Анатолий Костецкий - Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”

• Название: Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”
• Автор: Анатолий Костецкий
• Издательство: Веселка
• Жанр: Детская фантастика
• Год: 1984

Казковi пригодницькi повiстi та повiсть-жарт українського радянського письменника про сучасних школярiв, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародiями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця а iнших свiтiв.

---

Костецкий Анатолий Суперклей Христофора Тюлькина, або 'Вас викрито — здавайтесь!' (на украинском языке)

Фантастично-пригодницька повiсть-жарт

Роздiл перший ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО САРАЯ

Почалося з того, що в будиночку Лукерiї Лукiвни та Сидора Силовича почали зникати речi. I коли б то зникали коштовностi, — примiром, порцеляновий чайний сервiз, набiр срiбних ложечок для кави чи вазочки для варення з кольорового чеського скла, — варто було б калатати на сполох. Але зникали зовсiм не коштовностi, а звичайнi буденнi речi.

Першою зникла пляшечка з клеєм "Марс", яким можна склеювати шкiру, дерево, скло та порцеляну. Лукерiя Лукiвна саме збиралася пiдклеїти шкiряну облямiвку на домашнiх капцях Сидора Силовича, свого чоловiка, бо вiн завжди загинав задники й обривав облямiвку. Отож Лукерiя Лукiвна вiдчинила шухляду з написом "Побутова хiмiя", де мав стояти клей, — i не знайшла його на мiсцi.

Спершу вона подумала, що сама десь запроторила пляшечку — та й забула. Таке з нею iнколи траплялося: то покладе кудись окуляри й шукає цiлий день, то закине десь газети i не може потiм знайти, а то й насипле солi в баночку з написом "Цукор" — i вся родина кривиться вiд солоного чаю.

Щоб якось позбутися оцiєї своєї вади, Лукерiя Лукiвна понаклеювала на всi баночки, коробки та шухляди етикетки з написами "Iнструменти", "Ложки, виделки, ножi" тощо — i плуталася вже менше, хоч подеколи пам'ять зраджувала їй.

Тож не дивно, що при такiй вдачi Лукерiя Лукiвна спершу не звернула уваги на пропажу клею,

"Мабуть, клей увесь вийшов, — подумала вона, — а я про це й забула". Вона вирiшила завтра купити нову пляшечку "Марсу", а зараз, поки до роботи ще лишався час, — бо Лукерiя Лукiвна, як i її чоловiк, працювала в другу змiну, — почистити соляною кислотою ванну. Та, на превеликий подив, кислоти на мiсцi теж не було!

Це вiдкриття вже насторожило її — i Лукерiя Лукiвна заходилась перевiряти всi свої баночки, коробочки й шухляди.

Все i всюди було на мiсцях: у коробцi з написом "Iнструменти" лежали незайманi терпуги, молотки, викрути, свердла та багато iншого приладдя; з шухлядки "Ложки, виделки, ножi" теж нiчого не пропало; навiть у бляшанцi з етикеткою "Шурупи" нiхто нiчого не торкав.

Та коли Лукерiя Лукiвна почала обстежувати шухляду "Побутова хiмiя", то, крiм пляшечки клею i соляної кислоти, вона не знайшла ще двох пачок синтетичного прального порошку, пляшки ацетону, бляшанки з силiкатним клеєм, коробочки зi спиртовими таблетками й тюбика з пастою для полiрування меблiв.

Лукерiя Лукiвна не вiдала, що й дiяти!

Чоловiка вона вирiшила не турбувати — вiн вiдсипався пiсля другої змiни. "Та й чи варто казати йому? — засумнiвалася Лукерiя Лукiвна. — Напевне, я просто забула, куди все це подiвала. Мабуть, у мене знову погiршилася пам'ять". I вона вирiшила перед роботою зазирнути до лiкаря, до якого вже колись зверталася.

Лiкар дуже уважно вислухав скарги й заходився обстежувати вiдвiдувачку. Вiн довго вдивлявся в її очi, вiдтягуючи то верхнє, то нижнє вiко, стукав гумовим молоточком Лукерiї Лукiвнi то по правому, то по лiвому колiну, й вiд того в неї так смiшно дригалися ноги, що вона ледь стримувалась, аби не розреготатися. Пiсля цього лiкар кiлька хвилин водив перед самiсiньким носом Лукерiї Лукiвни вказiвним пальцем.

Скiнчивши нарештi обстеження, вiн трохи походив кабiнетом, раз по раз зиркаючи то на стелю, то на пiдлогу, то за вiкно, а тодi сказав:

— Я нiчого у вас не знайшов. Ви — цiлком здорова жiнка. А забудькуватiсть притаманна в тiй чи iншiй мiрi всiм, навiть менi. Я порадив би вам завести спецiальний зошит i надалi записувати в нього, що й куди ви кладете чи ставите. Це, гадаю, допоможе вам зосередитись i тренуватиме вашу пам'ять.

Висновок i порада лiкаря заспокоїли Лукерiю Лукiвну, й вона весело поспiшила на роботу. А наступного дня придбала зошит, розлiнiювала його на двi колонки й пiдписала: над лiвою — "ЩО", над правою — "ДЕ".

Тепер Лукерiя Лукiвна щоразу, розставляючи речi, занотовувала, примiром, таке: "Що" — "Сiль", "Де" — "Баночка з етикеткою "Сiль". Або: "Що" — "Викрутка для швейної машинки", "Де" — "Коробка з етикеткою "Iнструменти".

I це допомагало. Принаймнi нiхто бiльше не куштував солоного чаю чи солодкого борщу.

