Олег Авраменко - Реальна загроза

• Название: Реальна загроза
• Автор: Олег Авраменко
• Жанр: Научная Фантастика

Випускник космічного коледжу Александр — син адмірала Бруно Шнайдера, який сімнадцять років тому організував спробу державного перевороту на планеті Октавія й сам загинув під час збройного заколоту. Через батька молодий пілот не може навіть мріяти про військову кар’єру; також для нього не знайшлося місця на цивільних міжзоряних кораблях. Проте, завдяки своїм непересічним здібностям і почасти — щасливому випадку, йому вдається вступити на службу до елітного дослідницького флоту, що займається вивченням Далекого Космосу.

Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...

---

— Гаразд, — промовив я, — приймається. Проте зазначу, що минуло не три-чотири роки, а п’ятнадцять… Ну, нехай менше. Адже спершу слід було налагодити збут, та й медики не одразу прийняли ендокринол, а попервах ставились до нього з упередженням. Припустімо, маховик надприбутків розкрутився на повну силу років десять тому.

— Одинадцять, — уточнив Павлов. — І все було б добре, якби не виявилася одна вкрай неприємна обставина. Пробні посіви вуховерту на інших планетах засвідчили, що він належить до групи так званих інфантильних рослин. Це означає, що… А втім, кому я пояснюю. У тебе ж супутна спеціальність біологія.

Я мовчки кивнув, обдумуючи щойно почуте. Інфантилізм деяких видів флори досі залишався загадкою для науки. З якоїсь нез’ясованої причини рослини-інфанти не приживалися в чужих світах. І справа була не в кліматі, не в складі грунту й повітря, не в спектрі сонячного випромінювання — всі ці фактори враховувались і відтворювались у лабораторних умовах. Але інфанти гинули попри всі намагання біологів. Звідси й виникла їхня назва — мов малі діти, вони вперто не бажали розлучатися з материнською планетою. І що характерно — в космічних оранжереях, що перебували в межах їх рідної системи, такі рослини почувалися чудово. Та варто було віддалити їх на сотню-другу астрономічних одиниць (не кажучи вже про світлові роки), як вони без жодних об’єктивних на те причин починали в’янути. З цього приводу деякі науковці впадали у містику й пропонували фантастичні теорії про якийсь особливий емпатичний зв’язок інфантів з рідною біосферою…

— Отже, — спроквола проказав я, — для збереження монополії на ендокринол не треба тримати в таємниці його походження. Ця монополія є природною — аж поки біохіміки не навчаться штучно синтезувати препарат.

— Висновок правильний, але не найсуттєвіший. Куди важливіше — і страшніше! — те, що природна монополія Ютланда на ендокринол робить цю планету дуже ласим шматком. Таким ласим, що знайдеться чимало охочих встановити над нею контроль. Згадай, Александре, скільки війн точилося в минулому за володіння планетами з багатими покладами корисних копалин. І скільки конфліктів жевріє й зараз. Причому досі йшлося не про якусь унікальну сировину, а лише про легкість видобування й транспортування. А от ендокринолу немає ніде, крім Ютланда. Ти уявляєш, що почне діятися, коли таємниця розкриється?

Я приголомшено труснув головою.

— Це важко навіть уявити. Я взагалі дивуюсь, як досі ніхто не пронюхав про Ютланд. Компанії, зацікавлені в ендокринолі, мають у своєму розпорядженні колосальні ресурси, вони напевно провели не одне розслідування за участю найкращих фахівців.

— Схема поставок складна й заплутана, а на Вавілоні з його чудернацькими законами дуже просто сховати кінці у воду. До того ж про місцезнаходження Ютланда в усьому зовнішньому світі знают лише четверо людей — це Фаулер і ще троє адміралів з вищого командування Ериданських Збройних Сил. Навіть заколотники на нашому кораблі не мали уявлення, куди летять (їм лише сказали, що до живого й здорового адмірала Шнайдера), поки я сам, уже після занурення в інсайд, не повідомив про мету нашої подорожі.

— І все ж таку таємницю не можна зберігати до нескінченності, — зауважив я. — Рано чи пізно все відкриється.

— Певна річ, — погодився Павлов. — І тоді для цієї планети та її мешканців настане Судний День. Тому твій батько витрачав і продовжує витрачати значну частину прибутків від торгівлі ендокринолом на кораблі й озброєння, а паралельно з цим в авральному порядку створює на Ютланді потужний військово-промисловий комплекс.

— І готує новий путч на Октавії, — додав я. — Навіщо?

