Михайло Блехман - Час збирати метафори

• Название: Час збирати метафори
• Автор: Михайло Блехман
• Жанр: Зарубежное современное

«Час збирати метафори» – перша україномовна книга канадського прозаїка Михайла Блехмана. Це – збірка понад 30 оповідань, написаних в різні часи та в різних місцях світу, а також ілюстрації – художні світлини Олексія Кузнєцова.

Проза Блехмана – про кохання та про час. Вона метафорична – звідси й назва, що перефразує біблійний вислів «Час збирати каміння». Ця проза орієнтована на читачів, які шукають у літературі не стільки спосіб розважитися, скільки поживу для роздумів. Вона – про життя, і, як і в житті, в ній багато суму й не менше сміху. В цій прозі – спогади, в ній – спроба покаятися в тому, чого не встиг зробити тоді, в минулому, – а точніше – в тому, що не минає. Адже хіба може час минути? Хіба минуле – не назавжди з нами? І хіба наші фантазії не менш реальні, ніж реальність?

Мова для Блехмана – величезна цінність, безцінний дар, отриманий людиною від Творця. Він обожнює грати в слова, грати словами, обігравати значення слів. Обожнює метафори, алітерації, гру з ритмом – все, що робить прозу не менш поетичною, ніж поезія. Блехман не «називає речі своїми іменами», адже художній твір – це не наукова стаття, не газетний нарис, а – в ідеалі – витвір мистецтва.

---

Я знизав плечима:

«За мене можете не турбуватися, я ще жодного разу не запізнився на процесію: як би там не було, це єдина світла пляма в моєму житті. Хоча воно й стала причиною всіх моїх негараздів…»

Він зітхнув і посміхнувся.

«Що ж до короля, – продовжував я, – у нього немає іншого способу вийти в люди. Не сумнівайтеся, він напевно не запізниться».

Ми помовчали, і я відчув, що, як звичайно, шкодую свого, як не крути, гостинного господаря і, по суті, хрещеного батька.

«Облиште, не сумуйте! Я ж розумію, ви хотіли як краще…»

Краще б я цього не робив. Але зроблене не зміниш, а якби якийсь сміливець і спробував змінити, вийшло б ще гірше, правда є правда. Старший намазав на маленький шматочок булочки гусячої печінки, відкусив крихітний шматочок і, звертаючись до того, хто привів мене в цю харчевню, сказав:

«По-моєму, колега, ви помиляєтесь. Прирікати мсьє на те, щоб він сказав правду? Мій досвід і авторитет підказують мені і нам з вами, що це може мати фатальні наслідки як для нього особисто, так і для багатьох – дуже багатьох – інших».

Схожі один на одного учені закусили з тарілок з підсмаженими ковбасками і кислою капустою, обмінялися багатозначними поглядами й сказали – спочатку той, що сидів обличчям до мене, а потім той, що в профіль:

«Колего, ви прирікаєте цього недорослого пана на гірку долю. Правда – це єдине, чого треба побоюватися, все інше не тільки безневинне, але іноді й корисно». Священик відкусив від бутерброда з огірком, помовчав, потім зітхнув:

«Колего, я вам як син, але дозвольте мені висловити важку для всіх нас і, впевнений, вас також, думку: чи не буде найбільшою помилкою приректи цього джентльмена на те, щоб він почав свій свідомий життєвий шлях з того, чим було б навіть небезпечно цей шлях закінчити»?

Господар столу слухав їх і задумливо кивав, зітхаючи й дивлячись добрими очима на кожного зі своїх друзів і на мене. А я дивився на них і нічого не розумів, і це було неймовірно цікаво, навіть цікавіше процесії, і страшнувато, навіть страшніше, ніж пропустити процесію.

«І все ж таки варто спробувати», – сказав він. Потім звернувся до мене – благально і ласкаво:

«Ось побачите – у вас буде не життя, а казка! Повірте, ніхто не зробить це краще за мене. І робити вам майже нічого не треба, тільки сказати правду – голосно, щоб усі навколо почули і засміялися».

«Ну, і чого ж ви цим досягнете, колега? – запитав старійшина, доїдаючи гусячу печінку. – Навіть якщо чомусь засміються – що з того? Сміх сміхом, але в він буде нездоровий».

«Ви впевнені, що вони, почувши правду, розкриють очі, а не потуплять їх?» – запитали в унісон його вчені однолітки, схожі один на одного, як дві купюри вищого достоїнства. А молодий священик додав:

«Ви хочете, щоб наш гість розкрив їм очі на те єдине, на що вони очі розкривати не хочуть?»

Господар столу мудро, але сумно посміхнувся:

«Не хочуть, колега, ви праві… Але сподіваюся, що, один раз зважившись, не зможуть і не захочуть закрити. Адже з правдою живеться і легше, і цікавіше».

Він благально глянув на мене:

«Чи згодні ви всього лише вислухати мою пропозицію і вже потім вирішити, прийняти її чи ні? Чи вірите ви, що я бажаю вам, і взагалі всім, тільки добра?»

Мені було так цікаво, що я жодної секунди не сумнівався. Тільки вдихнув глибше й випалив:

«Згоден!»

І це була моя третя, вирішальна помилка.

«Помилка полягає в тому, – сказав він, задумливо тарабанячи пальцями по сап'яновій палітурці, – що я шукав вододіл у площині «правда – брехня». На жаль, це виявилося помилкою».

