Олег Авраменко - Реальна загроза

• Название: Реальна загроза
• Автор: Олег Авраменко
• Жанр: Научная Фантастика

Випускник космічного коледжу Александр — син адмірала Бруно Шнайдера, який сімнадцять років тому організував спробу державного перевороту на планеті Октавія й сам загинув під час збройного заколоту. Через батька молодий пілот не може навіть мріяти про військову кар’єру; також для нього не знайшлося місця на цивільних міжзоряних кораблях. Проте, завдяки своїм непересічним здібностям і почасти — щасливому випадку, йому вдається вступити на службу до елітного дослідницького флоту, що займається вивченням Далекого Космосу.

Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...

---

— Гарна ідея, — сказав я. — На все про все маємо чотири години. Потім мої… — я на секунду зам’явся з незвички, — мої наречені повертаються на планету. Місця на шатлі вже заброньовано.

Спершу ми планували, що Елі з Ліною пробудуть на станції до самого старту корабля, але потім відмовились від цієї ідеї, оскільки батько збирався нав’язати нам супровід — а точніше, конвой. Якщо Ліну він прийняв беззастережно і почував до неї щиру симпатію, то з Елі тримався сторожко і побоювався, що вона, лишившись без мене на станції, може утнути якусь дурницю.

Чесно кажучи, я певною мірою поділяв батькові побоювання. Свідомо Елі не планувала ніякої диверсії, але я не міг на всі сто відсотків поручитися за неї, якщо їй раптом підвернеться слушна нагода. Як і Яна, як і решта льотчиків з „Маріани“, вона дуже болюче переживала свій полон, своє відлучення від космосу, яке могло затягтися надовго…

— Тоді спершу відвідаємо диспетчерську на контрольній вежі, — запропонував капітан Ольсен. — Звідти всю станцію видно, як на долоні. Сумніваюся, що ви зуміли добре роздивитися її з шатла.

— Ми майже нічого не роздивилися, — відповів я. — В ілюмінаторі багато не побачиш.

— Он як? — здивувався він. — Ви не заходили до пілотської кабіни?

— Ні.

Здивований вираз на обличчі Ольсена змінився розумінням. Він швидко збагнув, що я не наважився нав’язувати своє товариство команді шатла саме через те, що мій батько — верховний правитель планети. Надягнувши капітанський мундир, я намагався чітко розмежувати, що є моїм правом за званням і посадою, а що — привілеєм за походженням.

— Ну що ж, — сказав Ольсен. — Тоді вам і поготів треба побувати на контрольній вежі.

Огляд Станції-Один виявився пізнавальним не так у технічному, як в історичному плані. Ця орбітальна станція, одна з шести, що нині оберталися навколо планети, наочно відображала всі етапи стрімкого повернення Ютланда в космічну еру. Зовні вона мала досить потворний вигляд — як, власне, і всі космічні споруди, що були побудовані не „під ключ“, за єдиним планом, а поступово розросталися, з року в рік отримуючи нові модулі й секції. При їх монтуванні, звісна річ, виходили не з міркувань краси й елегантності, а передовсім дбали про максимальну стійкість і функціональність конструкції. Основою, своєрідним „стрижнем“ станції був велетенський авіаносець часів Другої Проціонської Війни, який понад сотню років укривався космічним пилом у локальному просторі Вавілона, поки батьковий уряд не викупив його через посередників буцімто на металобрухт. До речі, доправлення цього антикваріату до Ютланда зайняло близько року.

Станція-Один слугувала базою для Зоряного Флоту, ще чотири належали до Угруповання Планетарної Оборони, а шоста була орбітальним судоремонтним заводом, де зокрема встановлювали на кораблі додаткові пари вакуумних емітерів. Як я вже казав, зайві емітери (або потужніші, ніж цього потребувала тонажність корабля) не додавали ні швидкості, ні маневровості у спокійному вакуумі. Проте Ютланд, розташований майже в самому центрі обширної реліктової аномалії, перебував у зовсім інших природних умовах, ніж решта населених планет. Його флот потребував таких міжзоряних кораблів, які б легко долали півсотні світлових років аномальної зони і могли витримувати посилений гравітацією шторм в інсайді хоча б на відстані кількох астрономічних одиниць від зорі, щоб не гаяти надто багато часу на політ з досвітловою швидкістю в межах системи.

— Спочатку ми думали, що доведеться витратити багацько зайвих коштів, — розповідав капітан Ольсен, дивлячись разом з нами крізь прозору оглядову стіну диспетчерської на есмінець, обладнаний п’ятьма парами вакуумних емітерів замість звичайних трьох. — Купувати не лише кораблі, а й додаткові комплекти емітерів до них було б дуже накладно, та й викликало б нікому не потрібні запитання. Та цього, на щастя, не знадобилося, бо кораблям, призначеним для оборони планети, ніякі емітери не потрібні. Тут, в околицях Ютланда, не годиться звичайна тактика космічного бою, базована на маневрах з зануренням і спливанням. Досить супротивнику пірнути в апертуру, не кажучи вже про інсайд, і назад він уже не повернеться. Отож у разі нападу головні сили ворога будуть змушені битися з нами за правилами чотирьохсотрічної давнини, у старому доброму ейнштейновому просторі. Вони до цього незвичні, а ми… ну, скажемо так — готові. В усякому разі, регулярно проводимо навчання, детально розбираємо давні битви не з історичної, а з практичної точки зору, вивчаємо тактичні схеми планетарної оборони, розроблені ще у XXII — XXIII сторіччях і адаптовані до сучасного рівня техніки та озброєння.

