Константин Деревянко - Украинка против Украины

• Название: Украинка против Украины
• Автор: Константин Деревянко
• Издательство: ООО "Виртуальная реальность"
• Жанр: Культурология
• Год: 2012

Все ли украинцы думают так, как Л. Украинка? Нет не все. И при этом остаются самыми настоящими украинцами. Это означает, что присвоение такого громкого псевдонима вовсе не дает права говорить от имени всех украинцев. Пришло время задуматься о том, кто украшает своим ликом наши скудные гривны и по какому праву. Пришло время осознать, чьи вирши вынуждены заучивать наши дети.

---

В 1878 г. Петр Косач был переведен в Луцк на ту же должность. В воспоминаниях сестры Ольги этот факт выставляется очередной репрессией царизма: "Батька нашого переведено з обжитого місця, щоб покарати за його "українофільство" та за побачення, під час подорожі до Парижа на виставку 1878 р., з емігрантом, батьковим другом, а материним братом Михайлом Петровичем Драгомановим" (7, 63). Но современные биографы другого мнения: "Сьогодні про переїзд сім’ї Косачів до Луцька висловлюються й інші припущення. Зокрема те, що Косач сам був зацікавлений у тому переході спочатку до Луцька, а потім і до Ковеля, оскільки неподалік останнього, в Колодяжному, на той час уже закладався родинний маєток. Відтак наближення місця роботи Петра Антоновича до Колодяжного було дуже бажаним для сім’ї" (7, 65). И никаких репрессий. Но ненависть все равно оставалась.

Например, у Михаила Драгоманова был единомышленник и близкий приятель (отец жены брата Украинки) Судовщиков: "Якось там на вечірці навесні 1866 р., коли розійшлися відомості про замах на Олександра II, Судовщиков висловився з цього приводу: "Хоч би гірше та інше!" (11, 61). Так звучит девиз всех революционеров. После убийства Александра II они стали охотиться на его сына. В 1887 г. в Париже на жизнь Александра Третьего покушался польский эмигрант А. Березовский. В это время Александр Ульянов сотоварищи готовил цареубийство в Петербурге. И в этом же 1887 году мать Украинки по литературным делам пишет к И. Франко: "Що Ганна Барвінок не "злупила" нічого за своє оповідання — дуже добре! Се приємна несподіванка для мене! Але нащо то оповідання, як Ви кажете, "підвіяне царофільством"? Глядіть, щоб се не було такою смердячою краплею дьогтю в оповіданні Ганни, що носи многих не можуть з прикростю й наганою одвернутись од нашого вінка (альманах "Перший вінок"). Принаймні навіть мені Ваша звістка ударила дуже погано в ніс, а що ж допіро скажуть молодші, чуткіші носи?!.. Царофільство: се щось до такої міри не підходяще ні до якого українського видання, що я не знаю, як се воно буде! Кажу твердо свою думку, що такого дьогтю, як те фільство, цілком не вдобряю, і коли будуть лаять діток за те, що оповіданням Ганни взяли таку несподівано таку ноту, матиму право сказать: не моя вина, не моя "велика вина"! Мене до такої міри вражає Ваша звістка, що я хочу тішити себе думкою, що, може, я не так розібрала букви вашого писання — може, яке інше фільство треба розуміти?" Ганна Барвинок была женой Пантелеймона Кулиша, который вопреки революционерам (а сам он в молодости был подельником Шевченко по "Кирилло-Мефодиевскому братству") переводил на украинский Библию и неплохо отзывался о царе, а также о помещиках. Но для драгомановцев это — "смердяча крапля дьогтю", которая уничтожает любые заслуги перед украинской культурой. И вообще в украинской культуре имеет право на существование только то, что получило сертификат у этих "украинофилов".

Итак, выполняя благую волю русского царя, отец Украинки сделал неплохую карьеру. Но жена его буквально дышала ненавистью к царю. Папа, естественно, не мог и пикнуть против. Такое состояние в науке называется расщеплением личности. "З російських письменників чи не найулюбленішим батьковим письменником був Салтиков-Щедрін. Читати з батьком Щедріна було просто насолодою, так батько досконало знав, як треба розшифровувати всі щедрінські "иносказания", так гарно він умів коментувати всі твори Щедріна". Ему здесь и карты в руки. Ведь он сам был одним из тех чиновников, которых безжалостно высмеивал Щедрин. О. Пчилка писала: "В Луцькому по службовому становищі мій чоловік (він був не тільки "председатель съезда мировых посредников", але й "предводитель дворянства") був у близьких стосунках із владою і цивільною, і військовою…" Очевидно, именно о таком образе действий в народе говорят: "Держать фигу в кармане". В таком неудобном положении отец Украинки и прожил всю жизнь. Забужко пишет про "славнозвісну радянську "соціальну шизофренію" (10, 604). Но, оказывается, некоторые страдали от этой болезни еще задолго до революции и без советской власти. А бывает еще мировоззренческая шизофрения. Ее Забужко обнаружила у самой Украинки (см. выше).

"Зі спогадів старих селян Ковельщини видно, що "пан" (П. Косач)… на відміну від дружини, з "народом" не пінібратствував, доброчинствував же йому недемонстративно, "не словом, а ділом": напр., завдяки йому "за сорок років з Колодяжного пішло лише два хлопці в солдати" (10, 132).

