Олександр Маяков - Іграшка

• Название: Іграшка
• Автор: Олександр Маяков
• Жанр: Русское современное

Кілька гравців, які грають один з одним. Або один одним. У кожного з них свій стиль гри і свої цілі. Хто гравець, а хто іграшка?

---

Іграшка Олександр Маяков

© Олександр Маяков, 2016

© Олена Макова, дизайн обложки, 2016

ISBN 978-5-4483-5091-7

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

– Скільки тобі років? – Запитав чоловік, лежачи на ліжку.

– Жінкам не ставлять таких питань. – Кокетливо відповіла брюнетка, розчісуючи своє волосся перед дзеркалом. Дзеркало було широким і висіло на рівні плечей. Ноар бачила в ньому відображення свого обличчя і плечей. Тьмяне світло торшера в кутку створювало приємну напівтемряву і дозволяло привести розпатлану зачіску в порядок. Але, на жаль, на макіяж його вже не вистачало. Але Ноар не вперше відвідувала «Клуб самотніх сердець», тому її макіяж був мінімальний. Лише маленька лінія тіней і витончений вигин помади на губах. Підправити це напівтемрява дозволяла.

Кімната виглядала специфічно. Крім ліжка, торшера і дзеркала на стіні в ній була тільки вішалка в протилежному кутку від торшера і невеликий журнальний столик, на якому лежали контрацептиви. Торшер і вішалка розташовувалися по кутах біля стіни, де стояло двоспальне ліжко. З боку, де стояла вішалка, примостився і невеликий журнальний столик. Навпроти ліжка висіло дзеркало. Відстань від ліжка до протилежної стіни було досить великим, метра три. Взагалі кімната була велика, але мінімум меблів робив її порожньою, а білі стіни візуально розширювали простір. У протилежних кутках, що примикають до стіни з дзеркалом, знаходились двоє дверей. Одні вели в чоловічій коридор, інші в жіночий.

– Але все ж. – Наполягав чоловік.

Ноар повернулася до нього. На ній було лише білизна із чорного мереживна і панчохи. Чоловік лежав оголеним, прикрившись простирадлом.

– Ти хочеш це знати? – Серйозно запитала вона. Чоловік кивнув.

– Добре. – Сказала вона. – Пограємо в гру. Скільки мені, а? Скажи.

– Років … – чоловік присів на ліжку. – Двадцять п'ять?

Ноар розсміялася.

– Дякую за комплімент! – З посмішкою відповіла вона. – Але я кажу, що мені двадцять сім?

– Я не вгадав? – Засмутившись запитав чоловік.

– Ні. – Похитала головою Ноар. – Мені тридцять два, але це секрет. – Вона приклала пальця до губ і розсміялася знову, дивлячись на здивоване обличчя чоловіка.

– Неймовірно, – тільки і зміг відповісти він.

– Нічого дивного. – Ноар витончено розгорнулася до дзеркала на пальцях і продовжила свій туалет. – Здорове харчування, міцний сон, мінімум стресу…

– Пластика? – Продовжив чоловік.

– Фу! – Скривившись, голосно вимовила Ноар. – Я ще не настільки стара, щоб лягати під ніж.

– Деякі жінки лягають під ніж і раніше.

– Мені ще рано. Допоможеш? – Одягаючи плаття, попросила Ноар. Чоловік піднявся і голий підійшов до неї, що б застебнути блискавку на спині.

Ноар одяглася і повернулася до чоловіка.

– Ти підеш прямо так? – З посмішкою запитала вона.

– Якщо з тобою, то так. – Відповів чоловік.

– Ти ж знаєш, що за правилами, ми не маємо права виходити в протилежну двері.

– Знаю. – Сумно відповів чоловік.

– Ти засмучений? – Все ще перебуваючи в його обіймах, запитала вона.

– Мені сподобалося. – Тихо сказав він.

– Мені теж. – Відповіла вона і попрямувала до своїх дверей.

– Ми ще побачимось? – Запитав він слідом.

– Якщо леді Фортуна посміхнеться тобі! – Озирнувшись з посмішкою, відповіла вона і вийшла. Зітхнувши, чоловік почав одягатися.

– Але я сподіваюся, що Фортуна буде на моєму боці. – Прошепотіла Ноар, закривши двері з того боку. – Номер п'ять. – Задумливо промовила вона, дивлячись на номер кімнати, який випав їй. У «Клубі» було всього дев'ять таких кімнат, кожна мала по два входи з протилежних коридорів. З одного заходили чоловіки, з іншого жінки. Вони не знали, хто увійде з того боку, так як перед початком, вони тягнули жереб, кому який номер випаде. Сьогодні Ноар випав п'ятий номер. І цього… випав п'ятий. Такі умови «Клубу самотніх сердець»: раз на тиждень, в певний час, учасники «Клубу» відвідують його. З різних сторін входять в кімнату жеребкування. Чоловіки в свою кімнату, жінки в свою. Там вони вибирають номер і йдуть в коридори, звідки потрапляють до кімнат. У кімнатах їх чекає ліжко, презервативи і партнер, якому випав той же номер. І ціла година часу. Кожен партнер має всього одне право відмовитися від інтимного зв'язку. При повторній відмові, його виключають з «Клубу». Так, обидва зобов'язані зайнятися сексом. Суворо? Чи не справедливо? Можливо, але месьє Гастон, власник даного закладу, якому кожен член клубу платить по сто євро за візит, вважає, що це краще ніж сидіти за столиком і воркувати про казна що. І знаєте що? Дана практика дала свої плоди! Щомісяця одна, дві, а то і три пари йдуть разом і вже не повертаються сюди як прості члени «Клубу». Правда, одна пара розлучилася після місяця сімейного життя, і повернулися сюди знову, але це було одного разу, і на загальну статистику не вплинуло. А статистика досить не погана, в день таких заходів цілих сім. О дев'ятій ранку перший і о дев'ятій вечора останній. І це сім днів на тиждень! Звичайно, у нього є і витрати, але дохід така установа приносить не маленький.

