Василий Бережной - Iстина поруч (на украинском языке)

• Название: Iстина поруч (на украинском языке)
• Автор: Василий Бережной
• Жанр: Научная Фантастика

---

У СЕЛИЩI ВЕНЕРIЙЦIВ

Селище справило на Яворовича незабутнє враження. Кожне житло, збудоване у формi велетенської риби, вмiщує стiльки мешканцiв, як, скажiмо, наш земний п'ятиповерховий будинок. З чого зроблено "рибини", Петро не мiг визначити, але споруди цi, безперечно, були мiцнi, хоч i здавалися легкими. Вулиць в нашому розумiннi тут нема. Помiж довгими овальними житлами утоптано стежки, а решта територiї вкрита плетивом низькорослих рослин. "Нiякого транспорту в них, видно, нема, - подумав Яворович. - Не додумались навiть до колеса". Те, що здалеку здавалося розкритою пащею, зблизька виявилося просторим входом до примiщення, З обох бокiв його Петро побачив кiлькох воїнiв iз трубками в руках.

Всерединi юрмилося багато народу. Важко було розрiзнити, де чоловiки, а де жiнки, бо i зовнiшнiй вигляд i одяг у них майже однаковий - тулуби щiльно обмотанi тканиною, тiльки ноги вiдкритi. Тканина, правда, рiзноманiтної розцвiтки. Якими осередками вони живуть - сiм'ями, родами чи, може, ще якимись групами ("може, як бджоли у вулику!") - Петро так i не довiдався. Бачив, що живуть спiльно, а як саме - не мiг визначити.

Старий вiв його довгим проходом, з обох бокiв якого були примiщення рiзних розмiрiв. Нi вiкон, нi дверей Петро не помiтив, хоча тут було видно, може, навiть краще, нiж надворi. На нього дивилися венерiйцi, але вираз їхнiх очей був нiякий. I, головне, - всi мовчали. Тiльки тупiт крокiв, шурхiт одягу та шум дихання чув Петро, а то - нiяких звукiв. "Нiмi! Нiмi, як риби, - подумав Яворович. - Не дарма ж вони собi й житла такi збудували".

Нарештi, старий повернув у бокове примiщення i зупинився. Це був досить просторий, видовжений зал, освiтлений хоч i блiдуватим, але рiвним свiтлом. Де джерело свiтла - важко сказати, бо нi вiкон, нi люстр чи бодай одної якоїсь лампочки Петро не помiтив. Здається, тут свiтиться все - стiни, пiдлога, стеля. I все це геть помережано рiзнобарвними лiнiями, якимись значками i закарлючками. Придивившись, Яворович побачив i малюнки, зробленi за допомогою таких самих лiнiй. "Що це, - думав Петро, - музей, мистецький заклад чи храм?" Примарне свiтло, глуха тиша, мовчазний венерiєць, - все це впливало на нього гнiтюче. Вiдчув, що йому жарко, що спiтнiв у скафандрi. Скинув i взяв на лiву руку, наче плащ.

Пiдiйшов ще один - видно, ще старiший, бо згорблений, i цей показав Петровi спину Це розсмiшило Яворовича: що за звичай! Згодом, трохи познайомившись iз життям цього народу, Петро дiзнався, що, повертаючись спиною, вони, так би мовити, вiддають себе на його милiсть чи що, бо в такий спосiб не зможуть захиститися вiд смертельного удару. Отже, ця поза означає нiщо iнше, як повний мир. Якщо ворожий воєначальник не завдавав удару по потилицi, значить вiн ставав другом.

Обидва венерiйцi, а вслiд за ними i Петро, пiдiйшли до стiни, до тiєї мiсцини, де на жовтому фонi не було нiяких вiзерункiв. Старiший венерiєць тицьнув Петровi в руку якусь темну гiлочку. Яворович подивився на неї, повертiв-повертiв та й почав розглядатися навколо. Господарi час вiд часу складали трубочкою губи, але хто ж його зна, що це означає!

