системами.

— Пілоте Купер, поступіться місцем капітанові Шнайдеру.

Я влаштувався в кріслі за штурманським пультом, і Ольсен передав мені керування кораблем.

Оператор занурення відзвітувала:

— Глибина — десять у тридцять третій.

— Штурман, — розпорядився капітан, — перехід на форсаж.

— Є форсаж!

Надсвітловий рушій запрацював на повну потужність, і корвет став невблаганно набирати швидкість. Як звичайно в таких ситуаціях, усі сторонні думки миттю вилетіли з моєї голови. Я більше не думав про те, чи добре справляюся зі своїми обов’язками. Я просто робив, що належало, і був певен, що роблю все правильно. Політ на форсажі крізь шторм в інсайді викликав у мене невимовні почуття. Це було майже так само захопливо, як кохатися з Елі й Ліною одночасно.

А може, й краще. Хтозна…

4

Одне з правил зореплавання стверджує, що швидкохідність корабля обернено пропорційна до його загальної маси. Згідно з іншим правилом, важкі кораблі мають більшу „далекобійність“ порівняно з легкими. Так, міжзоряні катери й шатли найновіших моделей здатні розвинути швидкіть до двадцяти семи тисяч вузлів, проте в них замалий запас міцності для тривалого безперервного польоту. Як мінімум, їм потрібні регулярні профілактичні зупинки, що зводять нанівець весь виграш у швидкохідності. Зате надважкі кораблі лінійного класу, чия швидкісна межа наразі не превищує половини світлового року на годину, теоретично здатні дістатися центра Галактики — щоправда, на це їм знадобиться близько семи років. (До слова, кілька таких спроб мали місце, та поки всі вони були безуспішні: чотири дослідницькі кораблі повернули назад, не подолавши й половини шляху, а решта експедицій зникли безвісти.)

Незаперечними лідерами за співвідношенням „швидкохідність — далекобійність“ є корвети крейсерського типу на зразок „Оріона“ та інших кораблів нашої бригади. При швидкості півтора світлові роки на годину вони здатні провести в безперервному польоті до вісімнадцяти місяців без капітального техобслуговування і навіть без профілактичних зупинок; головне, щоб вистачило харчових припасів на борту та інших ресурсів системи життєзабезпечення.

На подолання тисячі з гаком світлових років нам знадобилося трохи більше місяця. Спочатку кораблі бригади зібралися в обумовленому місці зустрічі за чверть парсека від кінцевої мети подорожі (різниця між першим з прибулих і останнім склала близько двох діб), потім один за одним здійснили короткий перехід до перевалочної бази.

Утім, назва „база“ в даному разі була чисто умовною. Значно більше згодився б термін „пункт“, оскільки це була лише ділянка в міжзоряному просторі з точно вказаними галактичними координатами, де ми мали отримати нові кораблі.

Та, зрештою, це неістотно. Перевалочна база чи пункт — головне, що там нас уже чекала флотилія з тридцяти семи суден. З них тридцять шість були нові військові кораблі — чотирнадцять корветів, одинадцять фрегатів, по п’ять есмінців та крейсерів і один лінкор. Останнім, тридцять сьомим судном, був пасажирський лайнер, на якому посередники, що доправили сюди кораблі, мали повернутися назад.

Процедура передачі була відпрацьована роками. Адмірал Сантьяго, наказавши нам зберігати радіомовчання, зв’язався з командиром флотилії й передав пароль. Невдовзі від лайнера відчалили шлюпки й попрямували до інших кораблів, щоб зняти з них екіпажі.

Перевезення на лайнер всіх людей зайняло понад три години. Нарешті ми отримали повідомлення, що кораблі вільні, і тоді до справи взялися космічні піхотинці в супроводі групи інженерів. Перші обшукували нові кораблі на предмет виявлення можливих диверсантів, вибухових пристроїв та інших подібних речей, а другі перевіряли функціонування всіх бортових систем.

Весь цей час ми перебували у стані повної бойової готовності. Лайнер мусив залишатися на місці до завершення всієї операції, а нашому „Оріону“ було доручено тримати його під прицілом. На той випадок, якщо нам приготували пастку, він став би першою ціллю для удару, і всі люди на лайнері були попереджені про це заздалегідь, ще коли їх наймали на роботу. Разом зі щедрою винагородою, це служило додатковою гарантією їхньої лояльності.

„Оріон“ перебував у безпосередній близькості від лайнера, лише в двох десятках кілометрів. Наші артилеристи — мічман Картрайт і ворент-офіцер Мерфі — сиділи за пультами керування бортовим озброєнням і напружено вдивлялися в свою потенційну ціль. Їх нітрохи не надихала перспектива одним залпом знищити понад дві тисячі людей, проте вони були готові виконати наказ, якщо станеться зрада.

Капітан „Ольсен“ стежив не лише за лайнером, а й за перебігом інспекції кораблів. Під кінець другої години він вдоволено промовив:

— Ну от, взялися до мого. — Він збільшив зображення бортового телескопа і звернувся до мене: — Справжній красень, хіба ні?

— Авжеж, — погодився я, оцінивши грубувату вишуканість форм важкого крейсера, корабля першого класу. — А як він називається?

— „Чорний ворон“. Але це тимчасове ім’я, яке дали йому посередники. А постійне маю обрати я. Правда, ще нічого вдалого не придумав.

— Назвіть його „Меган“, — запропонував я.

— Гм… Власне, у нас не заведено давати військовим кораблям жіночі імена.

— А ви зробіть виняток. Буду вам дуже вдячний.

Ольсен запитливо подивився на мене, а вже наступної секунди в його погляді промайнуло розуміння. Нарешті він згадав, як звали мою матір.

— Гаразд. Хай буде крейсер „Меган“. — Він трохи помовчав. — Для мене це велика честь, колего. Не через вашого батька, ні, просто… просто приємно, що ви довірили мені пам’ять про дорогу для вас людину.

Я ні на мить не засумнівався в його щирості. За час подорожі ми з Ольсеном чудово порозумілися і навіть, попри різницю у віці, стали добрими друзями. Так склалося, що він виявився моїм останнім наставником. Весь цей місяць він навчав мене найскладнішому мистецтву в нашій професії — вмінню бути командиром. Поза сумнівом, про це його попросив мій батько, проте Ольсен займався моєю підготовкою охоче, з натхненням, зовсім не зі службового обов’язку, а — хоч як це пишномовно звучить — за велінням серця. Як і кожен справжній капітан, він відчував внутрішню потребу передавати свій досвід молодшому поколінню. Втім, він і сам був аж ніяк не старий, сорок років — самий розквіт для командного офіцера, а я став першим випускником його капітанської школи. Вже з однієї цієї причини я зайняв у його житті та кар’єрі особливе місце. Певен, що він поставився б до роботи зі мною з такою ж відповідальністю, навіть якби я не був сином адмірала Шнайдера…