Борис Грінченко - Сонячний промінь

• Название: Сонячний промінь
• Автор: Борис Грінченко
• Жанр: Проза

«Сонячний промінь» Бориса Грінченка – соціально-психологічна повість, присвячена проблемам освіти селян***. Випускник університету Марко Кравченко переконаний, що лише освіченість принесе народу щастя і волю, однак, селяни не дослуховуються до його порад. Перу автора належать й інші твори, зокрема, «Батько та дочка», «Дзвоник», «На розпутті», дилогія «Серед темної ночі», «Під тихими вербами», «Пан Коцький», «Без хліба», «Каторжна», «Сам собі пан» тощо. Борис Грінченко відомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезії та драматургії.

---

– А он і Рашківка! – промовив візника, показуючи батогом.

Марко глянув і побачив поблизу вже слободу в балці. Похитуючись по скелястій поритій дорозі, фаетон з'їхав у ту балку і швидко пробіг невеличку слобідку, що, як і всі степові села, була вбога на дерева, а багата на глину та на камінь. На край слободи, у великому саду, вздрів Марко панський будинок. Коні швидко підбігли до рундука. Мapкo вискочив з фаетона і зараз же побачив невисоку та огрядну панську постать у літній жовтенькій одежі та в солом'яному брилі. Пан той стояв трохи набік од рундка, спиною до Марка, і з кимсь розмовляв. Почувши гуркіт, озирнувся, і Марко пізнав самого пана Городинського. У його було смугляве чепурне обличчя з довгими бакенбардами, чорними, аж блискучими, з ситим, чисто виголеним підборіддям проміж ними; карі очі швидкі й блискучі – дарма, що панові було більш як п'ятдесят років; тільки чепурно зформована голова була трохи лиса. Він моторно пішов до Марка.

– Просимо! Просимо! Дуже радий! – промовив до його, стискаючи рук.

І він повів був його на рундук. Але глянувши на Маркове обличчя та й на одежу, зупинивсь.

– Одначе! Ви відразу добре познайомилися з нашим пилом. Коли так, то думаю, що вам більше тепер хочеться піти в свою хату. Григорій! – гукнув він на слугу. – Проведи їх до старого будинку! – І додав Маркові: – Як приберетесь, просимо до обіду!

Виголений слуга взяв з фаетона легенький Марків кошик, трохи скоса на його глянувши, і повів молодого вчителя через двір у невеличкий старий будиночок. У йому ніхто не жив, хіба гості іноді ночували. І оце там виготувано світлицю Маркові.

Ледве вмивсь і передягсь Марко, – почув, що коло будинку задзвонено в невеличкий дзвін.

Що то? – спитавсь він у хлопця, що приносив йому вмивання.

Обід. Скликають усіх – може, хто в саду або ще де. Марко пішов до панського будинку і знов стрів у дворі пана Городинського.

– А що? Причепурились? – згукнув той весело. – Ото добре! Ходіть же тепер обідати!

І він повів за собою Марка. Перейшовши рундук та передпокій, увійшли до великої світлиці. Серед неї стояв чималий стіл, готовий до обіду. У світлиці була вся сім'я Городинських. Пан підвів Марка до своєї жінки.

– Оце наш учитель! – весело промовив він. – Марко… Вибачайте, – забувсь!

– Марко Петрович Кравченко, – поміг панові Марко.

– Марко Петрович Кравченко! А се моя жінка – Марія Семенівна.

Марія Семенівна була висока й худа панія, убрана, хоч і на селі, відповідно до всіх вимог етикету. Колись чепурне її обличчя, було тепер сухе й суворе; очі дивились неприхильно. На Маркове привітання вона подала йому руку мов з панської ласки.

– Ну, цій добродійці я, здається, не дуже до вподоби, – подумав Марко, помітивши, як панія привіталася.

– А се моя дочка – Катерина Дмитрівна. А се ваш учень!

Пан так швидко повертавсь, що Марко не встиг навїть і глянути добре на цих двох, як він згукнув:

– Ну, а тепер сідаймо обідати!

– Може бути, що вже й мене познайомиш з паном Кравченком? – озвавсь хтось поважним голосом.

Марко глянув і побачив молодого панка, вишліхтуваного та чистенького, з гладенько зачесаним коротким темним волоссям, з підстриженою по-французькому борідкою, що не без поваги виступав з кутка.

– Оттак! І забув! – сказав Городинський і додав: – Мій син!

– Іван Дмитрович Городинський! – доказав поважно панок, подаючи Маркові руку.

– Ну, сідаймо, сідаймо, бо їсти хочеться! – скрикнув пан і сам перший сів, посадовивши коло себе Марка. – А нуте лишень перед обідом, щоб краще їлося! – промовив пан, беручи карафку з горілкою. І налив старшому синові й собі; Марко не схотів.

– Отакий же з вас і робітник буде! – пожартував пан і перекинув чарку в рота.

Пан Городинський іноді, як і цього разу, вживав українські слова й приказки, і се видимо не зовсім подобалося панії: вона щоразу в таких випадках якось особливо морщила носа.

