Ані Лібро - Синдром зародка

• Название: Синдром зародка
• Автор: Ані Лібро
• Жанр: Современные любовные романы

Навіщо на планеті з'являються діти із зайвою хромосомою? Відповідь проста: це синдром зародка. Хвороба любові. Вірус, який знаходиться всередині кожного з нас. Маленький людський зародок, що зачепився одного разу за стінки матки, наполегливо і безкорисливо відкриває цю таємницю не тільки своєї матері, але кожній людині і навіть цілому народові. Ліза – наша сучасниця, найзвичайнісінька жінка, киянка з двома дітьми. Вона живе на Позняках, розлучена і мріє знайти чоловіка, який зробив би її щасливою. Нічого особливого, як у всіх. Робота не за фахом, необхідність виживати, бажання подолати самотність і сімейну карму незаконних народжень і невезіння. Ставши свідком самогубства незнайомої жінки, Ліза несподівано розуміє, що живе якось не так і що пов'язана з цією подією міцними нитками пам'яті і власної долі. Щоденник самогубці приводить Лізу у дитячий будинок. Поступово вона позбавляється від егоїзму і легковажності і замість пошуків обранця, який міг би дати їй щастя, пробує сама бути комусь корисною. Вона не просто заражається синдромом зародка, але відкриває для себе чудовий і рятівний сенс цього загальнолюдського захворювання, здатного зробити наше життя щасливим.

---

Ані Лібро СИНДРОМ ЗАРОДКА

У життя дуже довга історія, але у кожного з нас є вкрай точний початок – це момент зачаття.

Жером Лежен (французький генетик, професор, що відкрив хромосомну природу синдрому Дауна)

1

Дивний стан природи – кінець літа. Вітер вже прохолодний, і темні притихлі дерева почали жовтіти, але сонце марнотратно сипле на землю своє сліпуче проміння. Ніби опирається півтонам, тій невизначеності міжсезоння, за якою приходить пора холодів.

Вчора, коли Ліза брала квитки на московський поїзд, в Києві ще сяяло літо, і в світлі серпневого сонця не відчувалося ані частки прощання.

Але сьогодні у Москві над пероном висить мерзенна осіння мряка. Повітря густе, липке, нав'язливе: чіпляється за одяг, плутається у волоссі.

Поїзд стоятиме ще півгодини, але вони не стали розтягувати прощання: махати один одному руками, вигадувати фальшиві фрази й ловити в поглядах тінь продовження. Як два заблукалих мандрівника: зустрілися, доторкнулися один до одного, придивилися і зрозуміли, що підуть далі у різних напрямках.

Дива не сталося. Те, що багато місяців зростало всередині, виявилося звичайною втомою від самотності.

«Як добре, що він пішов, – думає Ліза, крізь мутне скло чіпляє поглядом сірі ліхтарі. – Але, якби залишився, безглуздо стирчав на пероні, посилаючи есемески і намагаючись постукати у віконце, було б здорово. Так всі закохані роблять, коли прощаються. Всі… Закохані… Добре, що він пішов».

Щоб відволіктися, вона розкрила прихоплений в дорогу роман і довго дивилася на цифру -115- внизу сторінки. Літери розпливалися, не бажаючи складатися в слова.

«Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посміхалася деревам…» – вона перечитувала цю фразу, як заклинання, кілька разів, шукаючи у ній сенс.

Як безглуздо все вийшло. «Приїжджай, я більше без тебе не можу!» – написав він в останньому листі. І вона помчала, як божевільна. «Ніч туди, ніч назад, не так вже і далеко, тільки подивитися один на одного, а раптом, це доля…» – умовляв він її. На один день. Точніше, на кілька годин, які повинні були вирішити всі питання їх піврічного віртуального спілкування.

Художник, від якого втекло натхнення, і колишня вчителька, яка вміє розмовляти віршами. І що з цього могло вийти?

Лізі, мов цуценяті, раптом захотілося сховатися у темному куточку вагона і тихенько поскиглити від образи. Як боляче розбиваються мрії.

Зголоднілий по жіночому тілу, самотній художник оволодів нею, не давши оговтатися від першого захопленого враження від нього. Це сталося прямо в майстерні на околиці Москви, серед запахів пилу і фарб, серед дерев’яних рам, намальованих дерев і птахів, якихось старовинних предметів, наповнених давніми таємницями. Просто і грубо. Без якихось там романтичних арабесок.

Це трапилося. І як можна було відмовити, адже вона сама до нього приїхала. Напевно, це була бравурна мелодія. Ліза не пам'ятає. Її душа спочатку грала на одній струні, а потім та обірвалася і повисла, дзвякнувши наостанок пронизливо і тонко. Навіщо було на щось сподіватися?

Вже на вокзалі художник заметушився і спитав, скільки коштує квиток. Ніяково сунув їй в долоньку сто доларів і криво посміхнувся: «Вибач, я не знав, що ти в перший раз. Візьми на морозиво». Бідолаха з жахом уявила, як він буде її вмовляти, пхати гроші у кишені, і хтось це побачить. Вона машинально взяла новеньку купюру, вирішивши, що потім, коли все це, нарешті, закінчиться, подарує першому ліпшому жебракові.

Але ж вона так вірила, що це справжня любов. Виходить, він її купив. «Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посміхалася деревам…» – крізь слізну завісу наполегливо читали її очі. Було соромно і сумно.

У сумочці задзвонив телефон. «Невже він?» – промайнуло в голові.

Ні. Дзвонив Юра. Колись він був закоханий у Лізу. Але давно потрапив у статус простих друзів, з якими іноді передзвонюються і надсилають чергові новорічні поздоровлення.

