Олександр Маяков - Вовчиця

• Название: Вовчиця
• Автор: Олександр Маяков
• Жанр: Русское современное

Північ, ліс, сніг і любов. Як зміниться життя молодого лісника після зустрічі з вовчицею? Чи зможе він повернутися до своєї хорти?

---

Вовчиця Олександр Маяков

© Олександр Маяков, 2016

© Олександр Маяков, перевод, 2016

Редактор Інна Нюсьман

Редактор Надія Леоничева

ISBN 978-5-4483-3511-2

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Північ Норвегії, місце, де коротке літо і довга зима. Зима, яка вкутує вікові ялини білосніжною ковдрою. Рай для романтика, дикого звіра і… покидька. Інгвар не відносився ні до перших, ні до других, ні, тим більше, до третіх. Він був відставним солдатом, що вирішив влаштуватися на просторах півночі. У свої двадцять дев'ять років, Інгвар завершив кар'єру військового. Він не міг похвалитися бойовими нагородами або пораненнями. І це не тому, що він боягуз чи поганий солдат, а тому, що Норвегія мирна країна. Поступивши в двадцять років на службу добровольцем, Інгвар дослужився до капрала і пішов у запас. Звичайно, служба в лавах рейнджерів обіцяла хорошу кар'єру, але Інгвар не був кар'єристом. Він просто шукав своє місце в цьому житті. І місце в строю, та з автоматом його, чомусь, не влаштовувало.

Інгрід, мати Інгвара, бачила його в якості юриста. Тільки сам Інгвар себе там ніяк не бачив. Ні, йому подобалися костюми, випрасувані сорочки, краватки, але він знайшов це і в армії. Навіть більше, мундир був йому привабливіше, ніж фірмовий костюм. Можливо, це і було причиною, по якій він в одну мить зірвався і пішов служити. Так само раптово зірвався і подав рапорт на звільнення.

І ось уже майже рік, як він працює лісником у цьому північному краю. Дерев'яний будинок і безкраї ліси, його володіння. Робота не курна, тиха. Стежити, щоб браконьєри не відстрілювали звіра, а звір не ласував мисливцями. Останнє, до речі, зустрічається частіше. Так як отримати ліцензію на полювання особливих труднощів не варто, та й зброю купити не проблема, а ось навчитися нею користуватися – інша справа. Інгвару вже доводилося мати з такими справу. Приїхали якось панове не бідні на полювання. Показали ліцензію, узгодили маршрут і вирушили в ліс. Інгвар пропонував їм супровід, але отримав делікатну відмову. Мовляв, самі не маленькі, впораємося. Не минуло й двох годин, як горе мисливці прибігли назад, розгубивши по дорозі і зброю, і припаси. У жаху вони яскраво описували величезного вовка з червоними очима і людським поглядом. Інгвар, звичайно, не повірив у ці страшилки. Але, як лісник, зобов'язаний був перевірити. Він пройшов за маршрутом «мисливців» і не знайшовши нічого, крім звичайних вовчих слідів, повернувся назад. Звичайно, зустріч навіть із звичайним вовком загрожувала обернутися трагедією. Але вовк звір розумний і, думав Інгвар, углядівши трьох ідіотів, які в страху кидають зброю і зі страшними гримасами тікати від нього, він, скоріше всього, заллється істеричним сміхом, ніж буде наздоганяти обід. Та й вовки в цьому районі гості рідкісні.

Браконьєрів Інгвар ще не зустрічав, але начувся про них.

У двадцяти кілометрах від кордону його володінь знаходився невелике містечко Сагбрук. Колись у Сагбруці промишляли вирубкою лісу, але потім любителі природи домоглися свого і лісопилку прикрили. Були часи, коли Сагбрук майже вимер, але один заповзятливий пан вирішив відкрити тут курорт. Чи то його фінанси не витримали усього розмаху підприємства, чи то конкуренти постаралися, але з усього запланованого був побудований всього один готель. Після чого будівництво згорнули, готель продали, а невдалий туристичний магнат пустив собі кулю в лоб, під гнітом боргів.

Новий господар готелю хоч і був не настільки багатий, але розумніші був точно. Він заморозив те, що залишилося недобудоване до кращих часів, привернув спеців і почав свій невеликий бізнес. Спочатку туристів було мало, але з часом стало більше. З припливом туристів і Сагбрук став оживати. Влада згадала про старе, майже померле містечко. Держава профінансувала створення музею та реставрації лісопилки. Вона так само стала місцевою визначною пам'яткою. І не повірите, Сагбрук ожив. Звичайно, це додало клопоту і ліснику, але Інгвар прийшов сюди вже в новий розквіт Сагбрука і просто не застав ті часи. А ось його попередник пішов саме через, за його словами, метушню з туристами.

По правді кажучи, Інгвар не було в тягар пройтися по лісу з групою туристів. На відміну від мисливців, туристи завжди ходили з лісником. Це пояснювалося багатьом. І відсутністю зброї, і страхом заблукати.

