Лариса Денисенко - 24:33:42

• Название: 24:33:42
• Автор: Лариса Денисенко
• Жанр: Современная проза

---

З донькою Чудовиська ми були надзвичайно схожими. Але вона була бiльш витончена, легка, прозора. Акуратний нiс, тонке хвилясте волосся - таке волосся буває у казкових принцес на малюнках - очi, наче стиглi вишнi. Чорнi брови, що, здавалося, от-от злетять. Снiжно-бiла шкiра. Губи такi чiтко вимальованi, як у дам на гральних картах. Моя бабця казала, що в неї iконописна зовнiшнiсть. В той час я погано уявляла собi, що воно таке: iкони, але про гральнi карти я мала бiльш чiтке уявлення. Вона менi була подiбна на даму з гральних карт. Я не розумiла, як у Чудовиська може бути така гарнюня донька. Батька в неї не було, вона нiколи про нього не розповiдала, а я соромилася запитати. Менi мати давно пояснила, що в усiх дiтей є татусi, але не всi татусi живуть з дiтьми i не завжди дiти бачили своїх татусiв, тому питатися про таке в дiтей не треба.

Одного разу вона сказала: "Ходi м до приярку, будемо на прутинах смажити хлiб та сосиски. В мене багато паперу, який слiд спалити!" Я приготувала вишневi гiлки, загострила їх ножем. На фруктових гiлляках щось запiкати краще, цього мене навчив батько. Наприклад, верба для таких справ зовсiм не годиться, все буде гiрким. А от вiльшина може приємно здивувати, додає цiкавого смаку. Взяла сiрники - поцупила в свого батька. Дiтям бавитися сiрниками не можна! Склала все до рюкзака, туди ж поклала нарiзаний кубиками український хлiб, сосиски. Нiжку вiд старої табуретки, яку я загорнула в кiлька газет, тримала в руцi.

"Слухай, у нас буде величезне вогнище!" Вона радо терла тонкi руки. Вона займалася пiдготовкою вогнища, а я розгублено дивилася на "багато паперу, який слiд спалити". Вона якраз стелила його пiд нiжку вiд табуретки, сухе корiння, яке ми назбирали, та сухi вербовi гiлляки. Це були фотокартки. Старi чорно-бiлi фотокартки.

На всiх знiмках було зображено надзвичайно гарного актора. В тому моєму дитячому розумiннi так мав виглядати Бог. Я була переконана, що Бог має бути красенем, бо я читала античнi мiфи! Чорнi очi, чорнi брови, якi от-от злетять, гарна хвиля темного волосся, вiдкрите чоло, тонкий обрис обличчя, чiткi, наче вимальованi губи. Ось Актор в чорному до п'ят пальтi. А ось Актор в темному пiджаку, можливо синьому, можливо сiрому. В петлицi - квiтка мальви. А на цiй фотокартцi Актор в шикарному капелюсi посмiхається комусь, хто залишився поза фотокарткою, йде парком. А тут вiн подморгує комусь, а сам пiдтягується на турнiку. На цiй Актор збирається щось сказати. А тут Актор насолоджується пахощамi травневих конвалiй.

Вона тернула сiрником, i коли зайнялося його обличчя, я зрозумiла, що це - її батько. Вона була дуже на нього схожа. Якби я не була так причарована ним, я б це збагнула ранiше. Вiн був такий молодий на цих знiмках, наче її брат. Я схопила ломаку та почала лупцювати вогонь, вигрiбати фотокартки звiдти. "А ну, облиш це! - вона штовхнула мене. - Куди ти лiзеш, га?

