Андрей Гуляшки - Спляча красуня

• Название: Спляча красуня
• Автор: Андрей Гуляшки
• Издательство: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь»
• Жанр: Детектив
• Год: 1986

---

Діставшись у пітьмі до того місця, де висіла гасова лампа, я зняв з неї скло і запалив гніт. Потім зайшов у суміжну кімнату, відмінну від першої лише тим, що була менша й без вогнища, і переодягся в сухе.

Закінчивши свій туалет, я відчув таку пустку в душі й навколо себе, що аж злякався. Неначе те, що зветься життям, відокремилось від мене і я рухався в якійсь напів-

темній і забутій домовині, рухався, мов автомат з м'язів та кісток. Нічого не хотілося робити, не хотілось навіть думати.

Отак я стояв кілька хвилин на порозі двох кімнат. Хтозна, скільки часу тривав би цей безглуздий стан млявості, коли б я ненароком не зупинив свій погляд на тіні, яка вимальовувалась на протилежній стіні. Я дивився на неї і поступово усвідомлював, що то моя тінь. Зрозумівши таку просту річ, я почав розглядати свій силует: цікаво; який вигляд маю. Мушу признатися: у захваті я не був. Похилена голова й опущені, мов неживі, руки робили мій силует досить жалюгідним та сумним. Мені стало ніяково, навіть трохи соромно, бо я уявляв себе зовсім не таким. Я мав себе за людину з молодецькою поставою, широкими плечима та руками списоносця (мене приваблювала антична історія). А цей силует на протилежній стіні свідчив про інше.

Це, звичайно, мене обурило, і я почав розмахувати руками, підвів голову. Не було ніякого сумніву, що силует навпроти спотворила моя втома — адже сьогодні я забагато ходив розгаслою від дощів дорогою. Це могло трапитись і з найкращим списоносцем. Дивуватися нічого!

Я повернувся спиною до тіні й зо зла почав розпалювати згасле вогнище. Під гарячим попелом ще виблискували червоні, наче рубіни, великі жарини. Я наклав хмизу, трохи подув, і невдовзі грайливе полум'я почало лизати задимлений ланцюг, звислий над вогнищем. Іноді, коли не було охоти йти до корчми, я чіпляв на ланцюг невеличкий казанок і парив картоплю або мамалигу. Та цього вечора в мене зовсім не було апетиту, навіть не хотілося думати про їжу. Певно, через негоду...

Підклавши у вогонь велике поліно, я підсунув до вогнища триногий стілець і сів навпроти полум'я.

Було хороше й приємно. Але трохи сумно. В серце знов заповзло відчуття пустки. Я знав, що нема причини сумувати, адже в мене все гаразд. Склав місячний звіт, кооперативна худоба здорова, надій молока в моєму районі зростав хоч і повільно, але невпинно, а корова Рашка здобула славу в окружному масштабі. Чого ж мені сумувати? Зуби в мене не боліли, плигав у висоту й довжину не гірше за будь-якого місцевого самодіяльного спортсмена.

Одне слово, не було ніяких причин сумувати, а надто почувати себе самотнім. Справді, смішно. Ранком я оглядав своїх рогатих пацієнтів, по обіді обходив ферми, брав участь у конференціях та нарадах — про яку самотність можна говорити? Тільки ввечері я лишався сам-один.

Хотілось навіть посміятися з себе, такий безпідставний був поганий настрій.

Потім, коли полум'я у вогнищі почало загасати і мені набридло згортати палицею попіл, я раптом згадав, що вже понад рік не виїжджав за межі свого ветеринарного району. Згадав це, і хтозна-чому мені стало так весело, аж я всміхнувся. Цілий рік не залишав я цієї зеленої глушини між Кестеном і Триградом.

Щоразу, думаючи про відпустку, я відчував дивну тривогу. І міркував: «Ось, приміром, завтра почнуться ці вільні дні, позбавлені всяких службових обов'язків. Чудово. А потім?» Стільки привабливого крилося за тим «потім», що я просто не знав, чому саме віддати перевагу, аби не прогадати. Я міг би, наприклад, податися в ліс пополювати на вовків або поїхати в село Ликіте до лікаря Начевої і, зустрічаючись щодня з її чоловіком, кидати на нього зарозумілі й нищівні погляди. І вовки, і поїздка в село Ликіте здавалися мені дуже спокусливими. Не менш привабливою була можливість купити собі в Смоляні з десяток романів і, користуючись цілковитою волею, замкнутись у хаті й читати їх з ранку до вечора. Це було б добре, звичайно. А що мені заважало, приміром, щодня після обід ходити в гості до моєї синьоокої знайомої? Я б допомагав їй переглядати учнівські зошити, а той огидний тип скаженів би від ревнощів під черепичним піддашком! Нехай і йому трохи помуляє очі ота Халілова чешма!

Скільки ще інших цікавих речей я мав на оці!

Але цього вечора серце моє не сприймало нічого. Що б я не вигадував, воно лишалось байдужим. Воно тільки чомусь сумувало, а чому — хтозна.