Інгвар завжди з цікавістю спостерігав за захопленими обличчями туристів. Вони, як діти, із захопленням дивилися на звірів, природу. Під вечір, набравшись вражень, втомлені, вони поверталися в Сагбрук. Іноді, з ними повертався і Інгвар. Життя в лісі прекрасне, але поповнювати припаси краще все-таки в місті. Та й Хельга воліє зустрічатися з ним у Сагбруці.

Хельга, подруга Інгвара в цих місцях, служить в сагбрудцькій поліції. Не саме підходяще місце для молодої красивої дівчини, але їй це подобається. Колись її батьки познайомилися тут. Але тоді вже настали тяжкі часи, і через місяць після народження Хельги сім'я перебралася в Осло. З тих пір минуло двадцять п'ять років. Хельга виросла, стала поліцейською наперекір батькам і відправилася служити в тихе містечко. У конфлікті з батьками Сагбрук зіграв ключову роль. Або їх дочка буде ловити вбивць і маніяків в столиці або ж, по суті, відсиджувати службу в тихому містечку. А містечко було дійсно тихим. Населення ледве-ледве перевалило за дві тисячі, плюс дві-три сотні туристів. Крадіжки, тим більше вбивства, тут досить рідкісне явище. Так що поліцейських тут всього троє. Хельга і два старих раритету, які цілими днями ріжуться в карти. Тому в ділянці Хельга з'являється вкрай рідко, воліючи працювати в «полі». Іноді робота в полі заносить її до Інгвару. І тоді стервозна блондинка перетворюється в ласкаву і ніжну кішку. Так вийшло, що тільки Інгвару сподобалася ця дівчина в поліцейській формі. Ні, у неї були прихильники і до лісника, але справа в іншому. Коли Хельге було п'ятнадцять і її тіло стало цікавити представників протилежної статі, їй на очі потрапив один каталог. Це була невелика брошура з секс-шопу, показана на дозвіллі однієї подругою. Подруга Хельги фантазувала на тему фалоімітаторів, але Хельге це було не цікаво, так як позбавлятися невинності не входило в її плани. А ось розділ костюмів її зацікавив. Точніше, одне фото з нього. На фото була зображена жінка з хижим поглядом і гордо піднятим підборіддям. На жінці був шкіряний обтягуючий топ з декольте і поліцейським жетоном. На стегнах ледве трималися шкіряні шорти, а на ногах були надіті значні ботфорти. Голову вінчав багатокутний кашкет поліцейського. Напис під фото свідчив: «Не один чоловік не встоїть перед владою закону!» Фраза проста й банальна, але на Хельгу справила колосальне враження. Вона так і бачила себе в поліцейській формі, що зводить з розуму всіх чоловіків. Вона марила еротичними допитами ночами і вирішила піти служити в поліцію.

Мама з татом були в шоці. Розумниця і красуня Хельга вирішила все життя возитися з покидьками і ублюдками. Але Хельга так гарно і яскраво міркувала про обов'язок і справедливості, що батьки здалися. Та й, як вже говорилося, згадка міста юності батьків зіграла не малу роль. Хельга не була дурепою і не збиралася вести допити з маніяками і серійними вбивцями. Її мета була інша, підкорювати чоловіків своєю красою і силою мундира. Але тут її чекало розчарування. Чоловіки бачили в ній, в першу чергу, поліцейську і форма тільки заважала. А в цивільному одязі… такі відносини її не влаштовували. Саме поліцейський фетиш потрібен був Хельзі. І вона знайшла його в Інгварі.

Інгвару, як раз, подобалися жінки у формі. Від них віяло якоюсь неприступністю, що викликає бажання підкорити. І в один момент, Хельга і Інгвар зустрілися. Вона просто приїхала до нового лісника, як і належить поліцейському. Так уже склалося, що поліції і ліснику іноді доводиться співпрацювати. Хельга знала, що зустріне відставного солдата, але що він буде молодим, не розраховувала. У той день у неї був кепський настрій. Вона представляла зустріч зі старим воякою, який із ввічливості запросить її на чай. А вона, пославшись на невідкладність справ, відмовиться. Все обмежиться знайомством і ввічливим обміном посмішками. Але перед нею постав Інгвар. Довга дорога, нове місце, молодий чоловік був перед нею в неголеному і злегка розпатланому вигляді. Але це тільки підлило олії у вогонь лібідо Хельги. Саме таких чоловіків вона спокушала у своїх еротичних фантазіях. Серце дівчини тріпотіло. Вона була в кроці від реалізації своєї божевільної мрії.

Уявити собі стан Інгвара було складно. Треба було просто поставити себе на його місце. Звичайно, на відміну від Хельги, він не раз задовольняв свій фетиш, але йому, як будь-якій людині з певними нахилами, цього було мало. Це як заборонений плід, скуштувавши раз, хочеться ще і ще. І цей плід, дозрілий плід, був перед ним.