» » » » Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога


Авторские права

Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Здесь можно купить и скачать "Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога" в формате fb2, epub, txt, doc, pdf. Жанр: Детские остросюжетные, издательство ЛитагентКлуб семейного досуга7b51d9e5-dc2e-11e3-8865-0025905a069a, год 2016. Так же Вы можете читать ознакомительный отрывок из книги на сайте LibFox.Ru (ЛибФокс) или прочесть описание и ознакомиться с отзывами.
Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
Рейтинг:
Название:
Солоденьке на денці пирога
Автор:
Издательство:
неизвестно
Год:
2016
ISBN:
978-617-12-0815-5,9786171208186,978-617-12-0511-6
Вы автор?
Книга распространяется на условиях партнёрской программы.
Все авторские права соблюдены. Напишите нам, если Вы не согласны.

Как получить книгу?
Оплатили, но не знаете что делать дальше? Инструкция.

Описание книги "Солоденьке на денці пирога"

Описание и краткое содержание "Солоденьке на денці пирога" читать бесплатно онлайн.



Юна Флавія – гідна спадкоємиця геніального Шерлока Голмса та спостережливої міс Марпл. Їй одинадцять, і її вважають темним боком Ненсі Дрю. За допомогою хімії вона творить дива не менш приголомшливі, ніж Гаррі Поттер за допомогою заклять та чарівної палички. Флавія влаштує справжні інтелектуальні перегони з інспектором поліції Г’ювіттом у пошуках викрадача рідкісної помаранчевої марки ціною в мільйон. І похмурий маєток, і тихе англійське селище, і престижна школа для хлопчиків – усюди вона буде на півкроку попереду. Навіть коли віч-на-віч зустрінеться зі справжнім убивцею…






Я шуснула вниз сходами, а далі на обійстя через передпокій, витягла «Ґледіс», мій старенький велосипед марки BSA, який я ховала за кам’яною урною, і через кілька хвилин чимдуж тисла на педалі, женучи в напрямку Бішоп-Лейсі.

Яке ім’я вибовкнув тато?

Твайнінґ. «Старий Каппа». І я достеменно знала, де його шукати.

5

Вільна бібліотека Бішоп-Лейсі тулилася в Коров’ячому провулку – край вузенької доріжки, що плуталася з Хай-стрит униз до річки й була обсаджена по обидва боки деревами, під кронами яких снувалися густі тіні. На самому початку будівля була непоказною георгіанською спорудою, зведеною із чорної цегли. Її світлина якось навіть з’явилася на кольоровій обкладинці «Сільського життя».[33] Історія розповідає, що це був подарунок мешканцям Бішоп-Лейсі від їхнього свояка – місцевого хлопчини, згодом відомого як лорд Марґейт, котрому пощастило попасти в течію – і його понесло назустріч славі й багатству; він став єдиним постачальником «Біфчипс», консервів з яловичини, виготовлених за його власним рецептом на замовлення уряду її величності під час англо-бурської війни в перші роки двадцятого століття.

Бібліотека протрималася оазисом спокою до 1939 року. Потім, коли її зачинили, щоб трохи підрихтувати будівлю, скоїлася пожежа внаслідок раптового займання ганчірок малярів, саме тієї миті, як містер Чемберлен[34] глаголив британцям своє славнозвісне «Доки війна не почалася, завжди жевріє надія, що її можна відвернути». У той час як все доросле населення Бішоп-Лейсі, включно із шістьма членами добровільної пожежної варти, зосереджено слухало радіоприймачі, червоні півні на повну силу здіймалися над бібліотекою, і, коли вогонь таки помітили, було вже занадто пізно. Дарма що варта приспіла з ручною помпою, від бібліотеки на ту пору зосталося лише курне згарище. Дякувати долі, із книжками було все гаразд, позаяк їх тимчасово передали на зберігання деінде.

Але спалах війни, а далі загальна втома, починаючи з перемир’я, завадили відновленню автентичної споруди. На її місці залишилася бур’яниста галявина на Кейтер-стрит, просто за рогом «Тринадцяти селезнів». Оскільки цю ділянку було передано в безстрокове користування жителям Бішоп-Лейсі, її не можна було продати. Тож за прихисток Вільній бібліотеці став будинок у Коров’ячому провулку.

