Борис Грінченко - Дилогія. Під тихими вербами.

• Название: Дилогія. Під тихими вербами.
• Автор: Борис Грінченко
• Жанр: Проза

«Під тихими вербами» Бориса Грінченка – друга частина дилогії, продовження повісті «Серед темної ночі»***. Тут так само гостро звучить проблема соціальної несправедливості, твір має символічне закінчення, яке втілює надію на світле майбутнє. Перу автора належать й інші твори, зокрема, «Батько та дочка», «На розпутті», «Пан Коцький», «Без хліба», «Каторжна», «Сам собі пан» тощо. Борис Грінченко відомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезії та драматургії.

---

Борис Грінченко ПІД ТИХИМИ ВЕРБАМИ

Роман

Частина перша

Наступає чорна хмара,
А друга синя…

Народна пісня

І ЧОРНА ХМАРА

Минув уже четвертий рік, відколи Денис Сивашенко відділився від батька й від Зінька, меншого брата… зараз після того, як середульшого брата Романа заслано на Сибір. Погана це була історія!.. Розледащівши Роман у солдатах, не хотів дома нічого робити, посварився з батьком та з Денисом, пристав, пішовши в город, до злодійського товариства, водив коні, піймався, суджено його й заслано на Сибір. Денисові це не пошкодило, бо раз, що йому з батьківщини більше припало, а друге – всі знали, що він сам і впіймав Романа, і виказував на його, то нікому й на думку не спадало вибивати йому очі Романом… хоч воно таки й погано, як люди знають, що брат у Сибіру… ну, та дарма! Хай краще у Сибіру буде таке ледащо, ніж дома через його колотнеча. От тільки що з батьком Денис посварився… Дак же він у тому не винен: за те, що він не покривав Романа, батько, мати й Зінько зненавиділи його, та й годі!.. Та й це дарма, бо таки все. Що йому припадало, все віддали. Та він би й не попустив, бо там же й його праця. Він і радий був, що пішов од їх: ому вже давно треба було хазяїном бути. Поставив хату на новому грунті, далі від батька, аж з другого краю села, та й хазяїнує собі. І добре хазяїнує: за ці чотири роки зріс він угору високо: з Дениса – Денисом Пилиповичем ізробився, з малого хазяїна – багатирем. Своєї землі тридцять десятин, та ще вдвох із тестем Манойлом посесію держать… От що! Нехай лиш той дурень Зінько облизується, дивлячись на його заможність. Сам живе, як харпак, мабуть, нічого й не придбав, одколи батько вмер, самою батьківщиною старою й держиться. Ха-ха! А Денис он цього року до хати приробив ще другу половину – з великою світлицею та з кімнатою. І в світлиці в його так прибрано, що хоч і станового, то не сором приняти: два тапчани, стільці чорним покрашені, по стінах малюнки великі – віддавав за їх Денис щетинникові не то по злоту, а й по півкарбованця, бо там такі є, що і з золотом… самих генералів аж п'ятеро, і війна турецька, і страшний суд із змієм, і «вид города Тулы»… і всі за склом, у великих червоних та в зелених рамцях… А вікна в хаті такі, що відчиняються, а не відсуваються, і на вікнах завіски теліпаються ситцеві, – зовсім, як у панів. І ліжко тут стоїть – високе й широке, на йому аж три перини, і заслані зверху червоним «одіялом» (п'ять карбованців ціна); а чотири здоровенних подушки замалим не до стелі знімаються, та всі в ситцевих пошивках з здоровенними лапатими квітками, – це вже Домаха Денисова набирала, – дуже гарні, ситець аж по злоту. Ніхто на цьому ліжкові не спить (бо всі ночують у противній хаті), а стоїть воно так, закрашає хату, чи то пак «комнату», – щоб видко було, який хазяїн живе, не харпак… Та й дочок же в Дениса двоє— то це ж їм Домаха надбала: хай люди бачать, що єсть. Надбано, хвалити бога, і на дочок, і на синів: є в чому походити, є що з'їсти й спити. Не сором, ні, не сором покликати до себе людей, хоч би й таких заможних, як оце зараз сидять у світлиці за столом, п'ють, їдять та й про діло гомонять.

Не малі ж то й гості!

На покуті сидить старшина Григорій Павлович Копаниця – той, що колись писарем волосним був, а тепер старшиною. Ге-ге! Тепер уже йому не писарювати, тепер уже він багатир на всю губу: своєї землі скільки! Як їде в город, у земське собраніє (бо він же там гласним), то так убереться в сюртука, що пан, та й годі! Та йому ж і треба цього: поміж панами крутиться. Та хоч і на селі, то без жакетки й з хати не вийде.

Зараз біля його сидить Сучок Михайло Григорович. О, то не маленький Сучок! Є в його й крамниця, й земля, до своєї дочки Горпуші приняв собі у прийми зятя, да так удвох тепер орудують, що ну!

А далі ще сидять Денисів тесть Манойло Гаврилович, Домашин батько, біля нього сват Остап Колодій, кум Терешко Тонконоженко та Яхрем Рябченко – все багатирі, гарно повдягані, в синіх чумарках, у таких, як і в Дениса, тільки Рябченко по-городянському – в жакетці.

Тесть та кум Терешко – то старі приятелі Денисові, з їми він здавна в спілці, він їм, а вони йому пособляють. З Копаницею Денис заприятелював тоді, як пособив йому вилізти на старшину; тоді ж і з Сучком зазнався дужче. А от з Остапом Колодієм та з Яхремом спілка не з-так іще давня.

