Радий Радутный - Люди та зорi

• Название: Люди та зорi
• Автор: Радий Радутный
• Жанр: Научная Фантастика

---

Снаряди легко прошили йому груди й розўрвали землю десь позаду.

Хелл здивувався, коли й друга черга прошила його наскрўзь з тим самим ефектом, здивувався й зненацька зрозумўв, вўдчув наблшиженя блаженно? Тьми...

А потўм, як звичайно, було довге запаморочливе падўння, темўнь тавкруг, неймовўрно чужў й водночас зовсўм близькў, рўдня вўдчуття, приток енергў? й раптове свўтло...

А нова зграя лўтакўв, спўзнившись всього на кўлька секунд, тим часом переворювала на дим, попўл та радўоактивний пил всю галявину - разом з залишками будинку, ангаром й великим шматом лўсу - останнього нормальног лўсу на планетў.

Сонце лише ледь виглянуло з-за обрўю, ще не розвуўвся вдосвўтнўй туман, ще не скўнчила ранкового концерту коники та цикади, коли сьталася подўя, що порушила звичний спокўй безмежного степу.

Стався спалах.

Спалах - то й спалах. Степ звик до блискавок й вибухўв.

Але на цей раз все сталось ўнакше.

Гуркоту не було. Просто свўтлова куля, що зненацька зависла, було, на кўлькаметровўй висотў над вершечком пагорба, луснула з тихим шипўнням, а з того свўтла досить незграбно гепнула на землю людина.

Й свўтло згасло.

Людина повўльно пўдвелась, тримаючись за правий бўк, зўйшла на самий вершечок й огледўлась. Десь далеко внизу виблискувала блакиттю рўчка, трохи праворуч громадились будўвлў великого мўста, а з ўншого боку простиралась зеленкувато-сўра ковдра степу.

Вўяв легкий вўтер, куйводячи густе волосся прибульця й ледь чутно дзвенўв десь у небў жайворонок.

Чоловўк посмўхнувся й вўдчув непереборне бажання сказати щось ўсторичне.

- Ну, - трохи зрипко вигукнув вўн у простўр. - Здрастуй, нове столўття! Як ти мене зустрўнеш?

Наче у вўдповўдь, трохи збоку блиснуло знайоме вже сяйво й урочистўсть моменту було зўпсовано.

З центру спалаху випали й розлетўлися, наче уламки дзеркала, кўлька невеликих срўблястих дискўв.

Прибулець зреагував миттю - кинувся на землю, вужем проповз до улоговини й зача?вся.

Диски, безладно покрутившись над вершечком пагорба, змўнили тактику вишикувавшись, наче журавлў, клином, почали методично прочўсувати мўсцевўсть. Чоловўк буквально втиснувся в руду глину, коли один з дискўв пройшов за пару метрўв попереду.

Й зненацька гримнув кулеметною чергою.

Кулў зрили землю поруч з плечима прибульця; диски злетўвшись, як шершнў до меду, збилися в одну купу з заторохтўли кулеметами.

Вилаявшись, чоловўк ухилився вўд скеровано? просто в обличчя черги, кинувся до найближчого диску, обхопив його руками й з видимим зусиллям розвернув. Кулў з дзвўнкими вибухами вдарили в бўк другого винищувача, той задимўв, впав у траву й пўдстрибуючи, покотився з пагорба. За кўлька секунд гримнув вибух, потужний сплах мало не заслўпив чоловўка - той впав на землю й щосили стис повўки, але диску не випустив.

Ўншў винищувачў, пўдхопленў вибуховою хвилею, втратили орпўентацўю, попадали в траву й не подавали ознак життя.

- Отак-то! - вдоволено посмўхнувся прибулець.

Вўн засунув руку кудись пўд "черево" захопленого диску, той завовтузився й раптом завмер, знесилўв й безпорадно зсунувся у виямок той самий, в якому ховався прибулець.

Ще через кулька хвилин там опинилася й ўншў. Чоловўк недбало прикидав ?х зверху глиною та камўнням, потўм знов посмўзнувся й непоспўхом рушив в бўк мўста.

Приблизно через три години над тим самим пагорбом знов спалахнуло свўтло, щось зашипўло й на траву, теж не дуже зграбно перекинувшись у повўтрў, випала струнка жўноча постать. Жўнка - чи, скорўш, дўвчина рокўв двадцяти, - гарненька, бўлява, з сторожким поглядом, так само оглянулась навкруг, зўтхнула й теж рушила до мўста.

Вони зустрўлися, вони просто не могли не зустрўтись. Це сталося на вокзалў. Як завжди, юрмилась черга, стояв гамўр й одурўлў вўд спеки та шуму люди настирливо проштовхувались до каси.

Вўн - хлопець рокўв за двадцять, високий, м'язистий, - стояв ближче до заскленого вўконечка. Вона - непримўтна з першого погляду бўлява дўвчина, гарненька, струнка, трохи молодша - на двое людей далў.

Ўх познайомила муха - звичайна муха-зеленуха, що ўх безлўч роўлось на вокзалў тим спекотливим червневим днем.

Ось така звичайнўсўнька муха сўла на рукав хлопця. Вўн недбало здмухнув ўў. Комаха перелетўла на дўвчину. Але й там на неў чекав такий самий прийом. Тодў вона повернулась. Хлопець знову дмухнув й кивнув на дўвчину - лети, мовляв, туди. Муха послухалась. Дўвчина вўддячила тим самим.

Ў посмўхнулась, звабливо опустивши очў.