- Що за мiмiка? - заговорив Петро. - Показуйте хоч жестами абощо!

Голос його звучав глухо, певне, звук поглинають стiни.

Старi зовсiм не реагували на його реплiку.

"Дивно..." - бурмотiв Петро, видобуваючи з кишенi скафандра великого блокнота i ручку. - Ану, спробую їм намалювати".

Гiлочку вiддав назад, сiв просто на пiдлогу i почав черкати на бiлому аркушi. Згорблений торкнувся гiлочкою стiни, i на жовтому фонi проступили фiолетовi лiнiї. Незабаром уже можна було розпiзнати постать Яворовича у скафандрi з великим шоломом на головi. Отже, його поява зафiксована. Тим часом Петро розмашисто накидав схему.

З неї неважко здогадатися, що диск - це Венера; хвилястi лiнiї - її газова оболонка; далi - космiчний корабель на орбiтi супутника; пунктир вiд космiчного корабля через атмосферу до планети - це шлях його ракетоплана. Ще й дерева намалював, щоб зобразити мiсце падiння апарата.

Показуючи цю схему старим венерiйцям, Петро пояснював її енергiйними жестами - тикав пальцем собi в груди, обводив орбiту, розкинувши руки, показував, як летiв крiзь хмари, як упав. Навiть напад воїнiв зобразив. Венерiйцi дивились немигаючими очима, складали трубочками зморщенi губи i... мовчали.

Тодi Яворович намалював схему планетної системи i, тикаючи себе в груди, показав, з якого вiн кружечка, а штурхаючи їх, вказував на Венеру.

Вони тiльки вiдiйшли трохи, щоб не одержувати стусанiв, та й годi.

Петро ляснув себе по лобi i розсмiявся. Ну, звичайно ж, звiдки їм знати про сонце i планетну сiм'ю, коли вони i всi їхнi предки жили й живуть пiд такою щiльною оболонкою хмар! Вони ж нiколи не бачили зiрок...

Так цього разу Яворович i не змiг порозумiтися з ними. Вони навiть не здогадалися, що вiн просить провести його до ракетоплана. Чи, може, тiльки вдали...

Завели його до просторої кiмнати (також без вiкон, але свiтлої), очевидно, призначеної для вiдпочинку. Принесли жмут якихось гiллячок, мовчки поклали перед ним та й пiшли. Петро довго розглядав тi гiлочки, аж поки не здогадався взяти одну на зуб. То були соковитi i - треба сказати - смачнi венерiйськi плоди. Кiлька гiллячок Петро з'їв обережно, побоюючись. А потiм, розкуштувавши, докiнчив майже все, що принесли йому господарi. Плоди трохи нагадували ананаси, але сiк у них був якийсь нiби м'якший i ароматнiший.

Чи то вiд нервового напруження, чи, може, вiд цiєї iнопланетної їжi, Петро вiдчув утому в усьому тiлi. Хотiлося розправити руки й ноги, заснути. Вiн так i зробив - лiг на пiдлозi, поклавши пiд голову скафандр, потягнувся до хрускоту в суглобах, потiм ослабив усi свої м'язи i поринув у солодку дрiмоту. Незабаром вiн мiцно заснув.

ДЕЩО З IСТОРIЇ КРАЇНИ ЩИТIВ

I все-таки порозумiвся Яворович iз цими венерiйцями за допомогою малюнкiв - незграбних, майже дитячих, але - картинок! Серед венерiйцiв знайшовся свiй Бiдструп, який великими серiями маленьких малюнкiв зумiв передати космонавтовi найголовнiше з життя свого народу.

Ось, наприклад, вiн зобразив морськi хвилi i гiгантську рибину. На другому "кадрi" - рибина вже наполовину висунулась iз води i з її розкритої пащi виходить двоє венерiйцiв, мабуть, їхнi Адам i Єва. Зрозумiло, що це легенда про походження венерiйцiв; гiгантську рибу (чи, може, то морська тварина) вони вважають своєю пращуркою. Але, чи є це основою їхньої релiгiї, чи це просто казка, - здогадатися було неможливо. Тут потрiбнi пояснення.

