Василий Бережной - Пiд крижаним щитом (на украинском языке)

• Название: Пiд крижаним щитом (на украинском языке)
• Автор: Василий Бережной
• Жанр: Научная Фантастика

---

Заспокоївши Клару, тактовно поспiвчувавши їй, сусiди роз'їхались, i її вiллою знову заволодiла тиша. Дiвчина пройшла до блакитної кiмнати i втомлено сiла на кушетку. Провела долонями по лицю, зiтхнула й лягла горiлиць, пiдклавши руки пiд голову. Ну й день випав! I що з ним сталося, з тим Ником? Такий був лагiдний, витриманий i раптом... Атавiзм, психiчний атавiзм! Кларi було соромно за нього i боляче, i в глибинi душi пробивався струмочок жалю. Де вiн її вперше побачив? Чи не в Гiрському пансiонатi в Криму? Так, так, там i Вiра була. Вони познайомилися бiля мармурової альтанки, вiн щось дотепував, усi смiялися. Затим умовив вiдвiдати Дельфiнiю i чимось так задобрив одного дельфiна, що той висунувся з води бiля їхнiх нiг i пропищав: "Ви чуд-довi екземпляр-ри!" "Хоч дельфiни говорять нам комплiменти!" - смiялася Вiра. Никифор тодi провiв з ними усi вакацiї. А цього лiта прибув сюди. З'явився як снiг на голову... Мабуть, треба повертатися до своєї Антарктиди, вже навiдпочивалася.

Клара дивилася на стелю, намагалася не думати про Никифора, але не могла позбутися його образу. Несамовитий погляд, обличчя перекошене, пальцi як пазури...

- Дайте музику... - прошепотiла. - Симфонiю спокою...

Кiмната почала виповнюватися тихими, прозорими звуками. Клара заплющила очi, готова вiддатися тихим тим чарiвним хвилям. Нехай несуть її, нехай заколисують, аби тiльки забути кошмари цього дня. Починає скрипка - веде так тоненько-тоненько, шовково, павутинно. За нею зринає вiолончель - стелеться трава пiд вiтром; далi обзивається арфа - дзвонять квiти, ронять срiбнi пелюстки на траву, їх пiдхоплює вiтер, здiймає вгору - бiла метелиця на блакитному тлi... I вже звучить усе навколо, бринить, видзвонює - прозорi рiки, сизi лiси, рожевi хмари. Клара не вiдчуває тiла, наче зiткана iз променiв, з миготливого серпанку, лине пiд повiвом звукiв легша вiд тiнi. Лине i тоне, лине i тоне в океанi свiтла.

Здалеку звiдкись зненацька долинає приглушений голос:

- Кларо, Кларо...

Та це ж мама її кличе!

- Кларуню, донько, ти мене чуєш?

- Чую, чую, мамо.

- Тобi погано?

- Ой, нi, дуже гарно.

- Розплющуй очi.

Клара дивиться i бачить коло себе матiр - ласкава посмiшка в очах, пiдсвiчене волосся над лiвим вухом. Мати простягає до неї руки, але доторкнутися не може. Клара пiдводиться, каже пенатам:

- Дякую за музику.

Симфонiя поволi стишується, стишується i завмирає.

- Я вже довгенько дивлюся, як ти спиш, - обзивається мама. - Вiдпочила?

- Так. Ця музика, мамусю, чарує.

- Ти ще довго тут будеш? Може б, перебралася до нас?

- Я так i думаю зробити. Побуду з вами тижнiв два перед Антарктидою.

- Тато за тобою скучив.

- Я теж за ним скучила. Як там ваш заповiдник?

- Все гаразд. Там такi бiзони...

Кларi було приємно розмовляти з матiр'ю, дивитись у її примруженi очi (для передачi зображення вона мусила яскраво освiтлювати себе), слухати її нiжний голос. Мама розпитувала про все, але про сьогоднiшню подiю - нi слова. Сонечко, а не мама!