Юрка милий. Але абсолютно без претензій і перспектив. Звичайний програміст в сервісному відділі невеликої компанії. Нічого серйозного. Запасний варіант долі. Куди йому було змагатися з чудовим московським художником, без сумніву генієм і без п'яти хвилин лауреатом якоїсь важливої премії.

– Привіт, Ліза. Ти не відповідаєш на мої дзвінки. Дуже хочу тебе побачити! – голос так близько, ніби з сусідньої вулиці. – Ти де?

– Я в Москві… – розгублено пробурмотіла вона. – Десь тут, на краю літа…

Їй мимоволі захотілося вхопитися за нього, як за соломину, здатну витягнути з огидного душевного міжсезоння.

– Юра, ти знаєш… Я теж дуже хочу тебе побачити, – відлунням повторила вона.

– Коли ти приїдеш?

– Завтра.

– Номер поїзда скажи, я тебе зустріну.

– Поїзд 18, вагон 5, – майже прошепотіла вона.

– Ти що плачеш?

– Та ні. Це просто вітер…

Через годину поїзд вислизнув із тіні Підмосков'я, і йому відкрилося сліпуче сонячне небо. Невпинно набираючи хід, він повертався у рідне і тепле українське бабине літо.

Як добре, що в Києві осінь настає тільки в жовтні.

Колеса вже відстукували нову бравурну мелодію. Все далі й далі. Біль, порожнеча і мряка залишилися там, на пероні московського вокзалу, перетворюючись на черговий життєвий досвід. Що тепер картати себе.

Завтра о сьомій ранку Юра зустрічатиме її біля п'ятого вагона з букетом її улюблених червоних хризантем. І все буде добре.

Посмішка ковзнула по її губах і розсипалася сонячними дрізками на тріснутому в куточку вагонному склі.

До неї, нарешті, дійшов зміст тієї фрази модного сучасного письменника:

«Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посміхалася деревам…»

2

Як ви здогадалися, мою героїню звуть Ліза. Це невисока худорлява жінка середніх літ з чудовими блакитними очима. Мабуть, її можна було б назвати красунею, якби не тонкі губи, ріденьке волосся і веснянки на носі. Щоб підтримати її, я кажу, що веснянки – це відмітини сонця, але Ліза все одно старанно замазує їх тональним кремом. Таких жінок навколо мільйони. Стандартні сірі миші, нісенітні і сумнівно симпатичні.

Саме так Ліза думає про себе. Але я вважаю, що в ній є родзинка. «Гоу? Родзинка, де ти?» Вона тебе впритул не бачить. Але вірить! А куди дінешся. Дійсність не дозволяє їй вдаватися до смутку і ставити крапку в життєвій драмі. Навіть якщо здається, що на лобі написано: «самотня і розлучена».

А втім, в розлученні вона вже три роки, але всупереч прогнозам Юри про її раптову смерть і злидні напівголодного існування, живе, зростає і вмирати, відповідно, не збирається. Не дочекаєтеся! І на лобі у неї написаний зовсім інший текст: «вільна жінка».

Я побачила це сяюче гасло фемінізму в той ранок, коли вона повернулася в Київ після невдалого шлюбу, з двома маленькими дітьми і парою валіз у руках. Як раз в кінці літа, в час міжсезоння, практично такого самого, як кілька років тому, коли Ліза зірвалася і кинулася на зустріч зі своїм віртуальним художником. Тепер вона знову розставила крапки над і. Розлучилася і раптово повернулася додому.

У перший момент вона здалася мені якоюсь скуйовдженою, як квочка, що утримує біля пелени шустрих курчат.

Ми стояли, обійнявшись, на пероні київського вокзалу і не наважувалися глянути одна одній в очі.

У кожної з нас тепер була своя жіноча історія.

Я готувалася втішати бідолаху, півночі зубрила підбадьорюючі фрази. А коли побачила, зрозуміла, що це ні до чого. Сяйво знову здобутої свободи ніби підривало її зсередини, робило величною і невразливою.

Я раптом відчула, як не вистачало мені Лізи всі ці роки. Але, крадькома вдивляючись в її обличчя і відзначаючи на ньому сліди часу і досвіду, я з радістю зрозуміла, що вона залишилася такою ж самою. Незламною дивачкою, яка вміла поєднувати непоєднуване.

З практичної точки зору, моя подруга була дивною людиною. Часом вкрай нудною, дріб'язковою і навіть скупою. Але через хвилину вона могла спустити всі свої заощадження на відновлення старовинного Храму або лікування самотньої сусідки. Вона завжди була душею компанії, вулканом ідей і одночасно відлюдницею, яка надовго впадає в меланхолію. Час від часу вона поринала в себе, як батискаф у безодню.

У періоди випадання з життя Лізу краще було не займати. Бо вона вміла кусатися, іноді достатньо боляче. Якось примудряючись помирити непримиренних і виправдати тих, на кому вже нікуди ставити тавро, вона хотіла знайти золоту рибку в каламутному вирі буднів. Для цього з ентузіазмом вигадувалися якісь чудернацькі теорії спасіння, закони і правила: «Інструкції з упорядкування життя» (як вона їх називала).

«Ні, ви тільки задумайтеся, – говорила невиправна оптимістка, коли її потужний фонтан раптом виривався назовні, – як зручно, знати ліки від усіх життєвих захворювань! З'явиться проблемка, а ти її хлоп – і готовим рецептом по тім'ячку. Навіть якщо не допомагає, то втішає як факт, що подібні таргани водяться в голові у більшості жителів нашої планети!»