— Якраз до цього ми й підходимо. Техніка технікою, але не можна не враховувати людського фактору. Кораблі та озброєння можна купити. За належної організації справи, їх можна купувати у великих кількостях, зберігаючи при тому свою анонімність. А от далі виникає питання: з кого комплектувати екіпажі придбаних кораблів? З технічним і обслуговуючим персоналом ще можна дати раду — існує чимало цілком земних професій, що вимагають схожих навичок, тож довго перевчати не треба. А от пілоти та командири — це величезна проблема. На Ютланді їх катастрофічно не вистачає, потрібно ще як мінімум років десять, щоб підготувати достатню кількість кваліфікованих кадрів для військового флоту. На відміну від кораблів, людей купити не можна. Тобто, звичайно, можна — але то будуть найманці, позбавлені почуття патріотизму, ладні будь-якої миті перекинутися на бік ворога. З найманцями твій батько вирішив не мати справи — на мій погляд, цілком виправдано. Щоправда, тут мешкає кілька тисяч ериданців, проте називати їх найманцями було б неправильно. Здебільшого це учасники заколоту сімнадцятирічної давнини, яких після тих подій звільнили з лав Збройних Сил, а дехто навіть відсидів термін у в’язниці. Потім вони разом з родинами емігрували з Октавії і таємно були доправлені на Ютланд. Всі кандидатури особисто розглядав адмірал Шнайдер, це цілковито віддані йому люди, а що важливіше — високопрофесійні офіцери, які зараз складають кістяк ютландського флоту. До речі, Ютланд має досить пристойний військовий флот. Ми не виявили його при нашій появі в системі, оскільки „Маріану“ вже чекали і, щоб не насторожити нас, частину кораблів сконцентрували в околицях планети, під прикриттям Аруни, а решту відправили в глибокий космос.

— Але ж путч, путч, — нетерпляче мовив я.

— Так ось тобі й мотив для путчу. Брак особового складу флоту, його недостатня обороноздатність. Звідси висновок — планета потребує сильного й надійного союзника. Правильний висновок, не заперечую. Але далі твій батько пішов протореною стежкою своїх політичних поглядів. Демократичним режимам він не довіряє, вважаючи їх наскрізь корумпованими й продажними. Якоюсь мірою я з ним згоден. Проте ще менше він вірить у добрі наміри своїх колег-диктаторів — і тут я цілком на його боці. В результаті адмірал бачить єдиний вихід — підтримати своїх колишніх соратників, а нині бізнесових партнерів, у їхньому прагненні захопити на Октавії владу. Таким чином він розраховує здобути надійного союзника.

— Але ви з ним не згодні?

— Категорично. По-перше, новий путч, як і попередній, приречений на поразку, в цьому я не сумніваюсь. А по-друге, навіть якщо станеться неймовірне і заколотники прийдуть до влади, то вони так глибоко загрузнуть у внутрішніх проблемах, що їм буде не до захисту Ютланда. Позавчора ввечері ми з адміралом сперечались аж захрипли, проте кожен залишився при своїй думці.

— А у вас є альтернатива? — з надією запитав я.

— Вона напрошується сама собою. Не найкраща, звичайно… Хоча, це ще як подивитися.

— Земля? — припустив я.

— Якщо маєш на увазі земний уряд, то ні. Але моя пропозиція справді пов’язана з Землею. Це єдина сила, здатна забезпечити Ютланду мирне існування. З будь-яким іншим союзником, навіть найвірнішим і найнадійнішим, планета приречена перебувати під постійною загрозою війни. Та, на жаль, Земля — союзна держава. Рішення з питань зовнішньої політики там приймається шляхом узгодження позицій усіх суб’єктів Конфедерації, а це дуже тривала процедура. Поки йтимуть переговори, майже напевно станеться витік інформації, і всі дізнаються про походження ендокринолу. Коли ж навколо Ютланда виникне конфліктна ситуація, земляни не квапитимуться зі своїм втручанням, а вирішать дочекатися, чим усе закінчиться. Інша річ — і в цьому полягає моя ідея — запропонувати найбільшим фармацевтичним компаніям Землі концесію на виробництво ендокринолу. Не сумніваюсь, що вони без найменших зволікань ухопляться за цю пропозицію. Тоді й у земного уряду розв’яжуться руки — безпека Ютланда з питання міжнародних відносин перейде у площину захисту економічних інтересів. А тут земляни діють швидко й рішуче. Гадаю, їм навіть не знадобиться надсилати сюди війська. Сам факт укладення угоди про концесію убезпечить Ютланд від можливої агресії. Ніхто не ризикне виступити проти Землі.

— Непогана ідея, — зауважив я. — Проте я певен, що батько сприйняв її в багнети. Навіть спробую вгадати що він сказав: „Не дозволю продавати планету плутократам!“

Павлов мимохіть посміхнувся:

— Майже вгадав. Правда, замість „плутократів“ він вжив вираз „акули капіталізму“, але це деталі. Виявляється, ти пам’ятаєш свого батька краще, ніж я думав. — Капітан відсунув убік порожню чашку. — Ну що, Александре, підемо навідаємось до наших? Повір, вони не тримають на тебе зла через те, що ти син Бруно Шнайдера.

Я вже збирався погодитись, але дещо пригадав.

— Стривайте, сер. Я хотів би з’ясувати ще один момент. Ви сказали, що „Маріана“ — єдиний викрадений корабель. Це, часом, не через мене? Ну, в тому сенсі, щоб привезти мене сюди.