Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

• Название: Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)
• Автор: Владимир Владко
• Жанр: Научная Фантастика

---

- Бабка! Гiгантська бабка! - закричала Галя Рижко.

Iз заглушливим дзижчанням бабка рвонулася вбiк. Мандрiвники завмерли вiд несподiванки. Довге тiло бабки досягало не менше як п'ять-шiсть метрiв. Мiцнi сухi її лапи з гострими кiгтями були пiдiбганi.

Бабка пролетiла зовсiм низько над Галею Рижко, обдавши її поривом вiтру вiд блискучих прозорих крил. Дiвчина вiдсахнулася i схопилася за гвинтiвку. Проте бабка вже пролинула над нею. Вона летiла знову до астроплана, описуючи широке коло. Галя Рижко прицiлилася, але бабка знову рвонулася вбiк.

Нарештi Галя вистрiлила. Промах!.. Ще пострiл, ще! Бабка, не зменшуючи швидкостi польоту, зненацька впала наче камiнь кудись униз. Її низьке уривчасте дзижчання заглушило всi iншi звуки. В Галi завмерло серце.

- Невже влучила? - вона машинально опустила гвинтiвку.

Падаючи вниз, бабка випустила свої довгi лапи. Тiльки тепер Галя збагнула, що вона падає прямо на Ван Луна, який бiг до товаришiв.

- Товаришу Ван, бережiться! Вона падає на вас! - закричала на весь голос Галя. Але було вже пiзно.

Бабка наче шулiка впала вниз. Вона не була поранена, вона падала не тому, що в неї влучили кулi Галi Рижко. Бабка кинулася вниз на здобич, обравши своєю жертвою самотню постать людини, що бiгла мiжгiр'ям.

Упавши зверху на Ван Луна, бабка схопила його своїми мiцними сухими лапами впоперек тулуба, пiдтягла до себе i блискавично знялася знову в повiтря, несучи мандрiвника з собою i наповнюючи повiтря нестерпним для людського вуха пронизливим переможним дзижчанням.

Галя скинула гвинтiвку до плеча. Стрiляти? Проте це було неможливо, куля могла влучити у Ван Луна, який висiв пiд тулубом бабки.

- А, проклята! - з безсилою люттю застогнала дiвчина, опускаючи гвинтiвку.

Широко вiдкритими очима, застигнувши на мiсцi, люди в мiжгiр'ї дивилися на небо. Бабка поступово перетворювалася на маленьку чорну крапку. Ще кiлька секунд - i вона зникла за скелями над густими червоними заростями. I тiльки її могутнє переможне дзижчання лунало ще довго-довго.

Нарештi, затихло i воно.

Роздiл одинадцятий,

який розповiдає про вимушений полiт Ван

Луна в кiгтях велетенської бабки, про те,

як вiн врятувався вiд крилатого хижака,

але втратив можливiсть знайти зворотний

шлях до товаришiв, i як йому допомогла

Галя Рижко.

"Гвинтiвка... моя гвинтiвка лишилася внизу, в мiжгiр'ї!"

Це було першим, про що подумав Ван Лун. Так, вiн упустив гвинтiвку вiд рiзкого поштовху i не мiг пробачити собi цього.

Схоплений мiцними жилавими лапами впоперек тулуба, Ван Лун висiв пiд тiлом гiгантської бабки. Руки й ноги його лишалися вiльними, вiн мiг рухати ними, - як мiг би робити це чоловiк, причеплений за пояс до стелi. Ван Лун помiтив, що вiн мимоволi розмахує руками й ногами, машинально намагаючись зберегти рiвновагу. Дурне, навiщо? Адже бабка i без того мiцно тримала його i не збиралася випускати.

Як сталося, що вiн потрапив у таке становище? Як вiн дозволив бабцi схопити себе? Ван Луну доводилося признатися, що вiн менш за все чекав нападу летючого хижака. Йому думалося тодi, що бабка пролетить над мiжгiр'ям - i зникне. Потiм вiн почув пострiли Галi i вирiшив, що дiвчина пiдбила бабку i хижак, поранений, падає вниз.

А вийшло зовсiм, зовсiм не так!

Його рвонуло вгору, вiн випустив вiд несподiванки гвинтiвку i спочатку не мiг збагнути, що сталося. Ясно зрозумiв вiн те, що трапилося, лише тодi, коли вже згори побачив мiжпланетний корабель, який вiддалявся вiд нього, товаришiв, мiжгiр'я, що одразу немов розсунулося i стало довгим i широким, i червоний прапор, який так само спокiйно майорiв на високiй скелi. Вiтер линув йому назустрiч, вiн розумiв це, чуючи безнастанне свистiння в мiкрофонi шолома, свистiння, яке змiшувалося з набридливим низьким дзижчанням бабки. Хижак був задоволений, вiн наче спiвав якусь, лише йому самому зрозумiлу пiсню перемоги.

Все це трапилося так блискавично, так несподiвано... Удар по плечах, ривок угору - i все.

Ван Луна охопила лють. Його, досвiдченого, бувалого мандрiвника i мисливця схопила гiгантська бабка, як хапає сова маленьке мишенятко! Та хай вона хоч яка величезна, все одно, це тiльки бабка, якась комаха! I вона несе зараз його кудись в повiтрi, бажає ним поснiдати, чи що?.. Все це вiдбулося на очах товаришiв, яких саме вiн, Ван Лун, зобов'язаний був оберiгати вiд небезпеки... Уберiг, нема чого сказати! Ганьба! Що ж робити тепер?

Пересилюючи лють, опановуючи себе, вiн перевiрив зброю, яка лишилася при ньому. З ним був кинджал, його улюблений короткий широкий кинджал у пiхвах. На поясi висiли двi атомiтнi гранати. I в кобурi - невеличкий автоматичний пiстолет з розривними кулями. Не дуже багато, особливо для такого випадку, але все ж таки...