- Ой мамусю, очi заболять, досить уже нам. Спасибi, рiдна, до зустрiчi!

- Будь здорова, доню!

Зображення взялося тьмавiстю i зникло. Клара пiдхопилася, потягнулася, вигинаючи руки i плечi. Спитала:

- Басейн готовий?

- Так, - вiдповiв динамiк. - Яку дати температуру?

- Зробiть... - Клара по-дитячому прикусила губу. - Зробiть шiстнадцять!

- Будь ласка!

V

Ах, цей басейн! I що вiн тiльки робить з людиною!

- Слухай, та тебе не впiзнати... - каже Вiра, поглядаючи на подругу лискучим воловим оком. - Коли б ти жила в двадцятому столiттi, була б... Зажди, як це вони казали? Ага, кiнозiркою. Чи це в тебе ще не пройшло збудження вiд того iнциденту?

- Не треба про те, Вiро.

- Чому? - В голосi подруги звучало щире здивування. - Я не вважаю, що цей вчинок завдав тобi моральної шкоди. Це ж кохання, Кларо!

- Дикiсть, а не кохання.

Вони сидiли, точнiше, напiвлежали на кушетках верхньої тераси.

- Ех, Кларо, Кларо... Як часто ми розминаємось iз щастям. Недавно ми реставрували найдавнiший фiльмовий примiтив: двi дiвчини закохуються в одного юнака. Iнтрига, боротьба, переслiдування.

- Зараз не той час, - обiзвалася Клара.

- А що ми знаємо про той час? - вголос мiркувала Вiра, замислено дивлячись у вечоровi сутiнки. Очi схоплювали i тiнi, i мiсячне сяйво, i гаснучу заграву на заходi. Чомусь їй пригадалися рядки давнього поета про холодну дiвочу душу: "Без запаху краса i сяйво без тепла"...

Люди завжди були приблизно однаковi.

Розповiдаючи про реставрований фiльм, Вiра все зiтхала, висловлювала свої жалi, симпатiї до далекої доби бурхливих людських почувань. Подруги розмовляли, не вмикаючи освiтлення. Лагiдна вечiрня темрява iмпонувала бесiдi, надавала задушевностi. Часом дiвчата замовкали, кожна думаючи про своє.

Голос пенатiв порушив мовчанку:

- Никифор Ярковий просить дозволу сказати кiлька слiв.

Клара розгубилася, замахала руками, наче пенати могли побачити цi жести.

- Нi, нi! Це неможливо.

Подруга насторожено пiдвелась, у великих її очах вiдбилася цiкавiсть. Вона рiшуче промовила:

- Скажiть, з ним хоче поговорити Вiра. З'єднайте з Рожевою залою, я зараз спущусь.

Вiра швидким кроком попрямувала до лiфта, а Клара пiдiйшла до балюстради, обiперлась об неї грудьми i безтямно дивилася в нiчну iмлу. В головi - хаос думок. Вона намагалася впорядкувати їх i не могла. Це ж тiльки подумати: пiсля всього, що сталося, вiн хоче "сказати кiлька слiв"! Клару аж пересмикнуло.

Повернулася Вiра. Клара нiчого не питала. Вiра помовчала, нарештi видихнула:

- Вiн тебе любить, чуєш? Дуже любить.

VI

"Що зi мною дiється? - думав Никифор, блукаючи в саду перед початком засiдання "Калейдоскопа". - Сприймаю свiт iнакше... Нерви оголилися, чи що?" Усвiдомлення цього наповнювало груди радiстю, пiднесенiстю. I зелене полум'я трави, i дерева, що вмочили гiлля в прозорiсть неба, i птицi, i сонце, що вже золотiє у млi,- все стало якимось ближчим, спiвзвучним. Реакцiя краси... Так, так, усе випромiнює красу, свiт повниться красою, i душа вiдчуває її, коли настроєна на ту саму хвилю.