Остап Колодій, чепурний, високий, чорнявий чоловік, – він родич Денисові, чи то пак сват, бо за його брата Зінька віддав свою дочку Гаїнку (Гаїанія її охрещено, а це вже так по-простому стали звати). Думав Зінька перенадити, на свій бік переняти, щоб він з їм у спілці був, – дак хіба ж того дурня навчиш? Через те Остап не любить Зінька, а з Денисом родичається.

А Яхрем Рябченко… ну, це штучка! Вони були зовсім у сварці – Денис та Яхрем. Колись на Яхрема скрізь подейкувано, що він крадене передержує. Дак, як узято в Сивашів сало, Денис і намігся, щоб потрушено Рябченка. Нічого не знайдено, а ворожнеча проміж їх стала велика. Хто й зна, що б воно виникло з цього, та незабаром після тієї історії з салом Яхрем пішов кудись на заробітки… з рік його не було, а тоді вернувся й грошей з собою приніс… та щось, кажуть, і не трохи… І зараз купив собі два наділи… Проминув іще рік чи два, – аж гульк! – Яхрем узяв у глущківського пана триста десятин землі в посесію. Як це так сталося, ніхто не міг зрозуміти. Наймала ту землю в пана громада, наймали багаті люди, – не віддав пан: більшої ціни хотів… А ті собі загнулись: пождеш, пане, пождеш та віддаси й за нашу ціну! А Рябченко підскочив, щось там прикинув панові та й узяв на себе. І де він грошей добув, щоб панові третину наперед заплатити, дак ніхто й зрозуміти не міг, – усі дивом великим іздивувались. От лее добув і взяв!.. І не дурно: сам не став хазяйнувати, а почав землю давати за гроші людям; а саме тоді земля зробилась дорога, – по два карбованці бариша взяв на десятині! Та як пішов з того часу, то все йде та й іде вгору! Ого-го! Тепер вже ніхто й не згадує про те, що колись баби плескали, мовбито він крадене передержує! Де там! Тепер він Яхрем Семенович, багатир… скрізь у кунпанії буває… І з Денисом помирились. Чого їм сваритися? Що було, те минуло, а з сварки добра не буде, а в пригоді один одному вони можуть стати.

Дак отакі гості сиділи в світлиці в Дениса Пилиповича Сивашенка за столом, повним усякої страви. Господиня, немолода жінка, мовчки подавала на стіл страву, іноді тільки припрохуючи гостей призволитись; господар був гомінкий, веселий, частував і припрохував залюбки. Це ж такі дорогі гості! Не голота яка з Зінькової кумпанії, а поважні кремезні господарі, з ними хоч яке діло робити можна – подужають! І грішми-достатками вони – сила, і в громаді сила.

Домаха вже пішла в другу хату лагодити самовар, а Денис усе частував і казав:

– Істинна правда, що каже Григорій Павлович, наш господин старшина: ніякого покорства тепер у мужика нема. (Денис таки навчився поміж «образованими» людьми і собі «по-образованому» закидати.) Всяка голота пнеться рівнятися з путящим, порадошним хазяїном. Що більший харпак, то більше в громаді галасує проти заможного чоловіка. Того і в голову собі не кладе, що коли б нас не було, то як би й вони прожили? У кого землю взяти на хліб? – У нас! – До кого скотину пасти віддавати? – До нас! – У кого грошей позичити? – У нас-таки ж! Що ж би вони робили без нас?

– Іменно! Істинна правда! – відказували гості. – Подохла б клята харпачня без нашої помочі.

А кум Терешко (він же при панах був, то знає, як сказати) доточив:

– Настоящая благодіянія оказується, настоящая! А Денис казав далі:

– Отож бачите!.. А ще й дибки проти нас стають!

Тільки порадошний чоловік схоче що зробити – чи в громаді, чи так, – зараз крику, галасу, репету такого нароблять, що настоящая бунтація, та й годі! От, сказати, як Остап Дорохвейович, – він кивнув на Колодія, – хотів, щоб йому громада віддала волость нову робити, – лишенько! Який крик ізробився! Кажуть: багатіти нашим коштом буде!.. А все брехня…

– Авжеж, брехня! – сказав старшина, а Остап тільки рукою махнув.

– От так і я, – говорив Денис, – хотів би зробити одно діло мале-невеличке, та й боюся з їм потикатися в громаду, щоб і лиха не здобуться. Хіба що вже ви, господа хазяїни, пособите мені.

– Кажіть, кажіть, яке там діло! – загомоніли гості. – Що доброго надумали?

– От же ви знаєте, – розказував Денис, – що як пішли пересельці на Амур, дак позоставалися від їх наділи. Громада ж тоді не дозволила пересельцям тієї землі продавати, а взяла на себе.

– Хотіла на всіх рівно поділити! – гукнув кум Терешко, вже трохи п'яненький. – Ге! А ми не дали, да тобі в орендноє содержаніє оддали – на три года, – от тобі і вся біда!

– Іменно, іменно! І досі дякую вам, – спасибі за це! Хоч воно з тієї земельки невеликого й добра, ну, а все ж земелька.

– Та ще й добра, – додав старшина. – Не соромляйся, Денисе Пилиповичу! Перед нами нема чого критися: ми знаєм усе діло. Свої люди.