Оксана Мазур - Казки для дорослих дівчаток

• Название: Казки для дорослих дівчаток
• Автор: Оксана Мазур
• Жанр: Современные любовные романы
• Год: 2017

В книжці зібрано дев’ять оповідок про життя різних жінок: деякі – наші сучасниці, живуть звичайним життям, вирішують насущні проблеми; інші – принцеси чи міфічні створіння з минулого. Але і перші, і другі прагнуть кохати і бути щасливими, хоч, можливо, кожна з героїнь по-своєму розуміє любов і гармонію. Життєві історії героїнь далекі від сюжету про Попелюшку, як і реалії життя від гламурної казкової канви, але сила духу, гумор і вміння поєднувати правдиву жіночність з чоловічим баченням світу роблять історії своєрідними, а несподівані розв’язки тримають інтерес читача.

---

Оксана Мазур Казки для дорослих дівчаток

В очікуванні Дракона

Вона народжена, щоб стати офірою, це не обговорювалось, бо, по суті, було єдиним оправданням і метою приходу у світ. Тринадцята донька тринадцятої доньки, принцеса голубої крові, рафінована аристократка від маківки акуратної невеличкої голівки аж до кінчиків округлих блідо-рожевих нігтиків маленьких ступень з високим підйомом вуличної танцівниці, таким непристойним для потомственної спадкоємиці, але цілком логічним для призначеної в жертву. Її викличний еротизм, що вистрілював арбалетною небезпекою, навіть коли несформовану півдитячу фігурку кутали аж під горло важкими фалдами тканої геральдикою парчі, поверх для надійності закриваючи золотавим лисячим хутром, аби вже й натяку на приховану жіночність: бо має вберегти себе до означеного дня, коли Дракон раз на триста років прийде забрати своє. Але очі її, непевні у барві, коли зелені, у тон смарагдовим підвіскам на скронях, коли густо-сірі, як холод у шпарах старої камінної кладки фамільного замку, звідки ні на крок останні, зрештою – єдині, сімнадцять літ, а кладка та, Господи, в’їлась у рисунок долонь, бо що ж робити цілими днями, як от лиш роздивлятись і обмацувати, просто щоб скоротати час, адже про втечу чи хоч би й можливість мати альтернативу визначеної долі навіть не замислювалась.

«Femme Fatale» – часами крутилось в її голівці смаковите у своїй гаркавості, загадкове присмертним хрипом туркотливого чоловічо-голубиного вибульку чужої мови, почуте років зо три тому від іноземного посла, що не зміг втримати захопленого вигуку при погляді на тоді ще дрібне дівча з розбитим всесвітом на денці широких зіниць, прокапаних беладонною. Що побачив досвідченим оком багатолітній ловелас у переляканій дівчинці, котра зростала без батьківської і матірньої ласки, бо доля рокована століттями до того, то ж нащо зайві звиканні і розпачні сльози, як прийде момент істини, краще хай собі пагінцем відірваним у холоді склепу. Очі не бачать – серце не болить.

Відтоді часто думала собі, чи то вона власне фатальна жінка, чи йшлось про відомий фінал її долі, якому не мож суперечити… Дівчинка, народжена для відкуплення, що життя її стає виповненим лиш в останню мить, коли залишиться сам на сам зі страшною потворою, котра гострими пазурами роздере фарфорову білість шкіри, лускатою бридкою пащекою жертиме її пульсуюче серце, поки вона, ще жива і при залишках тями, захлинатиметься власною кров’ю, і все заради цілого королівства і спокою тих людей, яким нема до неї таки направду жодного діла, от лиш би вона прийняла свою рокованість. А чи хоч один-одненький поцікавився, як живеться покинутій перестрашеній дитині, хоч тихцем підсунув під важенні двері замкової брами клаптика листа, перекаракуленого невмілою рукою чи хоч би глянув співчутливо на тонку билинку постави юної принцеси. Ан ніт. Боялися. Гидували. Бо ж найбільше людям властиво ненавидіти тих, кого образили, а чим більш образили – тим ненависть сильніше застує серце. А хіба можна сильше образити, як прирікши на мучеництво? То й ненависть до майбутньої жертви шкалила. Нікчемні людці… Зрештою, вона теж навчилась їх ненавидіти. То був її щит, персональні мури, що втримували на ногах, і в момент найвищої тональності металевого звуку у скронях із силою вганяла довгі хижо-вигнуті нігті у м’якуш долонь, аж цівкою зміїлась темно-червона кров. І пахла та кров чогось дикими ліліями…

Зрештою, мала один спогад. Хто зна, чи був то направду спогад, чи просто кольоровий сон у сірому розтрісканому окаміненню її холодної темниці. Тоді ще зовсім манюня дівчинка, золотаве курчатко в опушші ясно-рудих неслухняних промінчиків хвилястого волосся, жадібно вдивлялася в небо. Звичайне липневе небо, голубе, високе, з білими баранцями мережива хмар. Звичайне для тих, хто жив на волі. Чарівне для приреченої на самотність у глибокому мішку замкової безнадії. Вузька бійниця вікна впускала надто мало літнього свята, та якими цінними були дюйми, хвилини, мрії… Раптом віконний проріз зачорнів силуетом і під ноги маленькій принцесі впала ромашка.

