Игорь Росоховатский - Бiлi звiрi (на украинском языке)

• Название: Бiлi звiрi (на украинском языке)
• Автор: Игорь Росоховатский
• Жанр: Научная Фантастика

---

"Хiба нема правди в його словах? - думав я. - Але треба ще визначити, яка частка правди. Вiн вважає, що зараз треба думати не про розгадку таємницi, а про те, як врятувати людей. Але обидвi цi проблеми пов'язанi нерозривно. I мiй обов'язок вченого полягає насамперед у тому, щоб вiдкрити iстину, добути новi знання. А вже потiм їх можна використовувати для створення засобiв боротьби. Це зроблю я або вiн, можливо, вiн це зробить навiть краще, їхню касту навчають не того, як добувати знання, а як їх використовувати. Так розподiлено ролi в нашому суспiльствi..."

Я чув голоси дiтей за вiкном i вiдчував запах квiтучої алугувини. У неї великi бiлi квiти, їх дарують юнаки своїм коханим, хоча для того, щоб зiрвати їх, треба залiзти високо вгору по слизькому стовбуру. На мить я згадав тих, хто у мене був колись i кого я втратив, i в мiй мозок вп'ялася безжалiсна отруйна думка: "А чи мiг би ти так роздумувати, якби живi були Ксанда i Гуруу, якби ти сам дорожив життям? Може, тодi ти визнав би, що в словах жерця є логiка i що цього разу вiн, жрець, говорить з позицiї логiки, а ти, вчений, прикриваєшся, мов щитом, словами про те, що непотрiбних знань не буває..."

* * *

"... - Я завжди дивувався, якi ми стали рiзнi, брате, - сказав Євген. - Але зараз ти перевершив себе. Хiба Григорiй Олександрович у даному разi може бути для мене прикладом? Вiн лiтня людина. Все, що вiн устиг зробити, лишилося позаду. Над усе вiн боїться втратити те, що придбав.

- Таж вiн не просто обертається назад! Вiн перевiряє себе, щоб виключити можливiсть помилки, - заперечив я.

- Iстину треба вмiти вiдчувати, - сказав Євген. - Iнтуїцiя вченого - дивовижний iнструмент. Це той самий "дубець", котрий безпомилково вказує на воду там, де iншим доводиться рити землю сотнями свердловин.

- Однак рано виносити дослiди за межi лабораторiї! Треба почекати, треба перевiрити наслiдки попереднiх дослiдiв, - промимрив я, вiдчуваючи, наскiльки прiснi й нецiкавi мої слова. Я розумiв, що Валi та iншим уже набридло мене слухати.

Євген хитнув головою, i густе довге волосся на мить закрило йому лоба. Вiн промовив:

- Як казав Леонардо, "не обертається той, хто спрямований до зiрки"!

Валя вiдверто милувалася ним. А вiн скоса поглядав на представника президiї академiї.

I тодi я сказав... Що ж я сказав?.."

Тiм простягнув руку до сувоя. Вiн не розумiв, чому Семен зволiкає...

Запис шостий

"Зграя бiлих звiрiв з'явилася в околицi столицi.

Їхнiй натиск не стримує нi сила зброї, нi глибокi рови, нi отруєнi шматки м'яса, якi ми розкидаємо повсюди. Вони гинуть тисячами, а народжуються сотнями тисяч. Вони нападають на самотнiх перехожих i на великi загони озброєних солдат. Люди гинуть не тiльки вiд їхнiх iкл, а й вiд голоду та хвороб. Епiдемiї, про якi вже стали забувати, тепер пожинають багатий врожай. Стали пiдприємства. Люди поступово повертаються до первiсного способу життя, стають iграшками стихiй...

Пiсля повернення нашої експедицiї збори жерцiв позбавили мене звання вченого. Але яке значення має це тепер? Єдине, про що я думаю - дiстати зiлля, яке допомагає притамувати писк, що звучить у пам'ятi...

I ще одне бажання пригнiчує мене. Щоб задовольнити його, я радо витрачаю рештки обридлою життя. Я силкуюся дiстатися до озера Ланi, де мисливцi вперше помiтили бiлих звiрiв, що впали з неба. Можливо, менi пощастить розгадати їхню таємницю.

Дорогою я дiйшов висновку: там, де росте чагарник лиху, бiлi звiрi не водяться, i тiльки-но вони поїдають на якiйсь дiлянцi рослиннiсть, вона густо заростає цим чагарником..."

- Дивна людина! - вигукнув Тiм, коли вони закiнчили читати записи. - Кожному б ученому бути таким одержимим...

- Шкода, що вiн усе-таки не дiйшов до озера Ланi, - сказав Семен.

Задушлива, чадна темiнь оточувала печеру. Бiля входу коливалося сизе марево, облямоване срiблистими блискiтками, - це працював вартовий, - апарат, що створював енергетичний бар'єр.

- Треба дiйти до озера, - промовив Семен, роздивляючись карту, прикладену до записiв.

- Завершити його шлях? - напiвпитально мовив Тiм, спершись лiктем на кам'яний залом.

- Чому _його,_ а не наш? - у тон йому вiдповiв Семен, досить уже вивчивши зброєносця.

- Ну, це вiн хотiв з'ясувати...

- А ти не хочеш?

- Та я ж згоден iти, чого ти нервуєшся? - невдоволено мовив Тiм.

- А думаєш при цьому: заради чого? Щоб врятувати _його_ народ, _його_ цивiлiзацiю? Адже рятувати вже нiкого...

- Нiкого... - розгублено повторив Тiм, вкотре дивуючись, як це Семеновi вдається читати його думки. Тiм намагався наслiдувати його у всьому - в смiливостi, в сумлiнностi, в умiннi володiти собою i часто-густо досягав цього. Але як навчитися вiдгадувати думки?