Що ти про це можеш знати? Так, це - тато мiй, рiдненький татусь! Те ще падло! Облиш, я тобi кажу!" Вона взяла iншу ломаку, якою спочатку почала лупцювати по моїй, аж потiм, вдарила мене, обпекла. Я вiдстрибнула, почала зализувати обпалене мiсце - така в мене була звичка. "Припини це. Ти чого? Я хотiла прибрати вербовi гiлляки, через них сосиски можуть бути гiркими, от i усе". Я злякалася її, в неї був вигляд навiженої. Менi здалося, що вона може випалити менi очi. "Я сама!" Вона витягла гiлляки, потiм ми обiйнялися. Вона дiставала з кишенi своєї куртки його фотокартки та кидала у вогнище.

Потiм ми пекли хлiб та сосиски на гiлляках. Вона жадiбно все це поглинала. А я не могла їсти. Коли вона мене не бачила, жбурляла смачнi шматочки у кущi. Менi здавалося, що вiд хлiба та сосисок тягне старим одеколоном. А ще здавалося, що вони зараз заговорять його голосом, акторським, гарно поставленим: "Навiщо ти це дозволила зробити, крихiтко?" Але нiхто нiчого не говорив. Сутенiло. "Коли зовсiм буде темно, їх з'їдять ворони або дворовi собаки". "Я пiду додому", - сказала я. "Хiба не смакота?" Вона мала задоволений вигляд. "Ти куди це?" - "Кажу, що пiду додому. Холодно". - "Давай я тебе зiгрiю, подруго!" Вона полiзла обiйматися. Я вiдсторонилася. "Ти чого?" - "Менi потрiбно додому. Ти будеш тут?" - "Ти що, злякалася?" - "Кого? Бувай!"

Вдома я вiдразу прибiгла у кiмнату до батька. Вiн корпiв над дисертацiєю. Я обiйняла його, вiн знiтився, зняв окуляри, натиснув на кiнчик мого носа. "Ти чого це, пiдлабузо? Якусь халепу вчинила чи потрапила?" - "Нi! Я хочу тобi зробити чай. Мiцний-мiцний, як тобi подобається!" - "Чай?" - "Так!" - "Мiцний-мiцний?" - "Так!" - "У тебе напад господарювання?"- "Так. Тато! Я тебе дуже-дуже люблю". - "Дуже-дуже?" - "Так!" - "I я тебе дуже-дуже люблю, доця! Зараз разом пiдемо до кухнi i зробимо одне одному чай - то класно я придумав?"

Коли настав вечiр, я прокралася до приярку. З залiзною шполою для смiття. На неї я згребла залишки попелу, нез'їденi шматки сосисок та хлiба i закопала все це пiд молодою тополею. "Ти що це робила в приярку? - вона менi зателефонувала вiдразу, як я з'явилася вдома. - Ти тiльки не кажи, що тебе там не було, я тебе бачила". - "Пилосос витрушувала, а що?" - "Нiчого". I вона кинула слухавку.

Вночi менi наснився Актор. Вiн сидiв у фотелi, витягнувши ноги в довгоносих блискучих черевиках. Так було цiкаво: черевики виблискували, в них вiддзеркалювалася моя шафа, але не вiддзеркалювався вiн. Вiн простягнув менi конвалiю. "Вiтаю, крихiтко, - сказав вiн. - Я хочу тобi сказати, що не треба втручатися у чужi справи, особливо, у стосунки батькiв та дiтей, розумiєш? Але… знаєш що? Дякую". Я зiстрибнула з лiжка, серце колотилося. В кiмнатi пахло попелом, конвалiями та чоловiчим одеколоном. "Попелом тягне вiд моїх джинсiв, а одеколон - мого батька. Вiн заходив мене провiдати, чи я сплю. А конвалiї - парфуми мами - вона теж заходила. Вони завжди заходять!" - сказала я вголос впевнено та дзвiнко. "Звiсно, все саме так, якти кажеш. Ти - молодець, крихiтко,", - почула я гарно поставлений чоловiчий голос та провалилась у мiцний сон.

viii)