- Нам, здаеться, ўхати одним потягом? - почула вона, вибравшись, нарештў, з черги.

Здаеться, так, - кивнула вона, ховаючи пом'ятого квитка до сумочки.

- Тодў чому б нам не познайомитись? - з посмўшкою запитав хлопець. Я Юрўй. А...

- А я - Їлена! - теж посмўхнулась дўвчина. - А ви теж до кўнця?

- Нў, кўлометрўв на триста ближче. Але хўба я схожий на якусь поважну персону - дипломата або заммўнўстра?

- Нў, не дуже. А що? - трохи здивувалась дўвчина.

- Тодў чому ми на "Ви"?

- Ну... А й справдў!

Ў обое засмўялись. Справдў - нў вўк, нў легкий одяг, нў чудовий настрўй аж нўяк не сприяли й найменшўй офўцўйностў.

Вже через п'ять хвилин вони вже мали цўлком достатню ўнформацўю один про одного - як для перших хвилин знайомства, а ще через пўвгодини ўхали на диво безлюдним тролейбусом на околицю мўста, бо Їленў чомусь здалося, що поблизу не може бути не те що рўчки, а хоча б якогось ставка.

Вони зайшли в гуртожиток ўнституту, Юрўй перекинувся кўлькома словами з Сергўем, колишнўм однокурсником, Їлена швиденько одягла купальника, потўм ўхали маленьким, неймовўрно стрибучим автобусом, ў ўх кидало, а Юрўй обережно притимував дўвчину за талўю, отримуючи сторожко-кокетливў погляди у вўдповўдь.

Вўн привўв Їлену пўд мўст, де невелика рўчка розливалась на пару кўлометрўв, воду була прозорою, теплою й лагўдною, а вўтер ледь ворушив нагрўте сонцем повўтря.

Людей було мало, води - багато, дўвчина жартома пробувала топити Юрўя, той слухняно йшов вниз, аж вона лякалась, а потўм знизу хапав Їлену за нўжки, обережно тяг до себе й виштовхував нагору, ледь-тўльки та встигала злякатись, потўм легко тримав ўў на поверхнў, вислуховував жартўвливў докори й знову робив те саме.

- Ой, моя косметика!.. Ой, все потекло! Буду тепер негарною, й ти перший дивитися не захочеш! Чи захочеш?

Дўвчина досить скоро втомилась й трималась за плечи Юрўя, спочатку одною рукою, потўм обома, обўйнявши його за шию, вўн невтомно вўдкидав назад воду, пўд гладенькою шкўрою ворушились потужнў, наче гўдроцилўндри м'язи, Їлена захоплено гладила ўх невеличкими нўжними долонями й все мўцнўше притискалася до спини Юрўя.

Непомўтно, як течўя, спливав час, все менше й менше хотўлося вилазити з рўчковоў прохолоди на сухе, гаряче й повне хмар пилюки повўтря, й все дужче й дужче вўдчувалось дивне напруження, аж поки темнў непроникнў хмари не вкрили зненацька небо й не бризнули великими, холодними, важкими краплинами з громом та блискавками на додачу.

Їлена перша вискочила з води, Юрўй, пўдхопивши одяг, теж заскочив пўд мўст, вони одягались, спираючись один на одного, - звичайно, опора з дўвчини була суто символўчна, а дощ все йшов ў йшов, ў вже скоро з мосту полилась змита водяними цўвками грязюка, а жўнка, на яку потрапив такий струмўнь, з вереском вискочила пўд дощ й за секунду повернулась, викручуючи подўл плаття.

- Пўшли?

Так ў залишилось невўдомим, хто запропонував це пиршим, але, оскўльки заперечень не було, то через хвилину Юрўй з Їленою вже йшли, перестрибуючи свўжў калюжў, по вузеньким тротуарам, а дощова вода стўкала з мокрого наскрўзь одягу й втхлюпувалась з черевикўв хлопця.

Дўвчина йшла босою, перед особливо велкими калюжами Юрўй легко пўдкидав ўў на руки й "забував" вўдпустити, коли калюжа лишалась позаду, а Їлена, щасливо посмўхаючись, навўть не намагалась пручатися, а тўльки воркувала, приплющуючи очў:

- Ой, постав, тобў ж, мабуть важко!..

Вони повернулись до гуртожитку, Сергўй довго посмўявшись з вигляду "парочки мокрих курок", залишив ўм кўмнату й десь пўшов, дўвчина трохи змерзла й куталась в свою благеньку кофтину, а дощ все лив та лив, перетворюючи свўт за вўкном на безформну сўру порожнечу.

- Брр, холодно! - ўз смўхом сказала Їлена.

- Бо мокро! - вўдгукнувся Юрўй. - Знўмай одяг, застудишся.

Трохи повагавшись, дўвчина скинула блузку й штанцў, залишившись у самому купальнику. Юрўй теж роздягся, натягнув поперек кўмнати якийсь мотузок, розвўшав на ньому й стўльцях мокрий одяг й увўмкнув телевўзор.

Стўльцў виявились зайнятими, вўн впав на лўжко. Їлена тремтўла, роздивляючись, де б його присўсти.

- Йди до мене, - мовив Юрўй. - Тут теплўше.

Дўвчина лягла поруч, поклавши голову на його плече.

На екранў комўсар Каттанў чинив круту розправу над верхўвкою мафўў, з-за вўкна долинав монотонний шурхўт дощу, дўвчина скоро зўгрўлась, але тремтўти не перестала, лише дрож ўў став дещо ўншим, дихання - частим й трохи уривчастим, а пальцў нервово стукали по руцў Юрўю.