Швидким рухом Ван Лун вийняв з кобури пiстолет. Перше, що спало йому на думку, було - випустити кiлька куль у тiло бабки i в її голову. Але тут-таки вiн збагнув, що це було б рiвнозначно самогубству. Вбити бабку легко; якщо навiть не вбити, то принаймнi поранити, налякати пострiлами. Тодi вона, звичайно, випустить його iз своїх цупких лап. Втiм...

Вiн подивився вниз. Пiд ним повiльно пропливали верхiвки високих дерев, непрохiднi заростi тропiчних рослин. Он з оранжево-червоного листя виглядає гостра скеля, ще, ще... можна подумати, що такi скелi розкиданi всюди, по всiй поверхнi Венери! Бабка летiла на височинi метрiв двiстi. Падати з такої височини на верхiвки дерев, на скелi, - нi, на таке Ван Лун не згодний!

Лють поступово вщухала, замiсть неї виникав холодний спокiй, який завжди був властивий Ван Луну в хвилини серйозної небезпеки. Розум працював чiтко i ясно, автоматично вiдзначаючи найменшi змiни в станi тiла, найнепомiтнiшi рухи хижака.

Мисливець виразно вiдчував, як час вiд часу лапи гiгантської бабки мiцнiше стискають його, - нiби хижак перевiряв, чи цiла його здобич. Нiчого не вдiєш, хай перевiряє. Лишається тiльки чекати. Головне, щоб бабка не надто цiкавилася ним пiд час польоту, - проте й не губила iнтересу зовсiм, не випустила його з лап. Адже ж коли-небудь вона сяде! Тодi... о, тодi Ван Лун не упустить можливостi поговорити з нею як слiд. А поки що треба зберiгати цiлковитий спокiй, не дратувати хижака, не опиратися жодним рухом.

Ван Лун зовсiм ослабив м'язи, дав вiльно повиснути i рукам, i ногам. Вiн не ворушився. Вся його енергiя переключилася на роботу мозку.

Хотiлося ще хоча б раз поглянути на астроплан, на товаришiв, якi лишилися далеко внизу. Проте мiжпланетного корабля вже не було видно, вiн зник за скелями. Тим бiльше не було видно людей. Тiльки червона крапка прапора на жовтiй скелi ще виднiлася далеко позаду.

Зате тепер Ван Лун дуже добре бачив все мiжгiр'я. Воно розкинулося неправильною дугою. Нагромадження високих скель закривало вихiд з мiжгiр'я з одного боку. За ними яскравим срiблом виблискувала широка рiчка - чи не її мандрiвники бачили здаля в день першої вилазки?.. Ця рiчка протiкала майже поряд з мiжгiр'ям. Далi праворуч вона впадала до величезного моря, береги якого ледве вирiзнялися на обрiї. I до моря спускалися крутi схили мiжгiр'я, що й справдi здавалося звiдси старим руслом рiчки, яка чомусь змiнила свою течiю.

Цупкi лапи бабки знову мiцнiше стиснули тулуб Ван Луна, пiдтягаючи його ближче до величезної голови. Ван Лун не опирався. Вiн лише уважно стежив крiзь прозоре скло шолома, як повiльно повертається до нього голова бабки. Ось вiн побачив зцiпленi твердi краї пащi хижака, широкi зуби, що кiлькома гострими лезами оточували пащу. Голова хижака нахилилась. Бабка, очевидно, бажала якнайкраще роздивитися свою незвичну здобич.

Її лапи присунули людину вперед, ще ближче до голови. Ван Лун побачив, як повернулося до нього величезне зелене прозоре око. Вiрнiше сказати, то було не око, а безлiч маленьких опуклих очок, блискучих i прозорих, у кожному з яких вiддзеркалювався його цилiндричний шолом. Усi цi маленькi оченята, розташованi мов стiльниковi чашечки, i складали одне величезне вирячене око.

Бабка повертала голову направо, налiво, розглядаючи Ван Луна. Можна було подумати, що вона вражена незвичним виглядом схопленої нею поживи. Та й справдi, - хiба тримали колись її лапи людину, та ще й зодягнену в скафандр з прозорим цилiндричним шоломом?..

"Дуже не подобаєшся менi, - подумав Ван Лун, холоднокровно дивлячись прямо в очi хижака. - Якщо б я тобi також! Мабуть, не торкнулася б мене, певен!"

Проте цим i обмежилась його реакцiя на дiї бабки. Руки i ноги Ван Луна, як i ранiше, спокiйно й нерухомо звисали вниз. Вiн вичiкував, твердо вирiшивши: нiякої боротьби в повiтрi, нiякого опору, доки є ще надiя, що бабка не збирається шкодити йому. Стара китайська приказка вiрно радила: "Не треба стрибати в воду, поки човен ще не перекинувся!"

Величезнi сiтчастi крила хутко мелькали над ним. Бабка збiльшувала швидкiсть польоту: мабуть, у неї були якiсь свої мiркування.

Пiд Ван Луном все так само пропливали червоний лiс, оранжевi густi заростi, де-не-де прорiзанi ручаями i невеличкими озерами. Первiсна, незаймана природа встлала всю поверхню молодої планети розкiшним килимом багатющої рослинностi. Тим незвичнiшою здалася Ван Луну дивна темна пляма, яку вiн помiтив унизу. Серед густої оранжево-червоної рослинностi Венери та коричнева, майже чорна пляма виглядала просто дивовижною, вона нагадувала згарище, випалену пожежею дiлянку лiсу. Як могла трапитися тут пожежа? Хiба що вiд блискавки...