Юрій Пересічанський - Вигнання в Рай. Роман

• Название: Вигнання в Рай. Роман
• Автор: Юрій Пересічанський
• Жанр: Русское современное

Народжуватись у часи змін – річ не вельми вдячна. Але головний герой роману художник Сергій Богданенко народився і ставав людиною якраз у часи змін – Україна перестала бути частиною Радянського Союзу і стала незалежною державою. Земне коханя до жінки й небесна любов до Бога й Батьківщини – чи можна їх поєднати? В яких стосунках існують Бог і створений ним народ. Як досягти щастя в земному житті, щоб це не супречило життю вічному? Ці, та багато інших питань визначають життя Сергія Богданенка.

---

Вигнання в Рай Роман Юрій Пересічанський

© Юрій Пересічанський, 2017

ISBN 978-5-4485-8549-4

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Згідно з відомою настановою китайської мудрості народжу- ватись у часи змін – річ не вельми вдячна. Але головний герой роману художник Сергій Богданенко не лише народився, але й ставав людиною якраз у часи змін, та ще й змін щонайсуттєвіших, змін як в особистому житті Сергія, так і в житті його Батьківщини – України, яка перестала бути частиною Радянського Союзу і стала незалежною державою.

Земне коханя до жінки й небесна любов до Бога й Батьківщини – чи можна їх поєднати? В яких стосунках існують Бог і створений ним народ, і чому церква українського народу має бути саме Українською Церквою? Як його досягти, цього омріяного щастя в звичайному земному житті – і щоб це не супречило життю вічному? Ці, та багато інших, не менш суттєвих питань визначають життя Сергія Богданенка. Відповіді на ці питання нам і доведеться шукати разом із Сергієм.

Частина перша

1

«Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я твоє…», – цю, одну з найкоротших, але водночас і одну з найпроникливіших молитов, першонавчителем котрої був сам Ісус Христос, Сергій мимовільно почав промовляти, зупинившись перед новозбудованим храмом Божим, вірніше молитва сама почала промовлятися в душі Сергія, коли перед його очима постала ця новостворена краса. Не занадто велика за розміром, будівля храму була, втім, цілком помірною для стилю козацького бароко, в якому цей храм якраз і був створений – вочевидь, будівничі цього храму прагнули створити не просто прихисток для прихильників якогось абстрактного християнства, а отчий дім для нашого рідного українського православ’я, отчий дім для всіх, хто визнавав своїм батьком Господа Бога, а своєю матір’ю – Україну. І це їм дійсно таки вдалося. Щедро яскріючи в променях травневого ранкового сонця святковістю свіжовифарбуваного тиньку, так вдало поєднаного з урочистою строгістю кладки червоної облицювальної цегли в тих неповторних обрисах краси, що зродилися в час боротьби за волю, і були названі українським козацьким бароко, храм неначе сам собою виріс на цьому пагорбі, народжений плодючою українською землею.

Поставивши долі дві валізи зі своїм нехитрим реманентом та одягом, Сергій довго стояв, вдихаючи на повні груди цілющу лагідь травневого повітря і насолоджуючись казковим видивом собору під акомпанемент веселого птаства. Сергій був досить міцної статури, хоча й доволі струнким молодим чоловіком вище середнього зросту з коротко стриженим густим чорним волоссям і карими очима на чисто виголеному смуглявому обличчі з твердими мужніми рисами, може навіть занадто твердими й занадто мужніми, якщо зважити на професійний статус Сергія, адже був він художником, та ще й не просто художником, а художником, що працював у релігійній царині: Сергій займався реставрацією та розписом храмів, писав ікони. І це була не якась там творча забаганка примхливого художника – отримавши професійну художню освіту, Сергій потім продовжив свої мистецькі пошуки, захопившись осягненням вершин релігійного духу. Він вивчав релігійні тексти, особливості релігійного малярства, жив у монастирях, вивчаючи таємниці іконопису, доки, врешті-решт, не отримав офіційного благословення найвищих церковних властей для розпису храмів та писання ікон. Поринувши з головою в омріяну ним працю, Сергій за досить короткий час став одним з найвідоміших і найдосвідченіших майстрів у цій царині, а на думку декого навіть найкращим майстром церковного малярства.

От і зараз Сергій приїхав до цього центрально-українського села з характерною назвою Веселе якраз для того, щоб виконати розпис цього саме, посталого перед ним храму. Православна громада села Веселого на чолі з місцевим отцем Михайлом запросила Сергія виконати розпис новозбудованого собору, і він охоче погодився. Приїхав Сергій із Києва, де він мешкав разом зі своєю мамою, до села Веселого приміською електричкою, адже автомобіля свого поки що не мав, оскільки, незважаючи на те, що мав славу одного з найкращих, якщо не найкращого майстра своєї справи, і замовлень у нього було настільки багато, що він мав можливість вибору між пропозиціями, Сергій брав в оплату за виконану роботу рівно стільки грошей, скільки йому необхідно було для більш-менш нормального існування, в усякому разі не більше, ніж в середньому отримував за свою роботу пересічний громадянин його рідної, поки що на загал не багатої України. Сергій вірив, що, подарувавши йому щастя насолоджуватися своєю майстерністю і можливість дарувати це щастя іншим, Господь Бог міг і забрати в нього це щастя, вірніше це щастя само покинуло б Сергія, якби він проміняв високу насолоду чистим духовним мистецтвом на ті насолоди, які купуються за гроші, адже десять Христових заповідей були для Сергія не простими словами, а десятьма засадничими основами його життя і його мистецтва – це був підмурівок, на якому він будував свій власний храм, храм спілкування з Богом і з божим народом.

