Даніель Дефо - Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо

• Название: Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо
• Автор: Даніель Дефо
• Жанр: Приключения

Одна з найвідоміших пригодницьких книг у світі – «Робінзон Крузо» – розповідає про дивовижні пригоди моряка, чий корабель затонув серед моря. Волею долі він був викинутий на берег безлюдного острова і провів багато років, борючись за своє виживання. Книга була написана Даніелем Дефо на основі реальних подій і служить прекрасним прикладом могутньої волі людини до життя, яка допомогла йому облаштувати свій побут і заново зробити безліч відкриттів, більшість з яких людство вже вчинило багато століть тому, але без яких життя людини немислиме.

---

Даніель Дефо Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Народився я 1632 року в місті Йорку в заможній родині іноземного походження. Мій батько був родом з Бремена й осів спочатку в Гуллі. Наживши торгівлею хороший статок, він залишив справи і переселився в Йорк. Тут він одружився з моєю матір'ю, рідних якої називали Робінзонами – старовинне прізвище в тих місцях. Тому й мене назвали Робінзоном. Прізвище батька було Крейцнер, але, за звичаєм англійців перекручувати іноземні слова, нас почали називати Крузо. Тепер ми й самі так вимовляємо і пишемо наше прізвище; так само мене завжди називали й мої знайомі.

У мене було двоє старших братів. Один служив у Фландрії, в англійському піхотному полку, – у тому ж, яким колись командував знаменитий полковник Локгарт; він дослужився до чину підполковника й загинув у бою з іспанцями під Дюнкірхеном. Що сталося з іншим моїм братом – не знаю (як не знали мої батько й мати, що сталося зі мною).

Оскільки в родині я був третім, то мене не готували ні до якого ремесла, і голова моя з юних літ була набита різними нісенітницями. Батько мій, який був уже дуже старий, дав мені досить непогану освіту в тому обсязі, в якому можна її здобути, виховуючись вдома та відвідуючи міську школу. Він готував мене на юриста, але я мріяв про морські подорожі і не хотів слухати ні про що інше. Ця пристрасть до моря так далеко мене завела, що я пішов проти волі – навіть більше: проти прямої заборони батька і знехтував благаннями матері та порадами друзів; здавалося, було щось фатальне в цьому природному потязі, який штовхав мене до сумного життя, що дісталося мені у спадок.

Батько мій, людина статечна й розумна, здогадувався про мою затію і застерігав мене серйозно й ґрунтовно. Одного ранку він покликав мене до своєї кімнати, до якої був прикутий подагрою, й почав з гіркотою мені дорікати. Він запитав, які інші причини, крім схильності до мандрування, можуть бути в мене для того, щоб залишити рідну домівку й рідну країну, де мені легко вийти в люди, де я можу старанністю й працею збільшити свій дохід і жити в достатку й з приємністю. Залишають вітчизну в гонитві за пригодами, сказав він, або ті, кому нічого втрачати, або честолюбці, що прагнуть створити собі вище становище; пускаючись в авантюри, що виходять за рамки повсякденного життя, вони прагнуть налагодити справи і покрити славою своє ім'я; але подібні речі або мені не під силу, або принизливі для мене; моє місце – середина, тобто те, що можна назвати вищим щаблем скромного існування, яке, як він переконався на багаторічному досвіді, є для нас найкращим у світі, найбільше підходить для людського щастя, позбавлене як від потреб та поневірянь, фізичної праці і страждань, що випадають на долю нижчих класів, так і від розкоші, честолюбства, чванства і заздрості вищих класів. Наскільки приємне таке життя, сказав він, я можу судити вже з того, що всі, поставлені в інші умови, заздрять йому: навіть королі нерідко скаржаться на гірке життя людей, народжених для великих справ, і шкодують, що доля не поставила їх між двома крайнощами – нікчемністю і величчю, та й мудрець висловлюється на користь середини, як мірила справжнього щастя, коли благає небо не посилати йому ні бідності, ні багатства.

Варто мені лише поспостерігати, сказав батько, і я побачу, що всі життєві негаразди розподілені між вищими і нижчими класами і що найменше їх випадає на долю людей середнього стану, що не знають стількох примх долі, як знать і простолюд; навіть від недуг, тілесних і душевних, вони застраховані більше, ніж ті, у кого хвороби викликані пороками, розкішшю і різного роду надмірностями, з одного боку, важкою працею, нуждою, поганим і недостатнім харчуванням – з іншого, будучи, таким чином, природним наслідком способу життя. Середній статок – найбільш сприятливий для розквіту всіх чеснот, для всіх радощів буття; достаток і мир – слуги його; вони супроводжують і благословляють його помірність, здоров'я, безтурботність духу, товариськість, різні приємні розваги й задоволення. Людина середнього стану проходить свій життєвий шлях тихо й гладко, не обтяжуючи себе ні фізичною, ні розумовою непосильною працею, не продаючись у рабство за шматок хліба, не страждаючи через пошуки виходу із заплутаних ситуацій, які позбавляють тіло сну, а душу спокою, її не з'їдає заздрість, вона не згорає потай вогнем честолюбства. Оточена достатком, легко й непомітно скочується вона до могили, розважливо смакуючи солодощі життя без домішки гіркоти, почуваючись щасливою, і навчена щоденним досвідом розуміти це все ясніше й глибше.

Потім батько наполегливо й дуже доброзичливо почав просити мене не легковажити, не кидатися стрімголов у вир потреб і страждань, від яких займане мною від народження становище у світі, здавалося, мало б захистити мене. Він говорив, що у мене нема потреби працювати за шматок хліба, що він подбає про мене, намагатиметься вивести на ту дорогу, яку щойно радив мені обрати, і якщо я виявлюся невдахою або нещасливцем, то повинен буду нарікати лише на злу долю або на власну помилку. Застерігаючи мене від кроку, який не принесе мені нічого, крім шкоди, він виконує таким чином свій обов'язок і знімає із себе будь-яку відповідальність; словом, якщо я залишуся вдома і влаштую своє життя відповідно до його вказівок, він буде мені добрим батьком, але не докладе руки до моєї смерті, заохочуючи мене до від'їзду. На завершення він навів мені приклад мого старшого брата, якого він також наполегливо переконував не брати участі в нідерландській війні, але всі його вмовляння виявилися марними: захоплений мріями, юнак втік в армію і був убитий. І хоча (так закінчив батько свою промову) він ніколи не перестане молитися за мене, але оголошує мені відверто: якщо я не відмовлюся від свого божевільного задуму, на мені не буде благословення Божого. Настане час, коли я пошкодую, що знехтував його порадою, але тоді, напевне, нікому буде допомогти мені виправити скоєне зло.

Я бачив, як під час останньої частини цієї промови (яка була воістину пророчою, хоча, думаю, батько мій і сам цього не підозрював) рясні сльози заструмували по обличчю старого, особливо, коли він заговорив про мого вбитого брата; а коли батько сказав, що для мене настане час каяття, але вже нікому буде допомогти мені, то від хвилювання він обірвав свою промову, заявивши, що серце його переповнене і він не може більше вимовити й слова.

Я був щиро зворушений цією промовою (та й кого б вона не торкнула?) і твердо вирішив не думати більше про від'їзд у чужі краї, а облаштуватися на батьківщині, як того бажав мій батько. Та марно! – минуло кілька днів, і від мого рішення не залишилося нічого: словом, через кілька тижнів після розмови з батьком я, щоб уникнути нових батьківських умовлянь, вирішив утекти з дому таємно. Але я стримував перший запал своєї нетерплячки і діяв не поспішаючи: обравши час, коли моя мати, як мені здалося, була більш за звичайне у дусі, я відвів її у куточок і сказав, що всі мої помисли до такої міри проникнуті бажанням бачити чужі краї, що, якщо навіть я і займатимусь якоюсь справою, у мене все одно не вистачить терпіння довести її до кінця і що хай краще батько відпустить мене добровільно, бо інакше я буду змушений обійтися без його дозволу. Я сказав, що мені вісімнадцять років, а в такому віці пізно вчитися ремеслу, пізно готуватися в юристи. І якби навіть, припустимо, я поступив писарем до правника, я знаю наперед, що втечу від свого патрона, не дотягнувши випробувального терміну, і піду в море. Я просив матір умовити батька відпустити мене подорожувати для набуття досвіду; тоді, якщо таке життя мені не сподобається, я повернуся додому і більше вже не поїду; і пообіцяв надолужити подвійною старанністю втрачений час.

Мої слова сильно розгнівали матінку. Вона сказала, що марно й говорити з батьком на цю тему, оскільки він дуже добре розуміє, у чому моя користь, і не погодиться на моє вмовляння. Вона дивувалася, як я ще можу думати про подібні речі після розмови з батьком, який переконував мене так м'яко і з такою добротою. Звичайно, якщо я хочу себе згубити, цій біді не допомогти, але я можу бути впевнений, що ні вона, ні батько ніколи не дадуть своєї згоди на мою затію; сама ж вона анітрохи не бажає сприяти моїй загибелі, і я ніколи не вправі буду сказати, що моя мати потурала мені, коли батько був проти.

Згодом я дізнався, що хоч матінка й відмовилася клопотати за мене перед батьком, проте передала йому нашу розмову слово в слово. Дуже заклопотаний таким поворотом справи, батько сказав їй, зітхнувши: «Хлопчик міг би бути щасливим, залишившись на батьківщині, але, якщо він пуститься в чужі краї, буде найжалюгіднішою, найнещаснішою істотою, яка колись народжувалася на землі. Ні, я не можу на це погодитися».

Тільки десь через рік після описаного я вирвався на волю. Протягом усього цього часу я наполегливо залишався глухим до всіх пропозицій долучитися до якоїсь справи і часто нарікав на батька й матір за їх рішуче упередження проти того життя, до якого мене вабили мої природні нахили. Та якось раз, під час мого перебування в Гуллі, куди я заїхав випадково, цього разу без жодної думки про втечу, один мій приятель, що вирушав до Лондона на кораблі свого батька, почав умовляти мене поїхати з ним, пускаючи в хід звичну для моряків приманку, а саме, що мені нічого не буде коштувати проїзд. І от, не запитавши ні в батька, ні в матері, навіть не повідомивши їх жодним словом, надавши їм змогу дізнатися про це як доведеться, – не отримавши ні батьківського, ні Божого благословення, не зауваживши ні обставин даної хвилини, ні наслідків, в недобрий – бачить Бог! – час, 1 вересня 1651 року я ступив на корабель свого приятеля, що вирушав до Лондона. Ніколи, я думаю, халепи молодих шукачів пригод не починалися так рано і не тривали так довго, як мої. Не встиг наш корабель вийти з гирла Гумбер, як подув вітер, і почалося страшне хвилювання. Доти я ніколи не бував у морі і не можу висловити, до чого мені стало зле і наскільки була вражена моя душа. Тільки тепер я серйозно замислився над тим, що накоїв і як справедливо спіткала мене небесна кара за те, що я так безсовісно залишив рідну домівку і порушив синівський обов'язок. Всі добрі поради моїх рідних, сльози батька, благання матері воскресли в моїй пам'яті, і совість, яка в той час ще не встигла в мене остаточно зачерствіти, суворо дорікала мені за зневагу до батьківських умовлянь і за порушення моїх обов'язків перед Богом і батьками.