Вiн спiдлоба глянув на Семена i сказав, мовби думаючи вголос:

- Це буде йому найкращим пам'ятником.

Вiн думав, що ця реплiка пiдiллє масла у вогонь, i не помилився. Темнi Семеновi очi спалахнули, обличчя пожвавiшало.

- Пам'ятником? - перепитав вiн. - Ти гадаєш, ми йдемо, щоб поставити пам'ятник?

- А чого ж? - продовжив гру Тiм. Вiн знав, що Семен пояснює залюбки. Це лишилось у нього з дитинства, з того часу, як старший брат завжди щось пояснював йому, навiть коли пояснення були непотрiбнi.

Семен допитливо подивився на Тiма, зрозумiвши, що той прикидається. Тiмовi очi були невинно запитальними. Семен прийняв гру. Надто вже вiн любив її. Надав своєму обличчю виразу загадкової багатозначностi i промовив, несвiдомо наслiдуючи брата:

- Пам'ятаєш, вiн пише: "Непотрiбних знань не буває..."

Поснули вони швидко. Семен неспокiйно крутився увi снi, стогнав. Йому снилося, наче їх оточили бiлi звiрi. Найбiльший з них, ватажок, розкрив пащу, всiяну гострими iклами, i закричав:

- Знаєш, хто я? Я - Бiдолаха! Ти думав, ми зникли разом з людьми? А ми залишились! Та ти не бiйся. Ми не чiпатимемо вас зараз, ми чекаємо на вас бiля озера...

- Нi! - вигукнув Семен i прокинувся.

На нього стривожено дивився Тiм.

- Що сталося? - спитав Семен буркотливе. - Чого ти витрiщився на мене? Спати не даєш...

- Ти кричав у снi, - сказав Тiм, перевертаючись на другий бiк.

Семен прислухався до того, що робиться надворi, йому почувся трiск гiлок. Вiн схопив зброю, тихенько пiдвiвся i попрямував до виходу. Стараючись, щоб голос звучав сонно, сказав:

- Якщо вже ми рано прокинулись, то збираймося в дорогу.

- А куди ти зараз iдеш? - спитав Тiм, не обертаючись.

- Подивлюсь, яка погода, - вiдповiв Семен.

Гра тривала далi.

Увiмкнувши ранцевi гравiтри, вони летiли низько над дорогою. Через кожнi десять кiлометрiв виходили на зв'язок. Праворуч вiд них громадилися скелi, зводячись зазубреними пiками в порожнє блiдо-бузкове небо. Лiворуч дорога по краю круто уривалась, iнодi траплялися напiвзгнилi дерев'янi стовпчики, що лишилися вiд колишньої огорожi. I скрiзь - в ущелинах скель, обабiч дороги - стримiли, наче дротянi "їжаки", кущi лиху.

Розвiдники опустилися в долину, густо порослу цим чагарником. Зрiдка, мов оазиси, траплялися гайки молодих дерев. Кора на них була незаймана.

- Схоже на те, що тут немає бiлих звiрiв, - з пiдкресленою безтурботнiстю сказав Тiм. - А хотiлося зустрiти хоча б одного з них... Невже нам не пощастить?

"Страх невiдомостi непокоїть над усе", - згадав Семен рядок з вiрша i втiшив товариша:

- Може, ще й зустрiнемо. Тiльки невiдомо, кому тодi пощастить.

- Мабуть, вони вимерли з голоду, - бадьоро сказав Тiм. В голосi його виразно вчувалася надiя.

- Це було б непогано, - усмiхнувся Семен.

Попереду замаячила темна шапка горба, заросла кущами та деревами. Тiльки-но вони проминули його, за закрутом рiчки вiдкрилося мiсто. Блищали дахи будинкiв, вiдливала сталлю вода басейну посеред круглого майдану. Прямi вулицi простяглися вiд нього, мов променi зiрки.

Розвiдники довго роздивлялися мiсто в бiноклi. Здавалося, хоч один же хтось мусить з'явитися на цих вулицях, виглянути у вiкно, вiдчинити дверi будинку. Проте мiсто було безлюдне, й будинки скидалися на соти, з яких викачали мед i викурили бджiл.

Вони перелетiли через рiчку i кiлька разiв облетiли мiсто. Не помiтили нiчого пiдозрiлого й вирiшили опуститися на майданi. Оглянули його i вийшли на довгу пряму вулицю.

Гучно лунали кроки на плитах. Розвiдники трималися посеред вулицi, подалi вiд будинкiв. Скоса поглядали на вiдчиненi й напiввiдчиненi дверi, але заходити довго не наважувались. Пройшли повз магазин з виставленими у вiтринах товарами, повз майстернi. Тiм чекав, що ось-ось до їхнiх крокiв приєднається iнший звук. Вiн почав вдивлятися в порожнi вiкна: раптом там з'явиться чиєсь обличчя?

Семен зупинився бiля будинку iз зiрваними дверима й вибитими шибками. Стояв, трохи схилившись уперед, i його обличчя вiдбивало болiсний роздум.

- Зайдiмо? - спитав вiн i, не чекаючи вiдповiдi товариша, вiдповiв сам: - Зайдiмо.

Тiм пiшов слiдом за товаришем, поквапливо ставлячи на бойовий звiд пiстолет-лазер.

Вони опинилися в темному довгому коридорi. Мов три бiйницi, свiтилися входи до кiмнат.

- Постiй тут, - сказав Семен i ввiйшов до найближчої кiмнати.

За хвилину звiдти почувся його голос: