Василий Бережной - Модель слави (на украинском языке)

• Название: Модель слави (на украинском языке)
• Автор: Василий Бережной
• Жанр: Научная Фантастика

---

Бережной Василий Павлович Модель слави (на украинском языке)

Василь Бережний

Модель слави

1

Гiлки тополi за вiкном схитнулися, певне, там закублилось птаство, i Максим Петрович поклав ручку на чистий аркуш, пiдпер голову рукою i деякий час бездумно дивився на дерево, на бiлястi клаптi неба, що просвiчували крiзь нього.

Останнiм часом вiн усе частiше i з якоюсь полегкiстю вiдкладав ручку. Ранiше цього з ним не траплялось, писав, не пiдводячи голови, цiлими годинами. Перевтома? Але ж iншi он у шiстдесят лiт бадьорi, працюють легко. Може, в тому й суть, що легко? Йому ж художнiй образ давався не просто, звести ажурнi вежi роману - то тяжкий, виснажливий, довгорiчний труд, що всотував енергiю мозку i серця. Те безперервне горiння живилося затаєною свiдомiстю: задля цiєї працi вiн i живе на Землi, це його iсторична мiсiя. Два романи трилогiї йому, безперечно, вдалися, хоча критика згадала про них лише мимохiдь. Та хiба вiн пише для критикiв? Кожен день приносить листи люди чекають, сподiваються... То голоси самого життя - хiба ж на них можна не вiдгукнутися?

Максим Петрович написав епiграф до роздiлу, почав перше речення, та одразу й закреслив: не те, не те... Слова якiсь пiснi, нейтральнi, позбавленi силового поля, i думка розпливається, життя зникає, залишаються тiльки знаки.

Залементував дзвоник. Мабуть, хтось iз друзiв-грабiжникiв. Вони вiдбирають найдорожче - час. Проте Максим Петрович пiшов зустрiчати непрошеного вiзитера без внутрiшнього протесту. Робота все одно не йшла, а згаяну годину природа, може, якось компенсує. Вiдчинив дверi - Севертека!

- По обличчю бачу: вiдiрвав од рукопису! - загукав гiсть з порога. Максим Лук невтомно збагачує людство!

Максим Петрович нiколи не сприймав його iронiї, але звик, так, як ото звикають до гуркоту холодильника.

- Та працюю... потроху. Заходь.

Широкоплечий, животатий Севертека, тягнучи величезного портфеля, попрямував до кабiнету, навалився на крiсло, аж пружини заскрипiли.

- "Працюю..." Завжди вiн працює, ще з студентських лiт! Тобi й померти нiколи буде, - видихнув Севертека, ставлячи портфеля на пiдлогу.

Скiльки й пам'ятає його Максим Петрович - вони разом училися в унiверситетi, - Севертека видiлявся настирливим дотепуванням, через те ж i Севертекою став. Звуть його Грицьком, але, знайомлячись, вiн кожному переповiдав анекдот: "Знаєте, як одна жiнка говорила? Севертеко, Севертеко, чуєш, як смiшно чоловiка звати - Грицько! Оце ж я й є". От його й прозвали Севертекою. Скоморошничав i тепер, хоча й став доцентом, та якщо колись це мало засвiдчувати веселий характер, то згодом нiбито прикривало глибоку натуру,- такий собi усний Вольтер чи Еразм Роттердамський. I найбiльше кпинив iз Максима Петровича саме за невилазну, каторжну працю.

- Ну, що нового, анахорете? Яку стрiлу посилаєш у майбутнє?

- Та... застряв, як муха в патоцi.

- А я тобi казав, i не раз, у такому розрiзi: дай собi вiдiтхнути, вiдпочинь!

- Коли б я тебе послухав, то... трилогiї ще не було б i в зародку.

- Так життя ж минає, а Бальзаком все одно не станеш!

Максим Петрович ковзнув поглядом по густому йоржику товариша, досадливо поморщився. Наче й не дурний Севертека, а не розумiє, що другий Бальзак нiкому не потрiбен, а творча праця - то ж i є життя.

- Ну, знаєш...

- Знаю, знаю, мистецтво вимагає жертв. Але ж роками... та що я кажу, ось уже десятилiття ти прикутий до цього столу, як до галери! В такому розрiзi.

Це мало означати турботу, вболiвання, але Максим Петрович вiдчув якусь нещирiсть у голосi, награнiсть, фальш. "Чи вiн менi заздрить? - подумав.Вiдтодi, як перехопив Дiану, йому не дає спокою моя "галера". Чому б то? Чи, може, прочитав про мене в Лiтературнiй Енциклопедiї'?

- А ти не чув про австралiйського вченого Тейлора? Вiн витратив сорок шiсть рокiв життя на пошуки первiсних мурахiв, i таки знайшов на пiвостровi Ейр. Вважалося, що вони вимерли ще вiсiмдесят мiльйонiв рокiв тому, i ось учений натрапив на кiлька колонiй живiсiньких "викопних" мурахiв. Хiба це не взiрець самозабуття у працi?

Севертека вибалушив на нього очi:

- На мурахiв... у такому розрiзi... майже пiвстолiття?! Жахливе марнотратство.

- Нi, це науковий подвиг. Знайдено ланочку еволюцiї бiологiчного виду. А це крок у пiзнаннi свiту.

- Крок до iстини? - подався вперед Севертека. - Так давно помiчено: iстина - у винi. Я й заїхав, розумiєш, у такому розрiзi.