Я завернула вбік від Хай-стрит і поспішила до бібліотеки – низької повітки зі скла, цегли й черепиці, побудованої 1920 року як автосалон. На кількох старих емблемах з емалі, що донині трималися на стіні під дахом, можна було розібрати назви марок автомобілів, які канули в небуття, як-от: «волслі» і «шефілд-симплекс». Мабуть, ці штуки були надто високо, щоб привернути до себе увагу злодюжок або халамидників.

Нині минає вже чверть століття, відколи остання «лагонда» покинула ці стіни, і будівля, немов старий посуд у челядницькій, трохи заялозилася й пішла тріщинами.

Валка занепалих флігелів і невеликих гамазеїв позаду бібліотеки намогильними каменями облягла сільську церкву в заростях, між старим автосалоном і забутою Богом стежкою, що крутилася вздовж річки. У деяких із цих занедбаних споруд довелося знайти місце для надлишку книг із давно стертого з лиця землі георгіанського предтечі, котрий був куди більшим, ніж нинішня повітка. Тимчасові хижки, що колись-то правили за автомайстерні, стали постійним прихистком для сили-силенної непотрібних книжок, розподілених за змістом: історія, географія, філософія, природознавство. Ці збиті з дощок гаражі, котрі все ще відгонили багаторічним мастилом для двигунів, іржею та невигадливими ватерклозетами, дістали назву книгосховищ – і в цьому була-таки рація! Я часто навідувалася сюди почитати, і, якщо не брати в розрахунок хімічну лабораторію в Букшоу, котра, звісно ж, поза конкуренцією, тут було моє найулюбленіше місце на землі.

Такі думки лізли мені в голову, коли я під’їхала до головних дверей і крутнула ручку.

– Хай йому всячина! – вирвалося в мене. Двері були зачинені.

Підступивши до вікна й наміряючись зазирнути всередину, я помітила приліплений на скло папірець, де неоковирно від руки вивели чорним олівцем одне-однісіньке слово: «Зачинено».

Як це – зачинено? Сьогодні субота. Якщо вірити табличці в чорній рамці поряд із входом, бібліотека працює з десятої ранку до пів на третю дня, з вівторка до суботи – і так було завжди.

Скоїлося якесь нещастя з міс Пікері?

Трохи спантеличена, я поторсала двері й навіть, чого не мала за звичку, сильно погрюкала в них. Коли це нічого не дало, притулила складені дашком долоні до шибки й спробувала розгледіти, що там відбувається, але нічого цікавішого від сонячного промінчика, який, розтинаючи стовпи порохів, лягав на полиці з книжками, не побачила.

– Міс Пікері! – мій самотній погук нагадував крик крикуна в пустелі.

– Хай йому всячина! – удруге сказала я. Мені доведеться відкласти дослідження на потім. Поки я стирчала в Коров’ячому провулку, мені блиснула думка, що потрапити в рай – це знайти місцинку, де бібліотеку відчинено двадцять чотири години на добу й сім днів на тиждень.

Ні… хай буде вісім днів на тиждень.

За моїми відомостями, міс Пікері жила на Черевичній вулиці. Найслушніше буде залишити велосипед тут і помандрувати повз флігелі за бібліотеку – так я обійду «Тринадцять селезнів» й опинюся просто-таки біля її оселі.

Обережно прокладаючи собі шлях серед високої мокрої трави, я зважала, щоб не зачепити розкиданих там-сям напівзогнилих уламків поржавілого заліза, схожих на кістки динозаврів у пустелі Гобі.[35] Причиною цьому послужила принагідна згадка про симптоми правця, що колись мені їх описувала Дафна, – одна подряпина об старе колесо автомобіля – і в мене виступить піна на вустах, почну тявкати, як пес, ще й схоплять корчі. Я саме набрала повен рот слини, здумавши повправлятись, і враз почула голоси.

– Але як ти могла йому попустити, Мері? – голос молодика долинув десь із обійстя поблизу.