Цiлий тиждень Лукерiя Лукiвна аж сяяла — як у неї все добре виходить! На радощах вона поновила навiть свої запаси побутової хiмiї, старанно при цьому занотувавши, що й куди поставила, i в перший же вихiдний пiдклеїла капцi Сидора Силовича.

Та ось настав понедiлок. Лукерiя Лукiвна вирiшила влаштувати пральний день. Зранку вона замочила бiлизну i, поки та вiдкисала, приготувала обiд, подивилась по телевiзору повтор чергової серiї телефiльму "Слiдство ведуть знавцi" i прополола на городi картоплю. Тепер можна було братися й за бiлизну.

Вона розкрила шухляду з написом "Побутова хiмiя" — i прикипiла до мiсця! Шухляда була майже порожня!..

Лукерiя Лукiвна побiгла за рятiвним зошитом, хоча чудово пам'ятала, що саме має бути в шухлядi: адже лише позавчора вона поновила свої запаси.

Не вистачало багатьох речей: прального порошку, мастики для паркету, чотирьох пачок побутової соди, аерозолю з емальовою фарбою i — знову ж таки! — пляшечки з клеєм "Марс"!

На цей раз Лукерiя Лукiвна не стала мовчати. Вона зазирнула в кiмнату, де Сидiр Силович, лежачи на диванi, читав газету, й вигукнула:

— Сидоре, бiда!

Той неохоче вiдклав газету, поволi пiдвiвся з дивана, всунув ноги в капцi, як завжди прим'явши задники, солодко потягся й нарештi спитав:

— Де бiда, яка бiда?

— Там, на кухнi! — злякано озирнулася Лукерiя Лукiвна й повiдала чоловiковi про дивну пропажу.

— Тю, — махнув рукою Сидiр Силович, коли дружина скiнчила, — ото вигадала! Сама, напевне, кудись усе запроторила, а тепер панiкуєш.

— Я не панiкую, — образилась дружина. — Ось поглянь сам! — I простягнула чоловiковi зошит.

Сидiр Силович уважно перевiрив записи i тiльки головою похитав.

— Слухай! — зиркнув вiн раптом на похнюплену дружину. — А давай зробимо так: знов купимо все й поставимо в шухляду. Тiльки в коробцi з пральним порошком проколупаємо невеличку дiрочку. I коли воно поцупить порошок, вiн буде сипатись через отвiр, i ми побачимо, куди його занесено!

— Чудово! — вигукнула Лукерiя Лукiвна i на радощах, що в неї такий мудрий чоловiк, дзвiнко цмокнула його в колючу щоку.

Так вони й зробили перед тим, як пiти на роботу.

А наступного ранку Сидiр Силович, тiльки-но прокинувся й вийшов на кухню, щоб поставити чайник, — так i закляк iз розкритим вiд позiху ротом: вiд шафи з "Побутовою хiмiєю" бiгла тоненька смужка бiлого прального порошку i зникала за порогом!

Сидiр Силович, тамуючи подих, поманив пальцем дружину, й вони навшпиньки подалися по слiду.

Бiла смужечка вивела їх у садок, повiлася трохи помiж деревами й сховалася пiд дверима старого сараї, що стояв у глибинi саду, за будинком.

Цим сараєм вони не користувалися вже рокiв чотири — вiд останнього ремонту в хатi. Тодi в сарай позносили всякий домашнiй непотрiб, котрого виявляється завжди багато в час ремонту, i замкнули сарай на важезний замок. Сидiр Силович, якщо бути вiдвертим, навiть не пам'ятав, куди подiв вiд нього ключ.

I от зараз вони з дружиною стояли перед дверима сараю та спантеличено переводили погляди з тоненької цiвки порошку на важкий iржавий замок.

Постоявши так кiлька довгих хвилин i почухавши досхочу потилицю, Сидiр Силович нарештi вiдважно ступив уперед, узявся за дверну ручку — i вiдскочив вiд несподiванки! Замок тихенько клацнув i впав на траву, а дверi з ледь чутним рипом розчинилися, вiдкриваючи таємничу напiвтемряву…

Роздiл другий ВИНАХIДНИК ХРИСТОФОР ТЮЛЬКIН

У цей час учень третього "А" класу Христофор Тюлькiн сидiв на уроках i гiрко розмiрковував, що ж йому сьогоднi робити.

Рiч у тiм, що його ось уже мiсяць переслiдував здоровило-восьмикласник на прiзвисько Бевзь. Вiн мешкав на тiй же вулицi, що й Христофор, i вважався грозою всього кварталу.

Бевзь таки справдi був здоровилом, особливо в порiвняннi з худеньким, тендiтним i капловухим Христофором, окуляри якого весь час сповзали з його малесенького, наче кнопочка, носа. Бевзь був не по лiтах високий, вищий на двi голови за Тюлькiна, мав довжелезнi, наче в мавпи, руки, на яких буграми проступали м'язи. Та й взагалi, його зовнiшнiй вигляд справляв гнiтюче враження на всiх навколишнiх хлопцiв.

Христофор Тюлькiн якось порiвняв Бевзя з неандертальцем. I хоч Бевзь i гадки не мав, що це за один, вiн образився, — тож Христофор мав чудову нагоду пересвiдчитись на власному досвiдi, наскiльки важкi у Бевзя кулаки.

Добре, коли б оцим i скiнчилося. Та Бевзь був не з тих, хто легко вибачає образи. Вiдтодi для Христофора, як i для багатьох iнших хлопцiв їхнього кварталу, вiн запровадив данину: щомiсяця, у перший понедiлок, Тюлькiн мусив приносити Бевзю карбованця.