Василий Бережной - Формула Космосу (на украинском языке)

• Название: Формула Космосу (на украинском языке)
• Автор: Василий Бережной
• Жанр: Научная Фантастика

---

Бережной Василий Павлович Формула Космосу (на украинском языке)

Василь Бережний

Формула Космосу

I.

Кирило Федотович - сивоголовий обважнiлий чоловiк - вийшов з Виставочного павiльйону глибоко замислений. На одутлому його обличчi промайнула iронiчна посмiшка. "Чи ти ба, яка метаморфоза,- пробурмотiв сам до себе.- Космос йому ворожий!" Пристояв, поглядаючи на золотi банi Софiї, що сяяли над бескеттям дахiв, поєднуючи небо й землю, тодi надiв захиснi окуляри, поправив бiлу кепку на головi й похилитав униз до Хрещатика.

На виставцi фантастичних картин, яку вiн щойно оглянув, є чимало цiкавих полотен, i то не лише професiйних митцiв, а й любителiв. Бiля картини "В глибинах космосу" Кирило Федотович нiс до носа зiткнувся з професором астрономiї Присвятським. Давненько не бачились, з легким подивом поглянули один на одного, i кожен подумав: "Як вiн постарiв!" Кивнувши клинцем вилинялої борiдки на картину, Присвятський сказав:

- А космос ворожий людинi, ворожий життю!

Кирило Федотович заперечив, наголошуючи на тому очевидному фактi, що всi бiологiчнi структури виникли i розвиваються, власне, в космосi. Та старий професор стояв на своєму, ще й пiдкреслив необхiднiсть прищепити цю тезу якнайширшiй молодiжнiй аудиторiї. "З астронома, бач, став фiлософом. Ну що ж, на старостi лiт ми всi схильнi пофiлософствувати... Але то пусте. "Космос ворожий життю..." Треба ж... Космос... Що ми про нього знаємо? Кирило Федотович продовжував у думцi полемiзувати з Присвятським. Структурнi елементи, та й то деякi..."

Це давньогрецьке слово, що означає упорядкованiсть Всесвiту, викресало в душi Кирила Федотовича iскри думок, давно забутих i пригаслих. Колись, у тi неймовiрно далекi роки, коли ще тiльки починалась його наукова дiяльнiсть, йому не давали спокою лаври того "слiпого жука", який помiтив кривизну простору i створив теорiю вiдносностi. Але ж єдине поле не давалося Ейнштейновi! Коли беручкий аспiрант думав про це, обличчя йому кривилося вiд зловтiшної посмiшки. А що, коли спостигнути свiтовi зв'язки випаде на його долю? Не святi ж горшки лiплять! А сподiвання такi були смачнi на снiданок... Гай, гай, уже його висадили з корабля науки на заслужений вiдпочинок, уже й iншi фiзики - європейськi iмена! - затихли, а ключа до єдиного всесвiтнього поля так нiхто й не пiдiбрав. Звичайно, з'являться новi Сiзiфи... Кирило Федотович гiрко посмiхнувся: тепер, на схилi свого життя, пiсля iнфаркту, вiн уже знає, що це марнота марнот - отi честолюбнi потуги.

Зупинився, пiдвiв голову, ще раз поглянув на Софiю - звiдси, вiд готелю "Москва", її гарно видно. Але що це? Кирило Федотович примружив очi, - до Софiї пiдступає сiрий бетонний прямокутник! А, здогадався, це па Львiвському майданi спорудили торговельний центр... Отак спотворено краєвид! А все тому, що проектанти не зважають на викривлення простору. Де той Львiвський майдан, а де Софiя, а от бач... Або отой новий будинок навпроти опери. Якщо дивитись на нього уздовж Володимирської - здається кривим, скособоченим, немов листок Мьобiуса. Вiдстанi, простiр...

"Кому потрiбнi цi мої внутрiшнi монологи? - враз подумалось Кириловi Федотовичу. - Театр одного актора i водночас слухача... Отак чвалає собi до Хрещатика старий emeritus* i замiсть того, щоб подумати, де купити оселедця, маракує про таємницi Космосу... Комедiя, та й годi".

______________ * Заслужений, пенсiонер (лат.).

Проте конфлiкти з собою Кирило Федотович умiв швидко залагоджувати, i до горизонтальних фонтанiв, де вода широкими, лискучими сувоями спадає з гранiтних плит, пiдiйшов майже цiлком урiвноважений. А подивившись на гладенькi потоки, в яких вiдбивалося призахiдне небо, i зовсiм заспокоївся. Космiчнi думки в його посивiлiй головi поступалися гастрономiчним, тим бiльше, що до магазину рукою було подати.

Кирило Федотович перевальцем пiшов повз колонаду консерваторiї, перетнув у недозволеному мiсцi вулицю Карла Маркса i попрямував у бiк Хрещатика. В цей саме час з боку Пасажу до цього ж гастроному крокувала ставна блондинка в бiлих босонiжках на високих каблуках i в бiлiй сукнi, з господарською сумкою в руцi. Прокладаючи собi дорогу в натовпi, вона поглядала на зустрiчних iз стриманою гiднiстю, так, наче позувала перед телекамерою.