Сьогоднi з самого ранку в мене страшенно болiла голова. Милиця каже, що голова болить, коли її сповнено гидотними думками. Моя голова з ранку думала про рiзнi речi: про те, чи повернеться коли-небудь Аделiна, i намагалася переконати мене, свого господаря, що телефонувати Аделiнi не слiд; ще вона думала про те, що з кожним днем менi все важче сприймати батька. Вiн мене майже так само дратує, як Клята Шу; звiсно, що голова думала i про Кляту Шу, а як же без неї; а ще думала про те, що говорив Милиця з приводу гидотних думок. Тому вдень я не витримав, сказав шефинi, що менi зле, i пiшов додому. Людина з такою бездоганною репутацiєю, як я, завжди знаходить розумiння у керiвництва.

Вдома я побачив Кляту. Вона сидiла за столом, похмура, зiщулена, i здавалося, що вона зменшилася у розмiрах. Я подумав, що вона схожа на фотокартку невiдомої, що стоїть в рамцi в чужiй квартирi. Наче заходиш, бачиш фотокартку, i не розумiєш, яке вiдношення зображена на нiй жiнка має до цього примiщення. Гiсть запитує: "Хто це?" А господар не розумiє, про що його питають. "Привiт, - втiм промовив до Клятої я. - Бачу, ти вдома. Погано почуваєшся?" Ви здивованi тим, що я вiтаюся? Зараз поясню. Вчора Клята Шу та батько подарували менi дуже зручний комп'ютерний фотель - шкiряний, пружний. Iнiцiатором цього подарунку виступила Клята. Про неї можна говорити будь що, але вона спостережлива: побачила, що на моєму фотелi вiдвалилося одне колiщатко. Я бачив у вiкно, як вони цей фотель тягли. Вдвох пiдтримували його за поруччя, здавалося, що вони несли не фотель, а Короля-невидимку в ньому. Було смiшно i сумно одночасно…

Клята Шу теж була здивована або через мою несподiвану появу, або через мої привiтнi слова. "Ну, привiт-привiт, - сказала вона. - Так, щось почуваюся не дуже добре. А ось ти що тут робиш?" - "А я додому прийшов, до речi". - "Це я бачу". - "А ти що тут робиш?" - вона знову дратувала мене, i стриматись я був не в змозi. Буде вона мене ще запитувати, що я тут роблю. Та хто вона така? "Я листи пишу". - "Якi?" - "Ти знаєш, що сьогоднi мiжнародний день жертв насильницьких злочинiв?" Цього я не знав, тому мовчав. Вона теж мовчала, олiвцем креслила щось на папiрцi. "То ти пишеш листи пiдтримки жертвам насильницьких злочинiв?" - "Ну, власне, не самим жертвам. Не по цвинтарях же їх розносити. Їхнiм родичам. В абетковому порядку. Iз зворотньою адресою. Цiєю. I вiд твого iменi. I дописую, що прагну негайної вiдповiдi". "В тебе зовсiм дах поїхав?" - "Слухай, не займай мене, га? Людиною трохи будь, Аналiтик Хрєнiв. Йди собi, всi iншi кiмнати до твоїх послуг. Менi зле". "Може, поговоримо?" - "Про що?" - "Ха, так. Звiсно, про що говорити з таким зарозумiлим хлопчиськом?" - "Я нiколи не казала, що ти - хлопчисько. Тим бiльш - зарозумiле". - "Може й не казала, але думала". - "Та не думала я. Будеш ти менi тут варнякати, що я думала, а що - нi. Я думала, що ти - невдячна мала потвора i що писок тобi начистити слiд. Щоб подумати, що ти - хлопчисько, треба бути добрiшою". Такою агресивною я Кляту нiколи не бачив. Щоб вона менi так цвiкала у вiчi "малими потворами"? Нiколи такого не було, її зброєю була дурнувата посмiшка. "Слухай, давай не будемо зараз поводитися, як дурнi пiдлiтки…" - "Це ти менi говориш?" Шу вiдкинула голову та зареготала.