– Я врятую тебе від злого Дракона! Бо я тебе люблю! – замурзане хлопчаче личко засвітило густими веснянками і білющими зубами, а потім видіння щезло легкою різзю у натомлених очах, що вже й не знала, чи таки було, чи привиділось. Але ромашка жовтим серцем гріла сирі плити підлоги, як кавальчик сонця, котрий тепер з нею, як оті веснянки, як єдина таємниця, що ховатиме в душі, аж поки прийде час. І ота скажена надія: а раптом! Раптом її врятують і житиме в ромашковому полі під променями теплого сонця, і вже ніколи не болітиме спина від постійної сирості, а довкола хлюпатиметься море барви, а не лише ясна пляма її розтріпаних кіс, недоречно блискучих і святошних в оточенні домовини шерехатих плит.

А сьогодні щось так важко на серці, наче весь оцей чортів замок навалився грудою збитих плит і поховав ще живою під гидкою сірістю власного зла. І спина нині болить немилосердно, особливо, де лопатки, хочеться роздерти шкіру, щоб довгими нігтями випустити той скажений біль на волю, хай врешті відпустить зі своїх розпечених пазурів, хай згине, хай летить геть, може й вона тоді б полетіла… до сонця… Таке гарне вересневе призахідне сонце, так ласкаво торкає ясними промінцями її розплетену косу, засіваючи бронзяними іскрами, гублячись у пишноті ваги волосся.

Під мурами зачулися п’яні співи і регіт сторожі. Ах, ну так… сьогодні ж у принцеси день народження. Вісімнадцять. Повноліття. Тепер кожен прожитий день – чергова сходинка на олтар, бо почався відлік, а коли мить фіналу – не знає ніхто. Нерви стають натягнутими струнами, що годні обірватися кожніської миті, та що там нерви – вени, артерії. Кожен вдих може стати межевим. Такий немилосердний холод, аж біль у спині зворохобився диким звіром, вив’язуючи тонке тіло морськими вузлами, заповнив собою весь простір доокруж. Нічого, окрім лещат болю і п’яного завивання стражників. Вони не її охороняють, вони її стережуть, аби не вирвалась на волю, бо якби раптом грудьми на важкі двері і вперед до сонця – перепинили б схрещеними списами, скрутили б за спину руки і волоком тягли у темні покої, бо не суть, що принцеса, суть – що чийсь парадний обід, відкупний дар на золотій тарелі, сама по собі тризна.

Нікчемні людці. Ненависні.

Крижаний протяг гучно траснув дверима принцесиної спальні, рвонув штормовою хвилею, змітаючи на шляху книги, порцелянові статуетки, запалені свічки, шпурляючи на камінь підлоги, перетворюючи на друзкате місиво. Вальнув міцним кулаком у велетенське пристінне дзеркало і воно дзвінким суголосним стогоном осипалося з кованої рами, а протяг вив і реготав, штурхаючи бліду принцесу в зболену спину. І коли вже несила втриматись на ногах, то повзла, повзла, повзла, ламаючи нігті, вириваючи з м’ясом, подалі від розмаханих дверей, до стіни, щоб притулитись і вгасити нестерпний біль хоч секундним дотиком. Гострий край люстеркової скалки різонув долоню, аж схилила голову. Вогник ожилої свічки скочив високим стебельцем, освітивши густий морок, біль у лопатках вибухнув вулканічною лавою, розтявши волокна м’язів, вистріливши багряно-золотим фонтаном нереальності. Сльози застили очі, відображення в срібному глянці рябіло і тратило реальні контури, але чогось відчувала, що мусить дивитись…

Принцеси не було. Амальгама всміхалась широким вищиром Дракона. Прекрасного. Золотого. Вільного. Спина уже не боліла, бо народила два ідеальних велетенських крила, міцних, тонколускатих, наче парчевих. От і сповнилось призначене. Дракон зареготав і з пащі вирвався довгий вогненний шлейф.

Нікчемні людці.

Принцеса відплатить за все. Принцеса-Дракон.

Химера розправила крила, важко піднялась у повітря. Перший політ, солодкий, як дикий мед, п’янкий, як очікування поцілунку, гострий, як біль зради. Дракон крикнув і голос цей нагадав пророцтво про кінець світу і всі напасті для грішників, що вже не врятуються жодним каяттям чи колінкуванням. Дракон осідлав вітер.

То було абсолютно неймовірне відчуття – сатисфакція за всі роки несвободи, підконтрольності і сирої холодної півтемряви з короткими вкрапленнями блавату у вузьких бійницях грубезних стін недавньої камінної могили. Чорний шовк нічного неба огортав коштовним плащем, королівською мантією і Дракон сотворився богом, всевладним велителем, небезпечним і справедливим у бажанні помсти, бо врешті настав день сповнення, отой, що раз на триста літ… Веснянки зірок були єдиним ледь стримуючим фактором, але таким павутинно-тонким, що, ніби розуміючи власну неспроможність і недоречність нагадування, тихо гасли, ховаючись в небесних складках.

Два граційних круги територією замку, і вже стрімке піке до обраної цілі. Прекрасна химера. Нікчемні людці. Вища справедливість в дії.

Сторожа далеко не втекла, хоч моментно протверезіли всі вої, ніби й за всеньке життя жодної гальби не те що міцного трунку, а й легкого пива не бачили; їх верески були тонкими і смішили новоявленого бога, а чорний гарячий попіл з характерним запахом спаленої плоті вітер пригорщами сіяв нічними травами, хай ростуть ромашки, ромашки врятують світ, чи хоч це королівство. Колись. Хай означиться ромашкове поле, сніжаним крижмом кутаючи долину смутку, золотими цяпками сонячних серединок освітлюючи дорогу заблуканим подорожнім, отим, котрі здалеку, отим, що непричетні.