«У тому-то й справа», – пробурчав я, нарізаючи тонкими скибочками його улюблений сир і розливаючи чай у дві глибокі червоно-білі чашки з королівськими вензелями, що стояли на блюдцях з витонченими блакитними облямівками. Він вдячно кивнув, сьорбнув чаю і продовжив:

«Тепер я розумію, що вододіл проходить у зовсім іншій площині, а саме – щасливий той, кого ощасливлюють чи ні. Правда не може бути ані гіркого, ані солодкого, і брехня не буває ані солодкою, ані гіркою».

Я відкусив сиру, сьорбнув і кивнув:

«Ви ж самі бачите, до чого призвела зрежисована вами витівка, яку ви й ваші друзі за сумним непорозумінням іменували повідомленням правди».

Він винувато кивнув і відставив чашку:

«Бачу. І все – через мене…»

«І через мене», – уточнив я.

«Та ні, ви ж просто погодилися здійснити мій задум… Втім… Крім вас не погодився більше ніхто. Тепер можна зізнатися: я багатьох намагався умовити…»

Він прикрив повіки й гірко зауважив:

«Хронічний нав'язливий синдром насильницького інформування… Лікується, хоча і не виліковується, тяжкими й постійними докорами сумління».

«І довічною ізоляцією від потенційних слухачів, – не міг не зауважити я. – От тільки ізолюватися якраз і не виходить. Мені через вас на роду написано говорити цю вашу, хай їй грець, правду новим і новим поколінням учасників процесії, що віддають перевагу потупленню очей замість того, щоб розкрити їх, як вам би того хотілося. Втім, тепер і мені теж…»

Він кивнув, важко встав, підійшов до вікна, довго дивився на золоту монету в небі і, нарешті, промовив: «Тепер я розумію, що правда – це не обвалені на тебе факти, а казка, розказана собі самому».

Найцікавіше мало розпочатися з хвилини на хвилину. Ми всі стояли вздовж дороги в очікуванні процесії. Сонце теж чекало початку, підморгуючи всім бажаючим, хоча маленька хмаринка примудрилася відкусити від нього такий же маленький шматочок. Чи то тисячі, чи то мільйони осіб, здавалося мені, перетворилися на одну загальну веселу посмішку, вона зависла й розгойдується над бруківкою, майстернею шевця, новенькими черевичками та черевиками, булочною, в якій продавали мій улюблений коровай, лавкою з польовими квітами, корчмою, на вивісці якої було щось надряпано дивовижними літерами, над нашим двором, над усім нашим королівством – таким казковим і дивовижним.

Тим часом по репродуктору почали передавати урочисте повідомлення – вірна ознака того, що ось-ось з'явиться процесія:

«Слухайте королівський указ – пам'ятку святкуючого. Щорічні масові народні гуляння проходять під гаслом: «Радій від пуза». Кожен свідомий представник народу має право відправляти свою найбільш природну для кожного свідомого представника народу потребу – радіти. Радість слід відправляти в спеціально відведених для цього місцях громадського тріумфування. Радіючий має безтурботно радіти від самісінького пуза, супроводжуючи тріумфування заздоровницями та урочистими вигуками. При спробі припинити процес радіння під час загального тріумфу – пузоносець буде негайно наражений на позбавлення вищезгаданого пуза навіть у разі відсутності останнього у нього або у неї. При цьому всі інші представники народу мають рішуче не зрозуміти пузоносця й відмежуватися від нього або від неї. В разі небажання не зрозуміти й відмежуватися така поведінка буде прирівняна до нерадіння від пуза».

Серце у мене калатало – від радості і від того, що зараз, за кілька хвилин усі впізнають мене, бо я голосно оголошу те, що пообіцяв оголосити привітному господареві столу в харчевні. Даремно нас відмовляли старий у перуці, священик і суворі вчені. Я ж скажу правду, і всім, хто зібрався зустрічати процесію, стане ще радісніше, вони розсміються ще голосніше, а потім, прийшовши додому, передадуть мої слова сусідам, а ті – друзям і товаришам по службі, а потім все наше королівство і весь світ дізнаються про це, і я буду знаменитий, і життя моє перетвориться на казку. А головне – все почують, нарешті, правду.

«Правда – це казка, розказана самому собі».

Повторивши це, він обнадійливо посміхнувся мені і додав:

«До початку ходи є час, ви встигнете навідатися до короля. Думаю, він уже розглянув вашу заяву… І, звичайно ж, сподіваюся на ваш із ним здоровий глузд…»

Мені нічого було відповісти. Я пройшов по викладеній в коридорі червоній килимовій доріжці з білими смужками, намагаючись скрипіти голосніше, і постукав у двері з королівським вензелем.

«Заходьте, не зачинено! – ласкаво обізвався король. – Радий вас бачити, мій дорогий товаришу по щастю!»

Король сидів на улюбленому народом троні, на голові у нього була вихідна червоно-білосніжна корона. Він завжди одягав її для ходи – і красиво, і не напече голову.

Придворні майстри, судячи з усього, ще не встигли побувати в майже найвищій кімнаті, на столику лежала червоно-біла подушечка, а в неї була встромлена королівська голка без нитки.

«Сідайте, колего, – з величною простотою виговорив монарх. – Ромової баби хочете?»

«Дякую, – хрипким голосом відповів я, сідаючи в гостьове крісло. – Ми з нашим привітним господарем вже поснідали».

«А до мене він не заходив з тих самих пір, як посадив мене на цей трон. – Король захотів засумувати, але передумав і мудро взявся в боки. – Він досить розумний, щоб зрозуміти, що я, на відміну від… тільки не ображайтеся, від вас, можу впоратися з наданою мені роллю самостійно, і ніякі заспокійливі спільні сніданки й ліричні відступи мені не потрібні…»