Солодке передчуття нової праці опановувало душу. Передчуття нових осягнень, нових наближень до таємниць буття солодко забриніло в серці Сергія. Нова праця: «… хліб наш насущний дай нам сьогодні і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…», – знову й знову із самих потаємних глибин його єства виринала молитва, адже молитва і праця злилися для нього воєдино, праця і була для нього молитвою.

Це була одна з тих митей, які так любив переживати Сергій, митей, що єднали його з буттям, коли він наче опинявся раптом сам на сам із небом і відчував, що небо починається отут, в його очах, відчував, що це небо – його небо, як воно було його небом, коли він ще боявся вивільнити свою маленьку дитячу ручку з надійної материної руки, як воно буде його небом, коли його плоть відійде в небуття. А зараз, коли в безладі прочитаних книг і написаних картин вже губиться обрис межі, за якою, добираючись до дна невичерпних істин, починаєш відчувати світло незнищенності, вже все одно, з якого боку розпочинати відлік років, котрі все одно завжди ведуть у вічність. Найважче ж і найнагальніше – віднайти те слово, той колір, ту гармонію, якими можна було б означити, виразити мить, з якої небо починає вже бути твоїм.

– Подобається? – вихопило Сергія із солодкої задуми питання, промовлене ласкавим жіночим голосом.

Сергій озирнувся і помітив поряд із собою невисоку худеньку сивоволосу бабусю з ласкавою співчутливою посмішкою, що наче розлилася зморшками по всьому обличчю.

– Ще б пак, хіба ж це може не подобатися, – в такому ж доброзичливому тоні відповів Сергій.

– Три роки ми його будували всією громадою, – значуще похитала головою бабуся, – а найбільша дяка отцеві Михайлу, це все він, це його заслуга, якби не він, то, мабуть, нічого б і не було… Та, слава Господові, все тепер позаду, ось який красень на славу Божу тепер у нас стоїть, – бабуся перехрестилася на храм і схилила на мить голову. – Тепер от чекаємо, – повела вона далі, наче довіряючи якусь таємницю, – на одну велику людину аж із самої столиці, – підняла вона трохи скоцюрблений старечий вказівний палець. – Це теж отець Михайло, це він домовлявся, він клопотав, і таки добився свого, таки вмовив цю столичну знаменитість. Так що розпис нашого храму буде робити найкращий художник аж із самого Києва! Он як! І тепер ми оце ждемо, ось-ось цей самий художник має вже приїхати до нас і розпочати вже роботу.

– І як же ви собі гадаєте, – з насмішкуватою зацікавленістю спитав Сергій, – це ваше велике столичне цабе приїде до вас, мабуть, якимось дуже дорогим автомобілем, чи як?

– А як же ти хотів, – здивовано глипнула на нього із-під сивих брів бабуся, – це ж тобі аж із самого Києва самий найзнаменитіший майстер! Тут до нас нещодавно, коли храм уже закінчували будувати, один районний начальник приїздив, не найголовніший начальник, а там він чи будівництвом керує, чи культурою, точно вже не знаю, а так приїжджав по закінченні спорудження церкви нашої, щоб якось там і собі приписати заслугу цього спорудження, сфотографував тут його ще один журналіст, що з ним таки й приїхав. Стаття тоді ще була в нашій районній газеті з тією самою фотографією того самого начальника про те, як наше районне начальство турбується про духовність, будує храми і все таке. А до чого, ти мені скажи, тут те районне начальство? Все тільки отець Михайло, все тільки він сам! Думаєш, не ходив отець наш по тих начальницьких кабінетах, і в районі, і в області? Ще й як попоходив! Та ніде ніхто й копієчки не дав. Нема грошей казали. Нема, та й годі. І пішов тоді отець Михайло до добрих людей, і давали добрі люди, дай Бог їм здоров’я, – бабуся знову перехрестилася на церкву, – давали хто скільки міг на побудову храму. І збудували ми цей храм на ті гроші. А як вже збудували, тоді вже приїздить начальство, фотографується тут, ось, мовляв, як ми тут турбуємося… А про що я, власне? – похопилася раптом бабуся і на мить задумалася. Було зрозуміло, що це була улюблена бабусина тема, і цю легенду про заслуги отця Михайла в побудові храму вона готова була розповідати повсякчас до речі й не до речі, частіше, мабуть, таки не до речі. – А-а-а… – радісно махнула рукою бабуся. – Це ж я про того самого районного начальника, як приїжджав він до нас, то приїжджав на такій величезній чорній іноземній машині, так це ж тільки якийсь маленький районний начальничок, а ти питаєш, чи приїде до нас той великий столичний художник якимось дорогим автомобілем. Звісна річ, що автомобілем приїде, звісна річ, що не дешевим, мабуть, що не гіршим автомобілем, ніж той, яким приїздив наш начальник. А може, й не одним автомобілем він до нас приїде, навряд чи він сам до нас приїде, напевне, що його будуть супроводжувати якісь начальники, та не такі начальники, як той наш миршавенький районний, а якісь обласні, а може й навіть аж столичні, адже ж художник той, він один такий на весь світ, а начальства того он скільки, видимо-невидимо.