Якийсь жучок переповзав стежку. Никифор зупинився, присiв, щоб краще побачити. Теракотовий, складений з овалiв, трикутникiв i трапецiй, виставив, звичайно, антени - одержує iнформацiю про середовище. Ну, рухайся вже, рухайся, мабуть, i в тебе є свої клопоти. Помiтив на яблунi пташину маленька така, жовто-зелена кофтинка, чорний крават на шиї, - водить голiвкою, попискує. Скаржиться на самотнiсть... "Ну, це вже в мене сентименти, - майнула думка. - Може, їй просто попалася гiркувата личинка, от вона й пищить. А самотнiсть тут нi до чого". I одразу ж: "Не хитруй iз собою. Пташина самотнiсть - це тiльки асоцiацiя, ти ж увесь час вiдчуваєш власну самотнiсть... Ну й що? Нехай!" Озирнувся навколо - i вже нiчого особливого не побачив. Сад як сад i ранок як ранок. Пора на засiдання "Калейдоскопа"...

До зали Никифор зайшов не так, як ранiше, - твердо ступаючи по сiрому пластику, весело-iронiчно поглядаючи на товаришiв: ану, якi розуми тут зiбралися? Нi, сьогоднi навiть пiсля прогулянки вiн щулився, вiдчував незрозумiлий острах i не мiг його подолати; опустив очi долу, ступав невпевнено, як на слизькому. Давно, коли Никифора ще й на свiтi не було, в цiй залi справдi стояв пiдсвiчений цилiндр калейдоскопа, що показував усе новi й новi форми, сполучення барв. Отак i вченi, що збиралися тут, мусили подавати новi й новi iдеї. Нарештi хтось спостерiг, що калейдоскоп забирає багато уваги, i подав iдею: прийняти його звiдси. "Колективний мозок", тобто всi ученi, погодився, i вiдтодi барвистий iнструмент перенесли до дитячого закладу, але назва зали так i залишилась.

Никифор сидiв, не дослухаючись до притишених розмов. Головне - в нього є оригiнальна, досить-таки абсурдна iдея! Вiн давно готувався до її обговорення. Вiн так i скаже: магнiтне поле Землi витворюється не вiдомою досi матерiєю. В Антарктидi в районi геомагнiтного полюса дiє постiйний природний генератор магнiтного поля. От i нехай подискутують! Хоч i висмiють, але в "аналiтичний циклотрон" iдея буде передана. Всiм стане ясно, що нi про яке розтоплювання криги Антарктиди не може бути й мови. Це ж природний панцир, кожух магнiтного джерела!

Як це спало йому на думку? Переглядав якось спецiальний фiльм (Земля, сфотографована з космосу крiзь рiзнi фiльтри), отодi й впало йому в око: занадто вже концентроване, сказати б, гiпертрофоване нагромадження криги в Антарктидi. Жоден iз механiзмiв виникнення такого могутнього льодяного покриву не здавався Никифоровi переконливим.

Мелодiйно дзенькнув годинник, i гамiр у "Калейдоскопi" почав ущухати. Черговий керiвник, пiдiйшовши до великого, на всю стiну, чорного екрана, проголосив:

- Почнемо! Сьогоднi в нас тема: Антарктида i перспективи її використання.

Назва теми бiлими похилими лiтерами прорiзала середину екрана.

Деякий час чулося тiльки покашлювання. Хто почне? Никифоровi кортiло першому кинути свою iдею на екран, вже й слова вертiлися на язицi, але тут прохопився смiхотливий Микола Макодзьоб:

- Пропоную прорiзати в товщi криги тунелi, зали, галереї найрiзноманiтнiшої форми i величини, вiдтворити там найславетнiшi архiтектурнi споруди з давнини й до наших днiв, одне слово, зробити КЕР Континент Екскурсiй i Розваг!