Далi венерiєць обвiз контури своєї територiї. З одного боку її омиває море, з iнших - заступають гори, лiси, течуть рiки. Венерiєць намалював багато мiст i вiдгородив усе це щитами. Цiлком логiчно Петро назвав цю землю Країною Щитiв.

Малював венерiйський Бiдструп гiлочкою на якихось блiдо-жовтих плитках, якi вiялом розкладав перед Петром. Через кiлька днiв цi плитки зайняли майже всю пiдлогу в його покої.

Показав венерiєць i загони нападникiв, що, зiгнувшись, кидались iз списами на щити. I за кожним таким загоном була якась головата, дуже головата iстота. Вона не могла навiть стояти на своїх тонюсiньких коротких нiжках, а сидiла на плечах воїна. Хто вони такi, отi Головатi? Ворожi воїни iз списами такi самi, як оцi з трубками, а Головатi рiзко вiдрiзняються. Хто ж вони? Петро вказував на них, i венерiєць малював ще й ще i все однаково, а хiба це могло розкрити таємницю?

Тiльки згодом, пройшовши кiлька сот кiлометрiв по Країнi Щитiв, побачивши її нiмий народ, Яворович змiг скласти уявлення про неї. До речi, його страшенно дивувала таємнича система сигналiзацiї, за допомогою якої передавалася звiстка про його прибуття. Тiльки вiн (у супроводi кiлькох воїнiв) пiдходив до мiста, жителi висипали навстрiч i, звичайно, показували спину. I це при тому, що нiяких апаратiв, дротiв, кабеля - не було. Взагалi, як переконався Яворович, венерiйцi не знали металiв i не користувалися ними. Петро не мав сумнiву, що пiд оцими чудернацькими мiстечками, попiд синiми лiсами є багатi поклади рiзноманiтних металiв, але не дивувався, що венерiйцi не користуються ними. Метали їм просто не потрiбнi, принаймнi на цьому етапi розвитку.

Клiмат цього поясу теплий, i природа - щедра трудiвниця - дає все необхiдне для життя: харч, будiвельнi матерiали, сировину для тканин. Плоди (а їх хто зна й скiльки гатункiв!) не потребують нiякої обробки - досить простягнути руку i зiрвати з дерева чи з куща. При обробцi такого будiвельного матерiалу, як гнучкi дерева, якi до того ж видiляють густу клейку масу, венерiйцi користуються невеликим набором кам'яного iнструменту. Ну, а тчуть, певне, вручну, можливо, застосовуючи дерев'янi пристрої, цього Яворович не бачив. Навiть малюють вони рослинним соком! Освiтлення жител, як виявилось, теж природне: стiни покривають якимось люмiнесцентним матерiалом.

А з воєнного погляду, то це просто щастя, що тут невiдомi метали! Дальнiсть польоту i пробивна сила стрiл iз бронзовими гостряками, певне, збiльшилися б у кiлька разiв, з'явилися б мечi, кинджали, шаблi... А там дiйшло б i до вогнепальної зброї...

Але чого вони воюють? На це запитання Петро не швидко одержав вiдповiдь. Може, за плодоноснi лiси i гаї? Так вони рiвномiрно вкривають увесь суходiл. Тут навiть обмiну нiякого нема, засоби до життя є скрiзь, буквально на кожному кроцi! Проте Країну Щитiв оточують Списи, i на багатьох плитках Яворович бачив зображення сутичок, великих битв i баталiй. Очевидно, вiйна ведеться уже давно, може протягом життя кiлькох поколiнь. Не втерпiв Петро. На однiй такiй плитцi розмашисто поставив знак запитання. Венерiєць деякий час дивився на цю закарлючку, потiм вiдклав плитку i взявся черкати на iншiй.