І я переставав думати про милі та приємні місцеві речі. Навіть полювання на вовків викреслив зі своїх планів. Вовки — то, звичайно, героїчна справа, але й вона вимагає бодай елементарної умови: треба мати рушницю, і найкраще — з двома цівками. А я мав тільки сачок — ловити метеликів, а про таку рушницю міг лише мріяти. Тому я й облишив думати про вовків.

Усупереч всім правилам послідовності й асоціативним зв'язкам у мисленні я раптом згадав одну корчму в Софії, де рік тому ми обідали з Авакумом. Той спогад так несподівано виплив з якогось потаємного куточка свідомості і водночас був такий приємний, що я не втримався і голосно засміявся. Щось подібне я, напевно, відчув би, коли б, повернувши голову, зненацька побачив схилену над моїми старовинними діжами чарівну Балабаниху з Момчилова. Чудасія, та й годі, тут можна було посміятися.

Справді, згадав я про ту корчму з доброго дива, бо не любив пити, та й взагалі такі місця не викликали в мене захвату. Але про Авакума, признаюся, думав часто, рідко минав день, щоб я не згадував його. Коли йшов дорогою в Момчилово, минаючи Зміїцю, мені здавалося, що серед зубчастих скель ось-ось майне, мов тінь, його висока пригорблена постать. Коли завертав до Ілчового шинку, щоб трохи відпочити й за звичаєм випити келих кислуватого вина, на мене раптом налітали тривожні спомини — вся мом-чиловська історія або її окремі епізоди воскресали перед моїми очима, наче відбулися тільки вчора. А коли траплялося проходити повз Даудову кошару, сховану в лісових хащах, щось стискало мені горло, і я мимоволі зітхав. Адже саме сюди Авакум привів свою кохану, і тут вона заподіяла собі смерть. І все те в ім'я краси, яка безупинно гналася за ним, мов та стріла на його теракотовому келиху, що вічно летить за сарною і ніколи не настигає її.

Ті місця були пов'язані з його діяльністю, з проявами його аналітичного таланту і з важливими моментами його неспокійного життя. Тут ми вперше зустрілися з ним, тут зародилась наша дружба, якщо взагалі може існувати дружба між обранцем богів і простим смертним, хоч і дільничним ветеринарним лікарем...

А дощ не вщухав. Завивав вітер у димарі, дощові краплини шипіли, падаючи на жаристі головешки, двері рипіли й зітхали, немов хотіли зірватися з розхитаних завіс.

Ніч була неприємна. Крізь щілини в стелі просочувалась волога, задував холодний вітер, і жовтий вогник у лампі злякано тремтів.

Сидячи біля вогнища, я думав про Авакума, а можливо, більше про себе... Гніт у лампі зачадів, жовтий вогник полум'я почав згасати, але в моїй голові народилася чудова думка, я засміявся, і дощова ніч не здавалася вже такою жахливою.

Я наклав хмизу і знову розпалив вогонь. Зайнялося велике полум'я. Потім налив гасу в лампу, і вона засяяла золотистим світлом. Вітер співав у димарі, двері весело про щось сперечались із своїми поржавілими завісами.

Я витяг з-під ліжка валізу і почав збиратися.

Нічого не вдієш — хай завтра моя синьоока знайома проливає сльози. Так їй і треба... Людина має бути гордою.

2

Цілу годину простояв я під гарячим душем, хлюпався, вимахував руками і весело висвистував. Мене тішило все — дзеркало, блискучі нікельовані крани, скляна поличка з мильницею, одне слово, я нетямився від щастя. Таким щасливим може бути тільки той, хто вийшов з лісових нетрищ, проживши там понад рік. Щоправда, і в цьому лісі я знаходив місця, щоб скупатися. Звичайно, не в Доспатській річці з її крижаними вирами. Там хлюпотілися пструги і купатися було незручно. Я вибирав собі глибші місця біля села, ставав навколішки і хлюпався досхочу. Було дуже приємно, хоч інколи я загрібав пісок і жабуриння. Зате тут є крани для холодної та гарячої води і не треба ставати навколішки. Та й вода чиста, як сльоза.

Скупавшися, я одягнувся, вийшов на вулицю і взяв таксі.

— Вулиця Латина,— сказав я шоферові.

А що настрій у мене був гарний, то я приготувався докладніше пояснити йому, де ця вулиця, але він, як видно, розсердився і невдоволено махнув рукою.

«Нехай попетляє,— подумав я,— хоч мені й коштуватиме дорожче. А коли втратить усяку надію самостійно дістатися до місця, тоді подивиться на мене винувато, чекаючи допомоги, та я тільки пересмикну плечима. Нехай на гіркому досвіді пересвідчиться, що кепський настрій до добра не доводить».

А взагалі я почував себе чудово, і мені було весело. В мене були гроші, вільний час, а всі службові клопоти лишилися далеко, за тридев'ять земель.