Саме за цiєю жiнкою зайняв чергу у рибному вiддiлi Кирило Федотович. Йому дуже не хотiлося стовбичити в цих суточках, вiн i заглянув сюди для очистки совiстi, щоб потiм сказати собi: "Взяв би, та не було". Але оселедцi, як на те, були, i довелося вистоювати в тiснотi й задусi. Черга посувалася повiльно, бо, як завжди буває, багато хто, особливо жiнки, займає кiлька черг, а тодi пiдходить i заявляє: "Я тут стояла". Та й продавцi не дуже поспiшають... Отож Кирило Федотович знiчев'я почав собi прикидати, скiльки-то часу прогайновується в чергах, години складалися в днi, тижнi, мiсяцi, коли гульк - блондинка вже бере. Позирнув на годинника - минуло всього якихось сорок сiм хвилин, а глянувши на гарний профiль жiнки, на її пещенi пальцi, що сяйнули дiамантом, коли вона брала загорнутого в коричневий папiр оселедця, чомусь подумав, що їй сорок сiм рокiв. Сорок сiм хвилин - сорок сiм рокiв... Дивно... Поки йому зважили, дама вiдiйшла вбiк, до столика, щоб загорнути покупку. I раптом Кирило Федотович побачив, що, виймаючи iз сумки папiр, вона впустила на пiдлогу кiлька аркушiв. Кинувся пiдiймати - де й спритнiсть взялася у старого емерита! Одна старша жiнка, побачивши, як вiн нагинався, вiдставляючи при цьому ногу, iронiчно похитала головою, мовляв, джентльмен знайшовся! Iншi насмiшкувато перезирнулися, розступаючись, щоб дати мiсце галантному пенсiонеровi. А Кирило Федотович пiдняв тi аркушi i раптом застиг, помiтивши, що вони всуцiль списанi формулами. Його вчене око вiдразу побачило рiдну стихiю: тензори, вiд'ємнi ймовiрностi, скаляри...

- Я перепрошую, - звернувся до блондинки, яка вже закривала сумку, тут... формули.

Жiнка посмiхнулась - може, за звичкою, а може, з його кумедної постатi: незнайомий сивоголовий чоловiк стояв перед нею з простягнутою вперед рукою, в якiй тремтiли два аркушi, в очах у нього свiтився не то острах, не то подив.

- Так, я знаю. - Вона рушила до виходу, Кирило Федотович слiдом. - Це чернетки мого покiйного чоловiка...

- Чернетки! - вигукнув Кирило Федотович так, неначе на тротуарi не було натовпу, а тiльки вони вдвох. - А вiн... чим займався, якщо не секрет?

Кирило Федотович то пiдносив аркушi до очей, то розмахував ними - аж лопотiли на вiтрi.

- Вiн був математиком, - сказала жiнка, не повертаючи голови i дивлячись перед собою. - А потiм захопився фiзикою та космо... космо...

- Космогонiєю? - пiдказав Кирило Федотович, i серце його тенькнуло, вийшовши з-пiд контролю електронного водiя ритму, на щастя, ненадовго, всього на кiлька ударiв.

- Ага, здається, так. Оце ж i пiдiрвало йому здоров'я, бувало, цiлi ночi просиджував над тими дурними формулами... Нi в театр, нi в кiно. Та навiть футбол не дивився! А на iменини? Кiлька рокiв нi до кого й ногою! Вiдлюдником став, уявляєте?

Кирило Федотович уявляв. О, як вiн добре вiдчував цього фанатика науки, який, мабуть, сподiвався упiймати Всесвiт густою сiткою формул! Хiба вiн сам, Кирило Федотович, не вiддав тьму ночей пошукам всезагального зв'язку свiтобудови?

А жiнка, вiдкопилюючи губу, тим часом розказувала, як її чоловiк занедбав сiм'ю - що їй не придiляв уваги, то це ще пiвбiди, але навiть про доньку не потурбувався, коли вступала до iнституту, ну й не пройшла... В голосi її звучала затаєна образа.

- Скажiть, а цей рукопис... - нетерпляче перебив її Кирило Федотович, зберiгся?

- Ну... не весь. Я трохи зужила... Газет не передплачую, а воно ж то на се, то на те...

- Я вас дуже прошу... Хотiв би познайомитись...

Дама простягла руку i, мило усмiхнувшись, вiдрекомендувалась:

- Вiолетта Михайлiвна.

- Та нi, я... Нетреба, - розгубився Кирило Федотович. - Хотiв би з рукописом познайомитись...

Зауваживши простягнену руку, яка вже опускалася, вчений упiймав її, торкнувся вусами пещених пальцiв, i нiздрi йому заповнив запах духiв та оселедця.

- Ну, то не треба, - вiдсмикнула руку Вiолетта Михайлiвна.

- Не гнiвайтесь, Вiолетто Михайлiвно, це моє прiзвище - Нетреба. Кирило Федотович Нетреба.

- А-а... - здивувалась жiнка. Потiм обличчя її посвiтлiшало. - I треба ж - Нетреба...

- А ваше?

- Мiй покiйний чоловiк - Чаєцький.

- Чаєцький? Чув. Деякi працi читав. Не знав тiльки, що вiн... уже не живе.

- Його вбили оцi формули. - Вiолетта Михайлiвна кивнула па листки, якi тримав у руцi Кирило Федотович. - Глядiть, щоб i вас...

Кирило Федотович вибачливо усмiхнувся.

- Це, мабуть, серйозна, дуже серйозна праця, Вiолетто Михайлiвно, i якщо ви дозволите... Не подумайте, що я посмiв би привласнити авторство... Якщо вдасться пiдготувати публiкацiю, то тiльки пiд його iменем.

- Ну що ж, будь ласка. Ви, мабуть, такий самий фанатик... - Вiолетта Михайлiвна розкрила сумку, вийняла тi два аркушi, якими обгорнула оселедцi, i вiддала їх старому вченому. - А решту... Запишiть телефон, домовимось.

Вечорiло, густi каштани струмували на Хрещатик сутiнки, проте лiхтарi ще не свiтились. Кирило Федотович повертався додому в станi тiєї душевної рiвноваги, коли радiснi сподiвання хоч трiшечки та переважають. Серце билося в оптимальному режимi, може, навiть без участi свого електронного помiчника.