Почали їсти і на деякий час усі замовкли – чути було саме сьорбання. Марко міг поки трохи роздивитися. За столом сиділа вся сім'я Городинських, лічачи сюди й маленьку дочку з пристарілою панією, – за поспіхом Марка не зазнайомлено з нею, але він зрозумів, що це гувернантка найменшої панської дочки, французка. Коло неї, просто Марка, сиділа старша дочка – Катерина. Біля Марка сів Іван Дмитрович, а за ним, у білій гімназіальній сорочці, худий, на погляд соннивий, хлопець років чотирнадцятьох – Марків учень. Марко перебіг по йому очима, перебіг очима по дівчинці та гувернантці і зупинився на Катерині. Як і вся сім'я, вона була чепурна. Троки довгеньке обличчя, тонкий рівний ніс, рівні чорні брови, обличчя більш худе, ніж повне; вираз – спокійний, трохи гордовитий; на гордовитість та енергію натякала й постанова голови – трохи назад; чорне волосся зачісане було вгору просто й гладенько і тим додавало ще більше поважності цьому обличчю. Маркові воно не сподобалося; очі – їх погляд він випадком піймав – були такі ж карі, як у батька, але трохи горді.

«Панська врода!» – подумав Марко і спустив очі.

– Ну, що ж у вас нового в місті? – озвався пан, виївши добру тарілку юшки та втираючись розгорненою серветкою. – Мабуть, пил, спека – таке, що й не продихнеш.

– Ну, сього добра у нас ще більше! – промовив Іван Дмитрович.

– Правда! Правда! – засміявсь пан. – Марко… вибачайте… Еге, Марко Петрович такий приїхав, що, мабуть, довго змивав з себе нашу степову пилюгу.

– Але в нас є таке гарне, чого в городі нема, – промовила Катерина, – наприклад, скеля.

– Вона завсігди кожну нову людину насамперед знайомить зо скелею, – промовив осміхнувшись старий Городинський.

– А хіба ж вона не гарна? – спиталася дочка.

– Аякже? Гарна! – згодивсь і батько. – Ось побачите, Марку Петровичу, я вам покажу. Се тільки Йван її не любить. Він там петербурзький урядовець, – се він, бачите, до нас на літо відпочити приїхав, – то він сміється з нас, бо не любить села.

– Що тут гарного? – сказав на те Іван Дмитрович. – Цей степ нескінчений, ці скелі страшенні, що чогось залізли серед цього степу, – примушують вас щогодини, щохвилини розуміти, що ви маленькі, мізерні. І всюди природа гнітить і дошкуля: сонце не хоче гріти, а нестерпуче пече, або не гріє зовсім тоді, як треба; пил засипа горло й ніс; дощ ллє зовсім не тоді, як його бажають…

– Начебто завсігди вже так буває, – сказала Катерина Дмитрівна.

– Здебільшого. Ну от наприклад. Їду я степом. Сонце пече, заносить пилом. Од сонця страшенно болить голова, пил не дає дихати. Втомлені коні ледве плентаються. Коли це несподівано дощ! Пил змішався з водою, і брудні патьоки течуть мені по обличчю, біжать за спину. Я трусюсь, увесь мокрий з холоду, і не можу рушити з місця, бо потомлені коні не витягнуть з грязюки. Се твоя природа.

– Та ти зовсім белетрист! – засміялася Катерина. – Звісно, буває й таке, а ще більше буває гарного. А що ж, у твоїй канцелярії хіба краще?

– Ну, вже ж! Сидячи на м'якому кріслі у помірно натопленій чистій та чепурній хаті, рішаючи справи, що мають вагу для всієї Росії, я почуваю себе паном, царем над цією природою, над людьми…

– Він дума, що з своєї канцелярії переробить природу.

– Я хотів тільки сказати, що справді цивілізована людина не може почувати ніякої прихильності до природи, а тільки до цивілізованих форм життя. Найближчі до природи бувають дикі люди, бо й живуть по-звірячому. А де далі людина цивілізується, то все більше відбивається від природи, перестає почувати потребу в їй і… і намість природи, яка панувала досі над людьми, стає твердий уряд, що всім керує, все держить на припоні, все зна, до всього доглядається… і все може… Я не про урядовців кажу, я кажу про той справжній уряд, яким держиться ввесь лад громадський, про той уряд, що одним папером все може відмінити…

– Вибачайте, – озвавсь Марко, – коли я не згоджуся з вами. Папери нічого не відміняють на ліпше, хоча часто псують добре. От ви нарікаєте на природу, а тим часом вона зовсім не винна, що вам так погано їздити: проведіть добрі дороги шосіровані, обсадіть їх деревами, поробіть добрі екіпажі і т. і., і т. і., то вам і буде добре їздити. Одно слово: піднесіть угору культуру людності! А се родиться широкою просвітою, самосвідомістю й самодіяльністю громадською, – себто цілком протилежним способом тому, якого вживають папіряні канцелярії.

– А, самодіяльність громадська!.. Се вже старе, – недбало відповів Іван Дмитрович. – Хотіли організувати цю самодіяльність у земствах, – і вийшов «земський пиріг». Ні, се не здатне! Тільки те добре, що робить тверда центральна влада, незалежна від усяких громадських впливів.

Марко нічого не міг одказати, бо почали вставати з-за столу.

– Ну, а тепер можна й одпочити! – промовив пан. – Ви, молоді люди, по обіді не спите, а мені непогано.

І він подавсь одпочивати. Марко теж пішов у свою хату, але, невважаючи на безсонну ніч у вагоні, заснути не міг, – нові враження не давали.