— І як у старі часи, — промовила Елі, — першим етапом буде битва на підступах до системи.

— Саме так, місс. Тут ми маємо значну перевагу перед потенційним супротивником. Якщо станеться напад, то ворожий флот ще в чотирьох десятках астрономічних одиниць від Аруни муситиме перейти на досвітло. А на такій відстані наші кораблі з додатковими емітерами почуватимуться у вакуумі, як риба у воді. На шляху до Ютланда ми добряче поскубимо непроханих гостей, а вже потім ними займеться наша Планетарна Оборона. Хоча… — Капітан Ольсен похитав головою. — Все це гарно лише в теорії. Якщо якась із могутніх планет кине проти нас усю свою військову потугу, то навіть переваги аномалії нам не зарадять. Самі ми ще не готові зупинити масовану агресію. Зараз нам конче потрібен сильний союзник. — Він трохи помовчав. — От тільки де знайти такого союзника, який не зрадив би нас?…

Після двогодинної прогулянки станцією капітан Ольсен відчув, що подальша екскурсія нас більше не цікавить і нам хочеться побути втрьох, без супроводу. Він раптом згадав про якісь невідкладні справи, вибачився, що мусить залишити нас, і запитав, чим би ми хотіли зайнятися за його відсутності. Я відверто відповів, що відпочити. Ольсену вистачило одного дзвінка, щоб нам надали каюту в транзитному секторі; при цьому він не посилався на мого батька, за що я був йому дуже вдячний.

Усамітнившись у каюті, ми гарно провели наступні дві години, потім без поспіху зібрались і пройшли до пасажирського терміналу, де вже починалася посадка на шатл. Як я й очікував, наше прощання не обійшлося без Ліниних сліз, хоча по-справжньому вона не розплакалася — цьому завадила присутність капітана Ольсена, який на той час уже владнав свої невідкладні справи і знов приєднався до нас, щоб разом зі мною провести дівчат. Либонь, мав від мого батька доручення упевнитися, що вони (особливо Елі) залишили станцію.

Я висушив губами сльози на Ліниному личку, міцно поцілував Елі, відтак обійняв їх обох і жартома сказав:

— Ну, любі мої, ви там дивіться. Поки мне не буде, не надумайте завести собі іншого хлопця. Дівчину можна, я це переживу. Тільки не хлопця.

— Нікого ми не заведемо, — пообіцяла Елі. — Нам вистачить і одна одної… Але дуже бракуватиме тебе.

Лише коли з динаміків пролунало останнє попередження, що посадка завершується, дівчата нарешті побігли до скляних дверей терміналу. Перш ніж зникнути за поворотом коридора, Елі надіслала мені повітряний поцілунок, а Ліна — свою зворушливо-невинну усмішку…

Я повернувся до капітана Ольсена і побачив, що й він посміхається. Проте зовсім не іронічно, а добродушно і трохи співчутливо.

— На Ютланді, — промовив він, — є одна соціальна інституція, що так і залишається для мене таємницею за сімома печатками. Це полігамія. Не збагну, як дві жінки — а тим більше три чи чотири — можуть ужитися разом з одним чоловіком. І як їм вистачає одного чоловіка.

У відповідь я знизав плечима.

— Нічого не можу вам сказати, колего. Я зовсім не наслідую місцеві звичаї, просто в мене так склалося. Сподіваюсь, що склалося вдало…

2

За стандартною специфікацією, корвети були обладнані лише однією парою вакуумних емітерів — на носі й на кормі, а на кінцях крил стояли спеціальні рефлектори, що забезпечували утворення стійкого енергетичного кокону довкола корабля. Проте „Оріон“ мав аж три пари повноцінних емітерів — другу було встановлено на місці рефлекторів, а третю змонтували на надміцних титанових фермах знизу і згори фюзеляжу, перпендикулярно до площини крил.

Розглядаючи свій майбутній корабель, коли ми підлітали до нього на шлюпці, я з деяким острахом думав про те, наскільки точно збалансовані додаткові емітери — адже вони монтувалися тут, в умовах не надто просунутих космічних технологій Ютланда. Про естетичний аспект модернізації й говорити не випадало — через ці вертикальні надбудови і непропорційно великі циліндри емітерів на кінцях крил корвет втратив значну частину своєї зовнішньої елегантності.

Наче підслухавши мої думки, Ольсен сказав:

— Тепер нашу пташку не посадиш на планету. Зате в космосі вона звір. Я літаю на „Оріоні“ вже п’ятий рік, це один з найшвидкісніших корветів нашого флоту — і в спокіному вакуумі, і при штормі. Безпечне занурення можливе за дві з половиною астроодиниці від Аруни; правда, попервах він іде важкувато, та вже в десяти астроодиницях можна сміливо переходити на форсаж. Наша аномалія для нього — що масло для ножа.