Екатерина Сергацкова - Война на три буквы

• Название: Война на три буквы
• Автор: Екатерина Сергацкова
• Жанр: Историческая проза
• Год: 2015
• ISBN: 978-966-03-7168-2

В этой книге опубликованы репортажи и собраны свидетельства очевидцев о том, что произошло в Украине в период с 22 февраля 2014 года (бегства Януковича) и до начала 2015-го: об аннексии Крыма, последовавшей за этим антитеррористической операции на Донбассе, о трагедии в Одессе и развернувшейся вскоре после незаконных референдумов полномасштабной войне, которую назвали тремя буквами: АТО. Авторы, непосредственно побывавшие в «горячих точках» Украины, не раз пересекавшие границы территорий, подведомственных украинской армии, «ополченцам» ДНР и ЛНР, встречавшиеся с военными и простыми людьми по обе линии фронта, пытаются разобраться, что же происходит на самом деле, как правильно назвать эти военные действия: антитеррористической операцией, гражданским конфликтом или российско-украинской войной, изменившей и Украину, и мир вокруг нее.

У цій книжці опубліковано репортажі та зібрано свідчення очевидців про те, що сталося в Україні в період з 22 лютого 2014 року (втечі Януковича) і до початку 2015-го: про анексію Криму, антитерористичну операцію на Донбасі, що послідувала за цим, про трагедію в Одесі та повномасштабну війну, яка розгорнулася незабаром після незаконних референдумів і яку назвали трьома буквами: АТО. Автори, які безпосередньо побували в «гарячих точках» України, не раз перетинали кордони територій, підвідомчих українській армії, «ополченцям» ДНР і ЛНР, та зустрічалися з військовими й простими людьми по обидві лінії фронту, намагаються розібратися, що ж відбувається насправді, як правильно назвати ці військові дії: ан-титерористичною операцією, громадянським конфліктом чи російсько-українською війною, яка змінила й Україну, і світ навколо неї.

---

Увидит ли оно этим летом туристов? Порадует ли кого-то?..

Екатерина Сергацкова, «Украинская правда»

14 марта 2014

16 марта в присутствии значительного количества «зеленых человечков» (а по факту — российских солдат) в Крыму проходит не соответствующий международному законодательству референдум о выходе республики из состава Украины. «Референдум» официально бойкотирует сообщество крымских татар.

Официально заявлено, что за присоединение Крыма к России высказались 96,77% голосовавших при явке 83,1%.

18 марта Владимир Путин подписывает с премьер-министром республики Крым Сергеем Аксёновым, спикером новосозданного Государственного Совета Крыма Владимиром Константиновым и «народным мэром» Севастополя Алексеем Чалым договор о принятии Крыма в состав России. 21 марта, по российскому законодательству, этот договор вступил в силу.

Между Киевом и Москвой

27 марта Генассамблея ООН приняла резолюцию, признающую «референдум» в Крыму не соответствующим международному законодательству. Присоединение Крыма к России признают лишь несколько стран-членов ООН: Афганистан, Венесуэла, Куба, Никарагуа, Северная Корея, Сирия, а также непризнанные на международном уровне республики Абхазия, Нагорный Карабах, Южная Осетия.

Чим живе пост-Майдан: чорний «Майбах» і Одноногий Тіхарь

Найочевидніші зміни Майдану після падіння режиму Януковича — зменшення підтримки ззовні та зниження середнього соціального рівня. Він тепер ближчий до середнього українського, ніж до середнього київського. Навколо немає черги з машин, які раніше підвозили шини та дрова.

— Мы тут сами по себе и сами от себя, — цю тезу обома мовами повторюють десятки людей.

Подивись на Крим! А якщо «триколори» сюди прийдуть?

Станом на середину березня на Майдані постійно живуть 2—3 тисячі людей. Близько тисячі активістів із різних сотень живуть у наметах. Кількасот — в Українському домі на Європейській площі. П’ятсот — у КМДА, але ці поступово залишають будівлю.

Також активісти залишаються в Жовтневому палаці, консерваторії, департаменті архітектури, Нацраді телебачення й радіомовлення, у відділенні зв’язку в приміщенні Головпоштамту, в офісі «Київстару», в магазині Bosco та ще у кількох менших крамничках і офісах.

Окремий «філіал» Майдану — захоплений антикомуністами офіс КПУ на Подолі.

Ці люди дуже різні. Між ними існує тертя — наприклад, між «поміркованим» Українським домом і «радикальною» КМДА. Практично ніхто не підтримує нову владу: звучать фрази «проміняли шило на мило», «ділять портфелі, а нас злили».

Біля символічної барикади висотою по коліна на вулиці Прорізній жінка нападає на хлопців:

— Чого ви тут досі стоїте? Смітите тільки!

Ставлю запитання «Чого?» десяткам людей.

— Подивись на Крим! А якщо «триколори» сюди прийдуть? Хто буде Київ захищати?

Здається, він і сам собі не дуже вірить — але про Крим кажуть багато майданівців.

Більшість говорить і про інше. Найкращим підсумком є відповідь чоловіка років п’ятдесяти з Яремчі:

— Ми недовольні.

Мы их тут охраняем. А они...

— Бросьте пару гривен для охраны, — каже маленька жінка років тридцяти. — Или сигареты.

Ми потім довго розмовляємо, гріючись біля їхньої бочки. До шостої ранку чергує пара: вона — з Донеччини, він — із Херсонщини.

Крізь барикаду з бетонних блоків на вул. Грушевського їздять машини. Часом опускають вікна: «Слава Україні!» — «Героям слава!»

На пост підходять нові люди. Один смажить на залізному пруті сало.