Ноар покинула «Клуб» на самоті, а в кімнаті номер сім сталося наступна розмова.

– Ти допоможеш мені одягнутися? – Невпевнено запитала Марі. Вона напівлежала на ліжку. Її коротке руде волосся було скуйовджене, від чого вона була схожа на лисицю.

На відміну від кімнати Ноар, тут були ввімкнені стельові лампи денного освітлення, і вся кімната була залита білим світлом. Від цього кімната нагадувала лікарняну палату.

– Звичайно допоможу. – Відповів Ноель одягаючись. Він сидів на краю ліжка. Ноель спробував посміхнутися, але Марі зупинила його.

– Не треба. – Стримано вимовила вона. – Я знаю, що викликаю жалість.

– Ні, чому? – Похитав головою Ноель. – Ти дуже приваблива, у тебе гарна фігура.

– Дякую, – опустивши голову, промовила Марі.

– Можна тебе запитати? – Запитав Ноель.

– Як я сюди потрапила? – Питанням на питання відповіла дівчина.

– Ну, і це теж.

– Моя бабуся, графиня де Лафара, привела мене сюди. – Відповіла Марі.

– Ти графиня де Лафара? – Здивувався Ноель. – З тих самих? У вас ще синій герб з трьома запаленими смолоскипами.

– Так, – кивнула Марі. – Марі де Лафара. Ти здивований?

– Зізнатися, так. – Кивнув хлопець. – Навіщо такий дівчині як ти, ходити в подібне місце.

Марі тихо засміялася.

– Все просто. – Сказала вона. – Хоч я і графиня, крім титулу і невеликого маєтку у мене нічого немає. Звичайно, дядько Жуль допомагає грошима, точніше, я живу на його шиї. Бабуся не вічна, а так… у мене є шанс вести повноцінне життя.

– А без «Клубу» ти вести його не можеш? – Запитав Ноель.

– А хто захоче лягти в ліжко з калікою. – На очах Марі з'явилися сльози. – Бачив би ти вираз власного обличчя, коли увійшов до кімнати.

– Стоп! – Сказав він і повернувся, нарешті, до Марі. Вона так і напівлежала на ліжку. Вона зігнула ноги, прикриваючи оголені груди. Закритися руками вона не могла, так як замість них у неї були два обрубка, сантиметрів по десять від плечей.

– Я не очікував такого. – Чесно виголосив Ноель. – Ти, правда, повір мені, дуже вродлива. – Він провів рукою по її щоці, волоссю. – Ти прекрасна. У тебе витончена фігура, тонкі риси обличчя і це розпатлане волосся… але руки. Що трапилося з ними?

– Коли мені було п'ять, ми з батьками поїхали до Бресту, до родичів мами. По дорозі ми потрапили в сильну зливу, машину повело і ми врізалися у вантажівку, що перевозила сталеві листи. Від удару нашу машину розвернуло, а кріплення на вантажівці злетіли і листи, як сотні гильотин, обрушилися на машину. Я сиділа ззаду, пристебнута і потягнулася до мами, яка сиділа попереду. В той момент машину розрізало на дрібні смужки. Торкнулося тільки передню частину, її перетворило на місиво. Мені ж відрізало тільки руки. – Вона розповідала на диво спокійно, тільки сльози котилися струмком по її щоках.

Ноель мовчки сидів і слухав. Він, наївний шмаркач, думав, що його доля важка. Але він хоч знає, що його батьки десь є на цьому світі. Точніше, він нічого не знає про своїх батьків, так як його підкинули в притулок. Як в дешевій мелодрамі, принесли в кошику вночі до порогу, постукали, залишили кошик і втекли. Банально. Він ріс серед таких же покинутих як і він. Точніше, до сих пір живе там, адже йому лише на словах вісімнадцять років, а на ділі тільки шістнадцять. У «Клуб» він потрапив тільки за допомогою одного свого знайомого, з яким він спілкувався, тікаючи з притулку. У знайомого були гроші, якими він і купував собі друзів. Одним з таких друзів і був Ноель. Для знайомого це було щось на зразок розваги. З повіями простіше, ти вибираєш сам з ким спати, а тут лотерея. Ноелю було все одно куди йти, тому він став членом «Клубу» за компанію. Це сталося, як раз сьогодні і Марі була його першою партнеркою в «Клубі».