Василий Бережной - Iстина поруч (на украинском языке)

• Название: Iстина поруч (на украинском языке)
• Автор: Василий Бережной
• Жанр: Научная Фантастика

---

"Як саме?"

- Спробуй прийняти електромагнiтнi коливання iз-за неба. Там мої товаришi ждуть мене.

"Нова загадка, - подумав Великий Розпорядник. - Оце парадокс, яких немає в лабiринтах моєї пам'ятi".

На голому черепi Великого Розпорядника з'явилося синє яблуко. Спочатку Петровi здалося, що воно набухло пiд плiвкою, але придивившись, вiн побачив, що "яблуко" вiльно перекочується на головi. Ось, нiби знайшовши найзручнiше мiсце, воно зупинилося. "Оце так приймач, - подумав Петро. - Сферичний, охопить усе шатро неба". В цю мить "яблуко" почало свiтлiти, в ньому замиготiли тоненькi прожилки.

"Вони тебе кличуть", - передав Великий Розпорядник.

- З якої дiлянки неба? - аж стрепенувся Яворович.

А "яблуко" на головi Великого Розпорядника мiнилось, там нуртували якiсь течiйки.

"Сигнали йдуть згори, прямовисно до плато".

- Кинь туди отаку думку: "Живий-здоровий, перебуваю на високогiрному плато, Великий Розпорядник вважає мене за робота".

"Добре, хай знають, що я здогадався".

"Яблуко" на його величезнiй головi посинiло, наче вiд напруження.

- Прийняли?!

"Так. Але ти мусиш нарештi розкритися, жарт затягнувся".

- Тут немає нiякої таємницi, нiякого жарту. Можу повторити те, що вже казав: я - людина, житель планети Земля, третьої вiд Сонця...

"Запрограмували тебе мiцно. Ще й атмосфернi явища викликали..."

- От що буває, коли мозок, хоч i великий, залишається вiч-на-вiч iз собою, - перебив Петро. - Безумство запускає корiння у мудрiсть. Ну. як хочеш, а я можу стартувати! Негайно лечу до своїх друзiв! Вони надi мною...

"Парадокс iз парадоксiв. - подумав Великий Розпорядник. - Або я збожеволiю, або розгадаю. Цей робот використав мене для своєї гри".

- Не для гри, а для зв'язку з космiчним кораблем!

"Коли б усе це не було таким оригiнальним, я б уже припинив твоє iснування".

- Даремно погрожуєш, - спокiйно вiдповiв Петро i намацав у кишенi мазера. - Коли б тобi вдалося мене вбити, за мене помстилися б мої товаришi. Бо хто ж є могутнiший за людину? Нiхто. Ви, Головатi, розвивалися однобоко. Убивши своє тiло, ви позбавили свiй мозок досвiду, через це i мудрiсть ваша обмежена, викривлена, фальшива. Животiєте пiд сувоєм хмар i навiть не пiдозрюєте, якi навколо глибини простору, яке Сонце палахкотить...

"Ага, тепер менi стає зрозумiлим, хто послав тебе, - злорадо подумав Великий Розпорядник. - Говори, говори".

- Ми прибули до вашої планети як друзi. Ми хочемо розкрити перед вами океан свiтла...

"Так, це тi упертi сектанти, якi вигадали легенди i самi повiрили в них. Вони надумали зруйнувати Суспiльство Мудрих".

А Петро, запалившись, продовжував:

- Одною з причин вашого виродження є лiквiдацiя мови. Адже голос, iнтонацiя сприяють виробленню людського...

"Яблуко" з голови зникло, вона окуталась якимось темним серпанком, обриси Великого Розпорядника виднiлися неначе в хмарi. То була хмара страшного гнiву, а Петро не знав i жбурляв дошкульнi слова:

- Пройде небагато часу, i мужнiй народ Країни Щитiв залишить вас далеко позаду...

Це, мабуть, була та iскра, що викликала вибух. Голова повернулася до Петра потилицею, розсунулася жовта плiвка на гулi, i вiн побачив... червоне око. Рожевий i Гiлка шарпнулися, забилися в куток, i Яворовим iнстинктивно закрив прозору шторку кабiни.

- Свiтло того ока - вбивче, - проскрипiв Рожевий.

- Якщо космiчна радiацiя не могла проникнути в кабiну, то бiологiчне випромiнювання - тим бiльше,- заспокоїв його Петро. - Зараз ввiмкну двигуна, i ми вiдлетимо вiд такого нервового сусiди. Юпiтер гнiвається, значить правда не на його боцi!

Вiн спокiйно сiв за пульт, натиснув кнопку стартера i одразу ж почув, як запрацював двигун пiдйому. Зараз Петро пiднiме апарат, десь у безпечному мiсцi висадить своїх пасажирiв, а сам... Але чому апарат не здiймається? Яворович дає такi оберти турбiнi, що вона аж завиває, ракетоплан здригається, але стоїть на мiсцi, наче прип'ятий. Петро повернув голову i побачив, що навколо машини, просто на очах виростають, в'ються якiсь гнучкi, як лiани, дерева. Незабаром вони буквально сповили лiтака, обшнурували його, як лялечку.

Петро вилаявся в думцi i вимкнув мотор.

Як вирватися з оцих цупких обiймiв?

ХАРЧ СПОКОЮ

Першою опам'яталась Гiлка. Петро бачив, як вона щось говорила своєму коханому. Рожевий переказав:

- Вона хоче принести нам харч. Каже, що Великий Розпорядник її не каратиме, бо вона нiчого не завинила. Випусти її з свого житла.