— Эх, сюда бы еще картошки нанизать, — каже інший.

Той, що смажить сало, сміється.

Я й жінка сидимо на поламаному ряді стільців з якогось актового залу. Її хлопець з Херсонщини і ще один м’ясистий і трохи п’яний чоловік — збоку на дошках, поставлених на бетонні блоки.

— Вам что, переночевать негде? — запитала жінка, коли я засидівся.

— Человеку просто интересно, — каже жінці її хлопець, і до мене: — Вы извините ее.

— Да, я из Донецкой, — розповідає жінка. — Раньше у меня работа была. А тепер вот ребенка там оставила.

Жінка з Донеччини починає триповерховим матом крити Януковича. Жаліє себе і злиться на тих, хто проїжджає повз.

— Мы тут их охраняем. А они не останавливаются. А у охраны сигареты кончаются. Эй! Киньте пару гривен!

— Ты что? — шиплять на неї чоловіки. — Не подставляй нас!

— А чего они?

Вона трохи поплакала. Її хлопець м’яко втішав її. Він теж маленький. Металеві коронки на передніх зубах. Вона витерла сльози рукавом. Вона, як і решта, у б/в камуфляжі.

— Вы извините меня.

Спалений вхід на стадіон «Динамо» позаду них. Зів’ялі гвоздики на барикаді поруч. На обличчях відблискує вогонь з металевої бочки. Саме тоді мені вперше згадуються «Знедолені» Гюґо.

Засланий козачок

Вписатись у якусь із сотень виходить не зразу. Стандартна відмова:

— Та тут стільки козачків засланих. І провокаторів.

Нарешті, показавши паспорт із пропискою, я вписався як земляк у коломийський намет — знаменитий тим, що прямо на Майдані вони насадили цибулю й моркву, а потім постійно тролять усіх, що невдовзі заведуть на Майдані свиней.

Приходжу вночі. Сотниця Люба розписує мене на чергування з іще трьома хлопцями.

Коломияни називають сотню «коломийською», проте зі мною на барикаді — будівельник Валера з Запоріжжя, студент-програ-міст Павло з Полтави та ще Сергій з Черкащини. А наш зв’язковий на рації біля намету — вірменин Азат. Ми бачимо відблиск його вогню за сотню метрів від барикади. Кілька разів Азат приходить до нас, бо йому там самому нудно, а тут нас четверо.

Кожній сім'ї' потрібен робот

Перший час неспокійно. Спершу на вуха сідає дід із білою бородою, який закликає знов іти на Раду й цього разу спалити її: «І то я не один такий». Валера з Запоріжжя врешті не витримує:

— Діду, вибачте, але не *біть мізки.

— Я не один такий! Дайте сигарету.

Сигарети — нав’язлива тема всі ці дні. Якщо їжа є, то сигарет постійно бракує.

Дід іде, закуривши. Але відразу з’являється чоловік у пальті з широкою усмішкою.

— Смотрите на него, — показує вдалину. — Что алкоголь с человеком делает. А можно, я вам стих расскажу?

Вірш виявляється довгим. Він про Ісуса. І це ще нічого. Бо потім чоловік розповідає, що кожній сім’ї потрібен робот, і цю інформацію треба донести до Верховної Ради.

Ми нарешті спроваджуємо й цього, але приходить старший чоловік із алюмінієво-пластиковим костуром.

— Теж вірш будете розказувати?

— Ха... А что, был и такой? Нет. Я разрабатываю законопроекты...

Після другої години ночі стає тихше.

Попри відносно теплу ніч, бочка з вогнем дуже потрібна. Інших дров немає, тому потрохи палимо барикаду: в ній багато напівоб-горілих дощок. Треба тільки дивитись, аби на дошках не було гуми, бо сильно димітиме.

Обгорілий Будинок профспілок — гарне тло для нічних історій.

Чорний «майбах» і хорори Майдану

Ми не спимо вже довго, а у Валери з Запоріжжя гіпнотичний голос. От і пригадуються ешелони розстріляних робітників у «Ста роках самотності».

— Небесна сотня — це як мінімум небесна тисяча, — каже Валера.

— Я сам бачив, як по Інститутській вниз текла річка крові, — дивиться мені в очі студент Павло.

Вони вірять у те, що кажуть.

Сергій з Черкащини тільки тріщить у пітьмі деревиною, а тоді приносить нові дошки. Спалахують іскри.

Ще є історія про Одноногого Тіхаря, який три місяці жив в Українському домі:

— А тут приходить лікар і давай його по мордяці лупити. Ми такі: «Ви що, інваліда?» — «Та він такий інвалід, як ти чи я!» Словом, це був тіхарь ментовський, він просто худий дуже, дві ноги в одну штанину запхав.

— Ну, це діла давно минувші, — каже полтавець Павло. — А щас тут знаєш, шо твориться. Чув уже?

Я киваю. Вже третій день чую про розбірки між собою, про «кількох убитих щоночі» і що «позавчора хоронили одного».

— Чому ж ніхто не знає?

— А ти бачив тут хоч одного мента?

Вони вірять, що влада навмисне приховує інформацію про вбитих на Майдані вже після революції. З тим, аби потім оприлюднити всі факти, виставити їх терористами і провести повну зачистку.

— Тільки останні три ночі підозріло тихо, — каже Валера.

(Почута від стількох людей історія про вбивства мене дуже турбуватиме. Міліції, звісно, на Майдані немає, але лікарі «швидкої» постійно чергують у медпунктах у КМДА й Українському домі. Після побаченого на власні очі епізоду в КМДА я все ж запитаю у кількох лікарів, чи не було в останні тижні вогнепальних поранень. Відповідь: «Слава богу, ні!»)