Вiн дiловито розкрив портфеля, вийняв одну по однiй три пляшки з красивими етикетками - вино, горiлка, коньяк - i поставив їх просто на аркушi рукопису, що встеляли стiл. Потiм почав дiставати згортки, в яких, певне, була закуска.

Максим Петрович знiяковiло дивився на товариша, не можучи збагнути, чого це вiн затiває учту. Севертека, помiтивши розгубленiсть Максима Петровича, пiдморгнув:

- Дiна ще дещо привезе, я дзвонив їй. Ми ж знаємо, ти чоловiк не ресторанний, от i вирiшили, в такому розрiзi.... Бо хiба ж у тебе, самiтника, що-небудь є в холодильнику? Може, коробка скумбрiї... Дiна салат зробить, от i вiдзначимо.

Аж тепер до господаря дiйшло: сьогоднi день його народження. Але ж дата не кругла - шiстдесят один... уже шiстдесят один?

- А знаєш, Грицьку, все це... фiкцiї, оцi дати. Життя - суцiльне, а ми дiлимо його на якiсь вiдтинки.

- Ти що, хочеш вiдкрутитися? - вирячився Севертека, - Нiчого, брат, не вийде. Дiна сказала...

Дiна... Дiана... зоря його юностi, гострий щем серця. Може, через неї так i лишився самотнiй. Тонкi риси обличчя, дивовижнi агатовi очi з синiм вiдтiнком, неповторний грудний голос... Але ж з емоцiйної сфери усе це давно перейшло в пам'ять, i нехай собi там зберiгається, навiщо цi збурення? Перегорiло, перетлiло...

- Я хотiв докiнчити роздiл. Раз життя коротшає, треба працювати iнтенсивнiше.

- Робочий день уже закiнчився, Сiзiфе. В тебе хоч є скатертина заслати стiл? Давай, поки приїде Дiна...

Дивно, але Максим Петрович i собi заметушився, прибрав iз столу папери, застелив його квiтчастою клейонкою, дiстав iз серванта чарки i бокали, поставив пляшку шампанського. Перемовляючись iз Грицьком, думав про Дiану. Було трохи досадно, що перебили роботу, але терпка цiкавiсть змушувала серце битися частiше. Дiана, Дiана... Хоча б не пропустити першої митi, коли зустрiнуться їхнi погляди - це враження найоб'єктивнiше. I чого вона раптом... Чи хоче побачити, як постарiв, подався супроти Грицька за останнiй рiк? Хоча на шiстдесятилiттi не була, - сидячи в президiї, вiн уважно дивився в зал i вже кого-кого, а їх iз Севертекою помiтив би.

Нарештi з'явилась, i перше враження було: гарна, ще зовсiм не стара. Така, як колись, i не така... До кутикiв очей вчепились павутинки, обличчя прижухло, щоки втратили дiвочу тужавiсть, але це таки вона. Трiшечки вiдкопилена нижня губа i зараз надає обличчю якогось торжествуючого виразу.

Миттєва нiяковiсть була погамована, i ось вони вже заговорили, як i належить давнiм друзям. Колись вона була веселою щебетухою, тепер її мова розважлива, некваплива, голос нiби аж погустiшав. I пишна стала, як пава.

- То що, Максимку, перевалив за шостий десяток? Рости великий i мудрий! - Її нiжнi пальцi торкнулися його вух, легенько сiпнули вгору. В очах їй щось змигнуло, стрiпнулись густi вiї, i розчулений Максим Петрович прихилив її до себе та й дiткнувся примхливих губ.

- Дякую, що ви з Грицьком згадали...

Севертека загукав:

- А вiн i забув! Сидить собi, пише, а я й кажу: iстина, брат, у винi!..

Ступивши з тiсного, пофарбованого у вишневе, коридора до просторої кiмнати, яка правила Максимовi Петровичу i за кабiнет i за вiтальню, Дiна примружила очi, роздивилася.

- Ого! Тут зовсiм iнший свiт! Лаокоон... А хто цей мореплавець? вказала на картину. - Вiн що - прив'язаний до щогли?

- То Одiссей.

- Хороше в тебе товариство... - Дiна перевела погляд на чоловiка. - А ти чого сидиш склавши руки? Бери он, там усе є для салату.

Севертека, дурнувато усмiхаючись, ухопив сумку i пiшов на кухню.

Пiсля першого ж тосту, випитого за здоров'я iменинника, "нашого славного письменника", Севертека розпочав новi наскоки на "галеру", мовляв, пора економити енергiю, бiльше i - головне - регулярно вiдпочивати, бо доробок уже ж є...

- Що ж то за будiвничий, який вилежується в холодку, коли залишилося звести дах? - добродушно захищався Максим Петрович. - Та й взагалi, мислячий мозок нiколи не вимикається.

- Йому якби тiльки вiдпочивати, -Дiна кинула докiрливий погляд на свого балакуна. - Колеги вже давно професорами стали, а ти... все стараєшся, щоб не старатись.

Севертека змовчав, налив собi коньяку, одним духом вимчав i взявся апетитно заїдати салатом.

- Ми в гостях у письменника, - провадила далi Дiна. - Цiкаво, про що ти зараз пишеш, Максиме?

- Ну, як тобi сказати.... Завершую останнiй роман трилогiї. Сучаснiсть. - Максим Петрович усмiхнувся. - Взагалi, я все життя пишу про життя.

- А я всю дорогу писав би про дорогу, - вставив Севертека i, зиркнувши на дружину, докинув: - i пра дорогy...

- А чи не мiг би ти щось прочитати, ну... хоча б останнє речення, написане сьогоднi, - Дiна схилила голову набiк, заглядаючи йому в очi.