5.5. Мать украинского национализма

Так величает Пчилку Забужко: "Про найближчу й найголовнішу в її долі вчительку — "королеву-матір", Олену Пчілку, цю, без перебільшення, доленосну для України жінку, чия біографія, наколи б була написана, могла б замінити собою цілий посібник з історії української культури останньої чверти XIX — початку XX ст., у нас досі хіба те й відомо, що вона "мати Лесі Українки", — а те, що вона мати українського націоналізму, так і не зважуються сказати навіть "найпоступовіші" політичні історики" (10, 427). Но вот, наконец, некоторые отважились. Та же Забужко называет ее матерью авторитарной: "…Хоч би якою авторитарною матір’ю була Олена Пчілка (а вона безперечно нею була!)…" (10, 124). В сумме получается "авторитарная мать украинского национализма".

Биограф сообщает: "З-під батьківського даху Ольга Драгоманова вийшла вільнодумною, незалежною духом, упевненою в собі особистістю… Д. Донцов написав: "мало було тоді таких, що думали більш незалежно", що "до тих немногих" належала й Олена Пчілка… Вільнодумство відтак у кожному новому поколінню Драгоманових виявлятиметься все з більшою й більшою силою" (7, 39). Эту закономерность отметил еще Достоевский в "Бесах": каждое новое поколение революционеров оставляет предыдущее далеко позади и устремляется все дальше и дальше по направлению к зияющим высотам.

Ольга Драгоманова "за дитячих років весь час перебувала в батьківській садибі, де й дістала початкову освіту. По смерті батька (1860) дівчиною заопікувався брат Михайло. На початку 1864 року він її забрав з собою до Києва, де й вмістив до "зразкового" пансіону пані Нельговської, в якому мусів навзамін давати безоплатно уроки. Ольга Драгоманова вчилася добре, в усякому разі винесла з пансіону непогане знання французької й німецької мов. Закінчивши науку, дівчина оселилася у брата Михайла, ввесь час перебуваючи під впливом його й української "Громади" й тоді вже захоплюючися українською етнографією. За допомогою брата вона написала декілька фельєтонів до петербурзьких газет і разом з братовим приятелем, Михайлом Старицьким, почала перекладати українською мовою казки Андерсена з французької мови. Одружившися і переїхавши на постійне проживання до Новоград-Волинського, Ольга Петрівна дуже багато читала, особливо з старої грецької мітології й загальної географії, перекладала дещо українською мовою з французької та німецької мов" (11, 57). Биограф добавляет: "Українськістю, так би мовити, Ольга дихала, всотувала її в себе зі своїх найранніших років… Почуті легенди та міфи, казки й забобони входили в дитячий розум "як цвяшки" й назавжди залишали не тільки в свідомості, але й у душі особистості помітний слід. Але поруч "української течії", української народної стихії існувала "московська течія", що "починала боротьбу" з українством із самого дитинства, "вдиралася в життя з самого народженя" (7, 39).

Пример "московского течения" — русскоязычный отец Ольги Драгомановой. Другой пример — ее русскоязычный муж. Именно для того, чтобы скомпенсировать это зловредное "течение", она уже сознательно настойчиво вбивала такие же "гвоздики" ("легенди та міфи, казки й забобони") в головы своих детей: "Олена Пчілка тим самим започатковувала у власній сім’ї культурні традиції, відмінні не лише від традицій сім’ї свого чоловіка, але й від традицій сім’ї, з якої вийшла сама. Тож якщо, приміром, листування зі своєю матір’ю — Єлизаветою Драгомановою — вона здійснювала, за рідким винятком, російською, то Лесині листи до "любої мамочки" писалися вже тільки українською" (7, 49). Поэтому подруга Украинки Людмила Старицкая справедливо писала: "Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями з сповитку" (7, 53). И даже еще раньше.

* * *

"18 липня 1869 року Косачам народився син Михайло, а 13 лютого 1871 р. — дочка. Перед її народженням Ольга Косачева ввесь час працювала, перекладаючи з німецької мови українською твори Шпільгагена. Пологи були цілком нормальні. Дитину названо Ларисою" (11, 57). Шпильгаген — это символично. Украинцам тогда явно не хватало произведений Шпильгагена. Из истории всемирной литературы узнаем, что "в технике его романов многое напоминает Эжена Сю и эпигонский романтический французский "жестокий роман"… писатель чаще всего просто заимствует романтические штампы". Эжен Сю прославился "Парижскими тайнами", а Шпильгаген специализировался на тайнах берлинских: "Главная заслуга Шпильгагена (и секрет его успеха у современников) — умение оперативно откликнуться на веяния времени, отразить столкновения разных политических концепций, которые хотя подчас и носили преходящий характер, однако в те годы были злободневны… Его романы пользовались популярносью у современников, и прежде всего в "прогрессивных" кругах. Мировоззрение писателя не отличалось ни последовательностью, ни самостоятельностью… сочувственно изображал сторонников социалистических идей, опять-таки воспринятых весьма поверхностно, преимущественно через деятельность Лассаля, в котором он видел героя своего времени".