Я сховалася за деревом і, не гаючись, сторожко визирнула звідти. Це був Нед Кроппер, новоспечений різнороб у «Тринадцятьох селезнях».

Той самий Нед, одна згадка про якого діяла на Офелію, як укол новокаїну. Вона втовкмачила собі в довбешку, що він викапаний Дірк Боґарт,[36] але єдине, що, на мою думку, робило їх подібними між собою, це руки й ноги на тому самому місці й кучма напомадженого волосся.

За кілька кроків до входу в будинок на бочці з-під пива сидів Нед, а дівчина, у якій я розпізнала Мері Стокер, умостилася на іншій. Вони не перезиралися. Нед викопирсав підбором уже чималеньку ямку в землі, Мері міцно стискала складені на колінах руки, затопивши очі за обрій.

Дарма що Недів голос звучав затято й притишено, я прекрасно чула кожне слово. Потинькована стіна «Тринадцяти селезнів» чудово відбивала найменший звук.

– Я нічого не могла вдіяти, Неде Кроппере, можеш це собі затямити чи ні? Він підкрався ззаду, коли я прийшла перестилати простирадла.

– Чому ніхто не чув твого крику? Я знаю, ти й мертвого піднімеш… якщо захочеш.

– Хіба тобі ще не далася взнаки натура мого батечка? Та якби він довідався, чого накоїв той зухвалець, він би пронюхав мій сховок із гумовими чобітьми!

Вона плюнула собі під ноги.

– Мері! – звідкись із глибини будинку долинув голос і розлігся громом по всьому обійстю. Він належав татові Мері, Туллі Стокеру, господареві заїжджого двору, котрий завдяки неприродно гучному голосу опинився в центрі кількох найскандальніших історій, що про них і досі не могли забути старенькі леді в селищі.

– Мері!

Почувши цей голос, Мері схопилася як ужалена.

– Іду! – крикнула вона у відповідь. – Уже йду!

Вона завагалася, немовби щось вирішуючи. Аж раптом вона змією метнулася до Неда й швидко поцілувала його у вуста, а потім так само хутко гайнула до дверей, де зникла в темряві коридору, переможно махнувши фартушком, ніби фокусник плащем.

Якусь хвильку Нед ще посидів, потім обтер рота долонею й завзято покотив порожнє барильце до інших, зібраних докупи в дальньому кутку обійстя.

– Привіт, Неде! – загорлала я, і він розгублено обернувся. Гадаю, тієї миті він гарячково міркував, чи чула я його розмову з Мері й чи бачила їхній поцілунок. Я поклала собі не розвіювати його вагань.

– Нічогенький видався день, – докинула я, солодко посміхнувшись.

Нед чемно поспитав про моє здоров’я, а потому, дотримуючись шанобливої послідовності, про здоров’я тата й Дафни.

– Їм добре ведеться, – відповіла я.

– А міс Офелія? – поцікавився він, нарешті віддаючи належне і їй.

– Міс Офелія? Ну-у, правду кажучи… Неде, ми страх як непокоїмося за неї.

Здавалося, у Неда під носом пролетіла оса, так він поточився.

– Невже? Що такого сталося? Сподіваюся, підстави для побоювання не серйозні?

– Вона позеленіла з голови до ніг, – повідала я. – Мені здається, це хлороз.[37] Пан Дарбі такої ж думки.


На Facebook В Твиттере В Instagram В Одноклассниках Мы Вконтакте
Подписывайтесь на наши страницы в социальных сетях.
Будьте в курсе последних книжных новинок, комментируйте, обсуждайте. Мы ждём Вас!

Похожие книги на "Солоденьке на денці пирога"

Книги похожие на "Солоденьке на денці пирога" читать онлайн или скачать бесплатно полные версии.


Понравилась книга? Оставьте Ваш комментарий, поделитесь впечатлениями или расскажите друзьям

Все книги автора Алан Бредлі

Алан Бредлі - все книги автора в одном месте на сайте онлайн библиотеки LibFox.

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Отзывы о "Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога"

Отзывы читателей о книге "Солоденьке на денці пирога", комментарии и мнения людей о произведении.

А что Вы думаете о книге? Оставьте Ваш отзыв.