Яворович вiдсунув шторку, i Гiлка нечутно висковзнула з кабiни. Справдi, червоне око затяглося плiвкою, i дiвчина спокiйно пiшла собi i незабаром зникла за кущами.

"Що ж робити? - думав Петро. - Невже отак i сидiти в кабiнi?"

I враз вiн згадав про скафандр. Адже цей космiчний костюм також захистить його вiд бiологiчних променiв!

Одягся i одразу вибрався назовнi, закривши в кабiнi Рожевого.

Блимнуло червоне око - раз i вдруге, блимнуло й утретє... А Петровi нiчого. Вiн стояв i дивився на цупку рослиннiсть, що густо обплутала лiтак.

Око блимнуло ще яскравiше.

"Ех, не хочеться менi тебе блимнути! - подумав Яворович. - Може, ти таки зрозумiєш..."

Стояв, прикидав у думцi, як розчистити оцi густi, чiпкi хащi. Пустити в дiю мазер? Це дуже небезпечно, ризиковано. Адже маленька похибка, неточний рух, - i вiн власними руками знищить машину, спалить мiст до своїх друзiв, до своєї планети, до людей. А лiани так густо розрослися, що й не помiтиш, як вiдчикрижиш шмат металу. А як ненароком спiткнешся? Полосне по всьому корпусу... Нi, нi, про мазер нiчого й думати.

Петро вихопив з пiхов мисливського ножа - блиснула голубувата сталь не нiж, а справжнiй тесак! З лютим завзяттям почав рубати, кришити плетиво пружних, звивистих стовбурiв. Сталь жадiбно стинала живе мотуззя, темна сукроватиця текла на грунт.

Аж упрiв Яворович, поки позбивав гадючi рослини з одного боку лiтака. Зайшов на другий - там, здалося, заросло ще густiше. Рубав i думав про дивовижнi знання живої природи, про бiогеннi секрети, якими володiють Головатi. Щоб за бажанням викликати отакий iнтенсивний рiст рослин! Та це ж... Коли б можна було на Землi...

Останнiй помах ножем - остання лiана зазмiїлася бiля Петрових нiг. Полегшено зiтхнув. У скафандрi було душно, але зняти його не наважився, вважав, що навiть шолом вiдхилити небезпечно. Нiчого, вiн потерпить, тепер уже недовго...

Пiдвiв голову- що таке?! З того боку знову пiднялися рослини! Так, так, доки вiн вирубував тут, - вони виростали там. Це було неймовiрно. Петро обiйшов апарат i почав мацати руками гнучкi жилавi рослини.

А хай йому чорт! Вони ростуть буквально на очах. Ну, скiльки вiн порався з того боку - хвилин з десять? Не бiльше. А бач, як знову заросло!

Деякий час стояв розгублений, тiльки дивився, як цi клятi рослини оповивали лiтака. А тодi кинувся рубати з таким лютим завзяттям, що тiльки цурпалки летiли.

Але це була Сiзiфова праця: лiани виростали вслiд, i, здається, рубка сприяла росту. Втомлений, знесилений, Петро забрався до кабiни. Там уже сидiла Гiлка i годувала свого коханого великими бiластими плодами. Юнак жадiбно кусав м'якiть, з якої аж капав сiк. Тiльки тепер Яворович вiдчув, як йому хочеться їсти. Гiлка, нiби вгадавши його бажання, подала "яблуко".

- Вона каже: це харч спокою. - обiзвався Рожевий. - Смачно, я ще такого не куштував.

Плоди i справдi були смачнi: м'якiть нiжна, сiк солодкавий. Яворович їв i поглядав назовнi. Проклятущi лiани ще дужче оповили апарат, прив'язали його сотнями мiцних канатiв. Петро вийняв мазера, покрутив у руках i поклав на колiна.

Рожевий якось обм'як, гострий блиск його очей погас.

- Ай справдi, це харч спокою, - сонно проказав вiн. - Нiяких тривог, нiяких небезпек я не вiдчуваю, їх просто нема. От що може зробити кохана, кохана...

I в Петра розлився спокiй на душi. Дивовижна байдужiсть пойняла його волю. Та й чого йому, справдi, хвилюватися, навiщо себе шмагати? Ну, стартує вiн згодом, пiзнiш - хiба не однаково? Адже космiчний їхнiй корабель все одно ще з мiсяць перебуватиме на орбiтi супутника... Петро знав, що цими мiркуваннями вiн тiльки хоче виправдати свою лiнь, свою бездiяльнiсть, усвiдомлював, що це ганебно для космонавта, але нiчого вдiяти з собою не мiг. Сидiв, мiркував про це, а щоб змiнити становище - i пальцем не кивнув. Минали години, Яворович бачив, як лiани обплутали лiтака, бачив, але оком стороннього.

"Що це зi мною робиться? - думав сам собi. - Хiба ж так можна?"

Але не встав, не кинувся нищити клятих лiан.

Спокiйно спостерiгав, як Гiлка взяла спочатку грiзну трубку Рожевого, а потiм i його мазера. Подумав, правда: "Нащо воно їй?" Але не вiдiбрав. Хай бере, хiба вона де дiне?

Коли стемнiло, закоханi зiбралися йти.

- Я залишаюся з Гiлкою, - сказав Рожевий, її правда: тут хоч нас двоє вцiлiє, а там - загинемо усi. Ми продовжимо рiд. Лишайся i ти в нами, вiдкинь свої фантазiї i живи, як усi.

- Фантазiї? - гiрко усмiхнувся Петро. - Нi, брат, це не вигадки Земля, народ... Вони iснують реально, i я мушу прагнути до них.

- Облиш. Хiба не бачиш, як тут добре?

- Ага, добре, добре... I дуже цiкаво...